ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

...Я відкрила для себе Богдана Лепкого вже у зрілому віці дякуючи джерелам інтернету. Творчість автора з відомих причин була несправедливо прихована від читача: не була включена до шкільних програм, не вивчалась у стінах вищих навчальних закладів. Та всьому, що відбувається в житті, є і своє місце, і свій час... Ім’я відомого поета відродилося в сьогоденні. Його постать зайняла достойну нішу в літературно-історичному просторі. Тільки вдумайтеся: друковані твори налічують 80 поем, 75 оповідань і 15 томів повістей... «Загалом творча спадщина письменника складає понад 80 власних книг, у т. ч. цикл романів «Мазепа», повісті, оповідання, казки, спогади, збірки віршів та поем, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного та мистецького спрямування, опубліковані у численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірках. Він – упорядник і видавець 62 томів творів української класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями... Бібліографія творів Богдана Лепкого становить до тисячі позицій.» (Твори у двох томах. Київ, Наукова Думка, 1997).
Припускаю, що багато хто з читачів, як і я, відкриють для себе нове «світило» в українській літературі.
Богдан Сильвестрович Лепкий – талановитий поет, перекладач, прозаїк, критик, літературознавець, громадський діяч... Він був прекрасним педагогом, укладачем багатьох антологій і хрестоматій для школи, талановитим декламатором художніх творів, художником...У своїх поетичних і прозових творах автор створив цілу галерею образів визначних історичних постатей: це князі Київської Русі, козацькі ватажки – Іван Мазепа, Пилип Орлик, діячі культури – Тарас Шевченко, Іван Франко, Микола Лисенко та інші. Богдан Лепкий – «митець широкого діапазону, активний поборник духовної єдності слов’ян, їх братерського співжиття на засадах рівноправності і свободи...» (Літературне місто. Онлайн-бібліотека української літератури).
Народився Б. Лепкий 9 листопада 1872 р. на Поділлі. Дитинство пройшло в хуторі Кривенькім недалеко Крогульця Гусятинського району. Його першим учителем був батько, відомий у літературних колах під псевдонімом Марко Мурава – людина прогресивна, надзвичайно ерудована й освічена. Мати, дочка отця Глібовецького, передала своєму сину талант до малярства. Саме родина була для майбутнього письменника тим поштовхом, який привів у кінцевому підсумку до популярності й успіху.
Восени 1891 року, після закінчення Бережанської гімназії, Б. Лепкий продовжив навчання у Віденській Академії мистецтв, а згодом – на філософському факультеті Віденського університету, де вивчав мовознавство та історію літератури. Пізніше туга за батьківщиною приводить його до Львівського університету. По закінченні навчання ще невідомий тоді автор викладає українську, польську та німецьку мови в Бережанській гімназії, де в короткий час здобуває авторитет серед колег і повагу серед гімназистів.
З 1899 року Богдан Лепкий стає викладачем Яґеллонського університету м. Кракова. В цьому місті родина письменника створила своєрідний інтелектуальний клуб, де збиралися українські митці. «В тій хаті, – згадував не менш відомий у літературних колах Роман Купчинський, – не один чужинець навчився любити Україну». На ті роки припадає активна літературна діяльність Б.Лепкого: він пише поезії й оповідання, перекладає. Одна за одною виходять книжки його оповідань: «З села» (1898), «Оповідання» (1901), «Щаслива година» (1902), «В глухім куті» (1903), «По дорозі життя» (1905), “Кидаю слова” (1911), збірки віршів «Стрічки» (1901), «Листки падуть», «Осінь»(1902), «На чужині» (1904), «З глибин душі» (1909); літературознавчі дослідження: «Василь Стефаник», «Маркіян Шашкевич», «Про життя великого поета Тараса Шевченка...». Серед перекладів польською мовою – «Слово о полку Ігоревім». А серед повістей Б.Лепкого найвагомішим за своїм значенням є цикл романів «Мазепа».
Цей твір і досі залишається «найбільш ґрунтовним художнім твором про гетьмана України, котрий наважився розірвати кайдани...» Знаний як автор ліричної поезії, Б. Лепкий створює цикл повістей і романів, непередбачуваних за сміливістю тематики - «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава». Твори письменника починають перекладати польською, чеською, російською, сербською та німецькою мовами. (Б. С. Лепкий: Бібліографічний покажчик. Тернопіль 1997).
Творчість уже відомого автора свого часу значною мірою визначала рівень української літератури на західноукраїнських землях – в ряду з творами Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Михайла Яцківа, Петра Карманського, Василя Пачовського, Осипа Туринського. Б.Лепкий належить до тієї рідкісної категорії письменників, котрі ще за життя користуються шаною і популярністю... «Богдан Лепкий – не епізодичне ім’я в українській літературі, це постать першорядної ваги, непересічного таланту». (М. Ільницький).
Поезія Б.Лепкого зайняла достойне місце в українській літературі. Вона увібрала красу й силу народної пісні, музику рідної землі, пошуки національного кореня:
Довкола дике поле...
Доле, де ми? Доле, хто ми?
Поетична спадщина поета багата за охопленням явищ життя (історичне минуле, національно-визвольна боротьба, морально-етичні пошуки народу, його духовно-культурний розвиток, звичаї, традиції), різноманітна за жанрами та художніми засобами. Він – і «тонкий лірик тужливо-меланхолійного складу, і проникливий співець природи у її динамічному русі, і поет-пісняр, що тяжів до народно-пісенних форм. Пісенний світ поета формувався під впливом фольклору рідного Поділля – «благословенного, щедрого й мальовничого краю, овіяного легендами»:
Колисав мою колиску
вітер рідного Поділля...
«Журавлі» («Видиш, брате мій» – один з найтрагічніших ліричних віршів поета, навіяний мотивами осені. Вже понад шістдесят років ця драматично-поетична мініатюра Б. Лепкого, озвучена 1915 року його братом Левом, живе безіменно як народна пісня. Важко назвати інший вірш поета кінця XIX – початку XX сторіччя, який би з такою емоційною експресією передавав почуття любові до рідного краю, біль розлуки з ним (Творчість Богдана Лепкого. parta. ua).
Відчуття, що дали поштовх для написання цієї пісні знаходжу в оприлюднених споминах очевидців: «Одного разу, проходячи повз вокзал, письменник Богдан Лепкий побачив великий натовп людей. Це були переселенці, яких доля змусила виїжджати в далекі краї, часто аж за океан, у пошуках кращого життя. Економічні негаразди, нестача землі, політичний та духовний гніт, щедрі обіцянки закордонних емісарів спонукали українців продавати своє майно і їхати світ за очі, шукаючи «земного раю»... Враження від побаченого побудили саме ті поетичні рядки, які згодом стали відомою всенародною піснею:

