ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Заслужена артистка України Леся Горова – жінка з великим серцем, де, окрім таланту, живе ще багато любові – до родини, до України.
З перших днів Майдану вона з чоловіком була, як кажуть, в епіцентрі подій, навіть у найсуворіші миті. Її пісні надихали, підтримували, поезія вселяла віру в серця щирих українських патріотів. Тому не дивно, що саме вона багато місяців поспіль серед митців, які сформували «Народну філармонію» – проект, спрямований на духовну підтримку тих, хто сьогодні узяв до рук зброю, ставши на захист рідної землі.

– Ваша волонтерська діяльність, Ваші поїздки з концертами в зону АТО, гідні подиву, чи не так?
– Я підтримувала Майдан з перших днів – співала на сцені, приходила і допомагала чим могла. Мій чоловік також був на Майдані, навіть в ті найстрашніші дні в двадцятих числах лютого (18-20), коли розстрілювали наших людей. І кожного ранку, йдучи туди, прощався з нами. Це було дуже важко пережити – особливо, коли ти дивишся новини, і там показують, як розстрілюють людей, і коли ти знаєш, що твоя близька людина там, і з нею немає зв’язку... Це все було дуже важко – і для нас, і для України – для всіх. Коли Майдан, по суті, вичерпав себе, і розпочалося загарбання Росією Криму, ми вирішили, що наше завдання, як митців, як співаків, на Майдані вже виконане, і нам потрібно їхати допомагати нашим військовим піднімати армію. Ми створили мистецьку організацію і назвали її – «Народна філармонія»
– Розкажіть, будь-ласка, докладніше про цей проект?
– «Народна філармонія» утворилася із активних, патріотично налаштованих митців Майдану. Ініціатором стала співачка з Черкащини Руслана Лоцман, яка також виступала часто на Майдані, має народний голос, та й взагалі дуже обдарована, не тільки як митець, а ще як менеджер, організатор. Саме вона займається бухгалтерією, зв’язками з військовими частинами, домовляється, згуртовує артистів навколо себе.
Поміж нами багато цікавих людей. Кожна поїздка – це десь дванадцять чоловік. Але зазвичай кістяк утворюють Руслана Лоцман, Леся Горова, народна артистка України Раїса Недашківська.
З нами також майже всюди ведучий Євромайдану, публіцист Володимир Гонський. Він не тільки виступає, а й дарує глядачам свої книги.
Участь у концертах неодноразово брали гурти «Горлиця», «ТаРУТА», кобзар Тарас Компаніченко, народний артист України, татарин Фемій Мустафаєв, співачка з кримського Джанкою Анжела Ярмолюк.
Деінде приєднуються місцеві артисти. До речі, це одне із завдань «Народної Філармонії» – долучати до роботи саме місцеві таланти.
З нами завжди їздить священик. Зазвичай це отець Дмитро з Боярки. Він читає молитви, кропить солдат святою водою, сповідає.
На сьогоднішній день ми вже провели більше 200 концертів. Об’їздили всі області України.
– Які враження викликають у Вас знайомства з нашими українськими воїнами-героями?
– Взагалі кожна зустріч, вона неповторна. Словами ці відчуття важко описати. Ми буваємо у мобілізованих частинах, де служить до трьох тисяч людей. Це, я б сказала, неймовірні, великі концерти. Хлопці нас чекають, прибирають території, вимивають, вичищають до блиску військову техніку, рвуть неймовірну кількість букетів з польових квітів. Це найдорожчі, найкращі для нас, артистів, букети.
Намагаємося всіх розважити, інколи по-материнськи втішити. Вони з нами співають, танцюють. Бо відчуття ризику смерті, часом робить слабкими і безпорадними найсильніших.
– Окрім концертів, учасники «Народної філармонії» проводять водночас і благодійну акцію: збирають речі, кошти для бійців і навіть дитячі малюнк?