Видиш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі в вирій.
Приспів:
Чути: кру! кру! кру!
В чужині помру,
Заки море перелечу,
Крилоньки зітру...

Мерехтить в очах
Безконечний шлях,
Гине, гине в синіх хмарах
Слід по журавлях.

Примітка: Текст подано за автографом (ЦДІА у Львові, ф. 38, оп. 1, спр. 43, арк. 24). Ноти – за першодруком («Вістник СВУ», 1915, ч. 19-20 (трав.-черв.), с. 20).
Рукопис вірша, підписаний псевдонімом Б. Лепкого «Нестор», вдалося віднайти на невеликій поштовій картці. Тут же, на звороті, зазначено час («осінь 1912») і адресат («для Неділі»), Очевидно, текст ліг в основу публікації у львівському літературно-мистецькому тижневику «Неділя» від 13 жовтня 1912 р. Ф. Погребенник у нарисах, присвячених історії пісні, вказує на цей рік як дату створення (див.: Погребенник Ф.П. Чуєш, брате мій...: Пісні братів Лепких. – Тернопіль, 1999, с. 10).
У сучасному українському літературознавстві є достатньо наукових розвідок, які, згідно з коментарем автора слів (Лепкий Б. Писання, с. 387), торкаються передісторії появи тексту і творчого життя пісні. Більшість дослідників (М. Жулинський, М. Сивіцький, М. Гуць) стверджують, що вірш «Журавлі" поет написав восени 1910 р. у м. Кракові під враженням від перегляду драми польського письменника С. Виспянського (1864-1907) «Noc listopadowa»...
Пісню часто публікували у часописах, стрілецьких та інших популярних пісенниках, збірках... (Джерело: Стрілецькі пісні (Упорядник Оксана Кузьменко. – Львів: Інститут на родознавства НАН України, 2005.) Вірші були покладені на музику, а ті журавлі, що летять з вирію в Україну, стали своєрідним символом і емблемою всесвітніх форумів українців.