– Справді, під час благодійних концертів ми збирали гроші для сімей загиблих, віддаючи їх людям прямо в руки. Тепер такі концерти будемо проводити для поранених, збирати гроші на їх лікування.
Солдатам привозимо листівки від дівчат, малюнки від дітей. Вони особливо тішаться тими малюночками. Вони всі чудові, але один сподобався мені чи не найбільше. Його маленький хлопчик намалював ще в травні, зобразивши Порошенка, як Президента, а Путіна, поруч з ним, у тюремній, полосатій піжамі, дай Бог, щоб так і було…
Якщо раніше мобілізованим бійцям ми везли харчі, предмети гігієни, то зараз все частіше вони просять про предмети захисту: бронежилети, каски.
Для цього виступаємо на радіо, залишаємо повідомлення в соцмережі. Люди відгукуються, приносять гроші, все необхідне.
– Лесю, звідки у Вас, творчої особистості, так багато справжнього, щирого патріотизму?
– Це від народження. Мені завжди, а особливо зараз, зовсім не байдуже, що буде на моїй землі. Зараз є шанс змінити країну, і я хочу бути до цього причетна. Хочу допомагати цим хлопцям військовим, бо бачу, що їм це потрібно. Любов, увага, підтримка. Навіть в жалобні дні, коли ми запитуємо в командирів, яких пісень співати, вони кажуть, що давайте зробимо хвилину мовчання, згадаємо, пом’янемо, а потім потіште солдат чимось веселим. Бо ж сумного так багато навколо. Хлопці пригнічені, бо ризикують життям. Але в жодних очах я не бачила страху чи відчаю. Це вже не просто люди, це справді герої.
У нас зараз є конкретний зовнішній ворог – Росія, є немало внутрішніх недругів. І коли ми з цим упораємося, у нас буде країна, про яку мріємо.
– Які плани надалі в учасників філармонії?
– Важко у такий непевний час щось прогнозувати. Сьогодні, завтра, завжди ми повинні бути там, де найбільше потрібні людям. Зараз це військові госпіталі, військові частини, далі – міста, містечка, села. Як каже Руслана Лоцман: «Треба йти в народ».
Треба йти. І народним, і заслуженим. Інакше не можна. І не треба нікому говорити, що, мовляв, від мене нічого не залежить. Залежить від кожного з нас. І дуже багато.
Перша наша поїздка в АТО відбулася 5 квітня 2014 року. Там ми на власні очі побачили, наскільки наша армія знищена, і тоді зрозуміли – те, що відбувся Майдан, це як дарунок від Бога. Бо таке складається враження, ніби ми стрибнули в останній вагон. Тобто, якщо б не було Майдану, то Україна за сприяння злочинної влади тихо і непомітно, без бою, була б завойована Росією – нам би навіть не дали шансу поборотися. Адже міністр оборони України Лебедєв як громадянин Росії свідомо руйнував армію зсередини. В Службі безпеки України дуже багато було агентів ФСБ.
І от ми почали їздити по військових частинах з мистецькими акціями. Одними з перших ми відвідали наших моряків, які, не зрадивши Україні, з Криму переїхали в Очаків, Одесу та Миколаїв. Це був якраз Великдень. Ми привезли їм яйця, паски, дали великодній концерт, заспівали пісні-гаївки. Так почалися наші поїздки по всій Україні.
От сьогодні на концерті були захисники донецького аеропорту, відомі як «кіборги». Один з них пам’ятає мене і Володю Гонського ще з танкодрома під Ужгородом. Уявляєте, який світ тісний? А недавно я зустріла у Львові одного бійця, для якого співала у Волновасі. Він теж мене впізнав на вулиці. Такі речі є надзвичайно зворушливими.