«...Як багато умістилося в кілька строф про осінній відліт журавлів, яка гама переживань, настроїв! І не дивно, що такими журавлями бачили себе галичани, що покидали батьківщину в неясній надії на кращу долю за океаном, і «стрільці січовії», що йшли боронити рідну землю від ворогів, і кожна людина, проводжаючи ключі журавлині у вирій, теж мимоволі прощається – з весною і літом, з молодістю, з життям... » (Богдан Лепкий. Романтично елегійне сприйняття дійсності в поезії, Донецьк, 2006.)
Поетична канва його віршів гарно лягає на музику. На слова поета написано майже 140 сольних та хорових пісень. «Інколи здається, що словами Лепкого співає сам народ, – зазначав у своїх працях Іван.Франко. – Поезія якнайповніше розкриває особливості вдачі письменника, допомагає глибше збагнути його творчість».
Улюбленою темою Б.Лепкого є осінні мотиви. Це – прекрасні зразки глибоко трагічної лірики, сповненої осіннього смутку, іноді крайнього відчаю. І водночас поет створив прекрасні ліричні вірші мажорного характеру, наповнені любов’ю до краси природи і людського життя:

Пригадалася осінь торішня,
Жовтим листом осипаний тин,
І прийшла ти до мене, як пісня,
З піднебесних безгрішних вершин.
І прийшла ти до мене як пісня,
Що співає без звуків, без слів…
Пригадалася осінь торішня,
І повіяв вітрець від верхів...

***

Сонце сховалося в гай за горою,
Як в зачарований храм.
Вчора, ах, вчора я був ще з тобою,
Нині, ах, нині я сам.

Вечір. Смеркається в моїй хатині,
Кину роботу на мить.
Думка, як муха в густім павутинні,
Б’ється й безрадно бринить.

Вийду в город. Там липи розцвілися.
Липи – це розкіш для бджіл.
Зорі! Чого ви так задивилися
З неба високого в діл?

Єсть у вас літо бурливе, гаряче?
Осінь, пора суєти?
Єсть у вас розум і думка, неначе
Ці безконечні світи?

Єсть у вас квіти і зимне каміння,
Єсть у вас річечки шум?
Чи й у вас теж живуть умні творіння?
Чи й у вас теж такий сум?..

Сонце сховалося в гай за горою,
Як в зачарований храм.
Вчора, ах, вчора я був ще з тобою,
Нині, ах, нині я сам.

Заспів

Колисав мою колиску
Вітер рідного Поділля
І зливав на сонні вії
Степового запах зілля.

Колисав мою колиску
Звук підгірської трембіти.
Що від нього зорі меркнуть
І росою плачуть квіти.

Колисав мою колиску
Голос недалеких дзвонів,
І веселий спів весільний,
І сумний плач похоронів.

Колисав мою колиску
Крик неволеного люду,
І — так в серце вколисався,
Що до смерті не забуду.

Поезія

Поезія, друже, всюди є —
І в людях, і в природі,
І, поки чоловік жиє,
Її умерти годі.

Вона сміється на устах
Маленької дитини,
Вона летить до нас у снах,
Як вітер з верховини.

Вона нам працю солодить,
Співає при роботі,
Алмазом ясним мерехтить
В кривавім людськім поті.

Вона у бурі, в реві фаль,
В збіжжях-ланах на полю,
Вона і там, де гостра сталь
Мигтить, б’ючись за волю.

Вона в дощі, в снігу, в імлі,
В курнім осіннім димі —
Найменше ж, друже, єсть її
В химернім ритмі й римі.