На сьогоднішній день ми вже дали 215, а може й більше, концертів по всій Україні. Коли ж почалися бойові дії на сході України і наші військові потребували допомоги, ми звичайно їздили в зону так званої АТО (антитерористичної операції). Звичайно – страшно, моторошно, і не завжди найнебезпечніше є на лінії фронту. Тому що на фронті є перша лінія оборони, друга, третя. На першу лінію ми ніколи не їздили, це була завжди друга-третя. Проте найстрашніше – це коли стріляють «Гради» (прим.: реактивні установки залпового вогню), бо ти ніколи не знаєш наперед, куди полетять їх снаряди, в яку точку. А вони вражають на відстані 40-50 кілометрів. Тобто це може бути навіть мирна територія – от як, наприклад, бомбили Артемівськ, Маріуполь чи Волноваху. І завжди найстрашніше, це коли ти думаєш, що ось зараз «гради» полетять на тебе, а вони спалюють все довкола. І ти при цьому можеш бути далеко від лінії фронту.
Проте підсвідомо ти розумієш, що від тебе залежить чиєсь життя, чиєсь здоров’я. Особисто мені дуже шкода цих хлопців, адже це чиїсь діти, чиїсь сини. Мама його народила, ростила, і віддала в армію не для того, щоби він отак от просто дурною смертю загинув від якогось бандюка, від якогось фашиста – в прямому розумінні цього слова.
Ми, волонтери, по суті, виконуємо роботу міністерства оборони по забезпеченню армії, незважаючи на те, що кожен з нас платить військовий податок. Бо у нас в країні ще настільки процвітає корупція, настільки ще далеко до того, щоби її позбутися! І особливо боляче, що хтось віддає своє життя, а хтось на цьому ще й наживається.
Бувало, що ми возили бронежилети, і дійсно, у хлопців в отих жилетах застрягали кулі. І вони дзвонили і казали, мовляв, привітайте нас з днем народження, у нас сьогодні застрягло чотири кулі в тому жилеті, який ви привезли.
В 30-ту танкову бригаду привезли тепловізор, кошти на який зібрали, провівши два благодійні концерти. До речі, тепловізор – пристрій нічного бачення - це дуже коштовна річ, його ціна від 15 до 20 тисяч доларів. Тож прийшлося докласти ще й власні заощадження.
Також возили їжу, термобілизну і чоботи, вітаміни і медикаменти, біноклі і рації. В нас це вже настільки налагоджено, що мій чоловік знає, де дешевше купити, співпрацює з волонтерськими групами. Загалом ця волонтерська діяльність займає дуже багато часу. Якщо врахувати, що в мене ще є офіційна робота, у мене є двоє дітей, я ще я пишу музику і виступаю, також маю ще сторонні заробітки, бо на одну державну зарплату вижити неможливо, то це в результаті страшенно напружене життя.
Але ці концерти, які бувають іноді й на полігонах, біля танків, в багнюці, десь в лісі, просто в якомусь страшному спортзалі, - це не порівняти з кращими сценами світу, бо там панують справжні емоції! І саме на цих концертах я відчуваю, що я дійсно митець, який служить своєму народові. А це – істинне покликання мистецтва. Слухачами сприймається все – від першої до останньої ноти, почуття у всіх дуже загострені, але дуже щирі. І коли спочатку хлопці приходять, відчувається їхня пригніченість, адже вони перебувають на межі життя і смерті, ми бачимо їхні сумні очі, так, їм дуже важко, вони постійно знаходяться в ситуації бойової готовності. І коли вони приходять на концерт, ми повинні їх підбадьорити, знайти слова підтримки, підібрати відповідний музичний репертуар, іноді пожартувати, розвеселити – навіть коли за 17 кілометрів від нас лунають вибухи, як оце було недавно, коли ми виступали поблизу Широкіного.
Але ми якось настільки звивикли до цієї війни, змирилися з цією ситуацією, що наші сентименти трохи притупилися. Бо іноді мене запитують: «Ну як ти можеш? Як ти можеш іти в госпіталь? Ти ж там бачиш тих бідних хлопців без рук, без ніг. Я би не могла вже спати, їсти, жити і т.д.» На це я відповідаю: «А я іду туди і думаю, а як їм допомогти? Я в подушку не плачу, а розмірковую, де б мені ще заспівати, якого мецената знайти, як поїхати в Європу, який благодійний концерт дати, щоби реально людині допомогти. Що з того буде, що я буду плакати, чи перейматися і жити в депресії? Людину від всього повинна рятувати робота, діяльність».
І от стосовно мистецько-інформаційного проекту «Європа з Україною», з яким ми приїхали до Будапешта. Ми побачили, який це створює потужний резонанс. Скажу вам чесно, що коли ми їхали сюди, нам про Угорщину і про Словаччину говорили не дуже приємні речі. Польща, як ми знаємо, підтримує Україну, а про Словаччину нам говорили, що «там проросійський прем’єр, там людям далеко до війни, вони живуть в комфорті, а Угорщина взагалі не підтримує Україну». Тому ми дуже обережно підходили до відбору концертних номерів, щоби бува не викликати негативної реакції. Проте, коли я приїхала сюди, то зіткнулася з абсолютно іншою ситуацією. Я побачила, по-перше, що місцеві українці патріотично налаштовані, і вони все знають, допомагають – як в Словаччині, так і в Угорщині. А по-друге, побачила, що ці країни реально допомагають Україні. Наприклад у Словаччині і Угорщині лікувалися поранені після Майдану, наші діти приїжджають в ці країни на реабілітацію, врешті-решт ми маємо також реверсний газ зі Словаччини. Сьогодні ж ми були на зустрічі з Державним секретарем Міністерства людських ресурсів Шолтесом Міклошем в парламенті Угорщини, куди нас повела речник української меншини Ярослава Хортяні. Він сказав так само, що Угорщина буде приймати дітей з України влітку на оздоровлення, також Угорщина надає гуманітарну допомогу.
Тобто ми бачимо, що Європа теж боїться Путіна, тому що він неадекватний, він агресор, і від його дій ніхто не може бути застрахований. Можливо, наші, українські політики, недопрацьовують і вони винні в тому, що Європа нам недостатньо ще допомагає і не завжди розуміє ситуацію. Адже в Україні війну не називають війною, а називають АТО. Але якщо це антитерористична операція, то цим повинне займатись тільки СБУ, а не Міністерство оборони. До сьогоднішнього дня Росію не названо агресором на офіційному рівні. Та й президент України іноді веде себе надто обережно, коли треба діяти жорстко.
Тому наразі практично все лежить на плечах волонтерів і митців, таких, як ми. Я побачила, що в Україні люди вже дуже виснажилися – в нас не відомо, що робиться з курсом валюти, в нас необґрунтовано піднімаються тарифи, високий рівень корупції, що у всіх гілках влади ще багато російської агентури і внутрішніх ворогів, яких ми не можемо поки що позбутися, тому що країна в стані війни, і почистити зараз владу важко.
Проте ми розуміємо, що нам треба далі боротися, нам треба перемогти в цій війні, перемир’я не може бути – або ми – їх, або вони – нас. І тому ми, українські митці, їдемо і шукаємо підтримки в Європі. І ми бачимо, що Європа нас дійсно підтримує. Повернувшись в Україну, ми донесемо і до простих людей, і до чиновників, що насправді ситуація зовсім інша, ніж подається на офіційному рівні і в ЗМІ.
Тому ми поїдемо з такими мистецько-інформаційними акціями і в інші європейські країни, і не тільки до українців, а й до європейців, до місцевих жителів, і я думаю, що в цьому плані ми можемо зробити набагато більше, ніж політики.
– З вірою, що зараз живете в іншій державі?
– Не хочу більше жити в тій країні, яка була до Майдану, не хочу й надалі стикатися з корупцією, брехнею, хабарями, негідниками при владі. В України є потенціал дуже великий, і цей шанс треба зараз використати. Тому нікому не можна лишатися байдужим до того, що відбувається. Прийде час і діти спитають батьків, що вони зробили для того, аби молоді могли краще жити. Особисто я хочу, щоб мені не соромно було їм на це запитання відповісти.