Поетична творчість Лепкого розвивалася поступово... Від тужливо-ліричної сповіді – до витонченої лірики («З глибин душі», «Над рікою» (1905). А згодом – до патріотичної – написаної під враженням трагедій Першої світової війни... Хвиля національно-визвольної боротьби також не пройшла поза увагою Б.Лепкого. «Слід наголосити на два аспекти у поетичній творчості автора під час війни та міжвоєнного періоду. Гуманістично-загальнолюдський – осудження війни між Росією і Австро-Угорщиною як великого лиха для народів обох держав, і патріотично-національний – оспівування боротьби українців, зокрема Січового Стрілецтва» - констатують дослідники його творчості.

І в мене був свій рідний край
«О краю мій! Свята руїно,
Новітня Троя в попелах!
Перед тобою гну коліно
І кличу: Боже в небесах,
За кров, за муки, за руїну,
Верни, верни нам Україну!»
***
Чоло біле при чорній одежі,
Як при хмарі вечірня зірниця.
В ока світло паде так на лиця,
Як від місяця срібло на вежі.

В тих очах затираються межі
Між життям та між тим, що лиш сниться.
В тих очах огонь дивний палиться -
Жар великого духу пожежі.

Жар, що рад би добутись на волю
І летіти в безмежні простори
Понад села, церкви, понад двори,

І розлитися сонцем по полю,
І любов'ю упасти на душі,
Як дощ тихий паде серед суші.

Вона там є...

Стояв я сам-один, немов на варті
 Забутий вóяк у чужій землі,
 І України я шукав на карті,

Шукав, шукав, та не було її.
 Розірвана граничними стовпами,
 Осяяна загравою пожеж
 І розпанахана ворожими мечами,
 Конала тихо серед власних меж.
 Кругом кістки, череп’я, попелище,
 Незвісного непройдений простíр,
 А в тім просторі, чую — ближче й ближче
 Іде і вовком виє голод-звір.
 Ні, ні! Не встою довше я на варті,
 Закрию очі, кину кріс, піду...
 Я України не знайшов на карті,
 Може, в душі її я віднайду.
 Вона там є. Єдина, неподільна,
 Від Сяну срібнолентого по Дон,
 Така розкішна, чиста, ясна, вільна,
 Немов найкращий молодечий сон.
 Прийде момент, коли сей сон скінчиться
 І буде дійсність кращою від мрій,
 А поки що най цілий світ валиться,
 Хоч сам-один, ти вір і кріпко стій!

***
Неси в душі свою найкращу думу,
Свою сердечну мрію золоту
Шляхом життя, посеред крику й шуму,
У вічності глибоку самоту.
А ідучи – не розсипай проміння,
Не обтрясай небесної роси,
Щоб у момент найбільшого терпіння
Мав ти світило вічної краси.

В поезії Б. Лепкого присутні теми духовності й релігійно-культурні традиції українського народу. Ним написані цілі цикли, пов’язані з Різдвом та Великоднем («Різдвяна ніч», «Під Різдво», «Великодні дзвони»...). «Загалом поезія Б. Лепкого охоплює широке коло актуальних проблем, що ними жила громадськість на західноукраїнських землях. Кращі поетичні твори є цінним духовним надбанням, вони і донині не втратили своєї ідейно-художньої цінності». (Грані великого таланту. Червень, 2011).
Багато зробив Б. Лепкий для ознайомлення зарубіжного читача з українською літературою. Він видавав книги українських письменників (Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, М. Коцюбинського) польською та німецькою мовами, виступав з численними доповідями, писав огляди, його переклад «Слова о полку Ігоревім» польською мовою помітили й оцінили. Прагнення Б. Лепкого донести до іншомовного читача кращі зразки рідної культури йшло поруч із перекладанням творів класиків світової літератури – Г. Гейне, М. Лермонтова, Шеллі, В. Короленка – українською... Сам автор належав для кола прогресивних діячів української культури. А поезія «заслужено ввійшла в золотий фонд українського письменства. Б. Лепкий – один з найкращих ліриків не лише в українській, а й у світовій літературі». (Яр Славутич, «Поезія Б.Лепкого»).
Підсумовуючи, варто представити не тільки цитати відомих літературознавців, а хоча б одну з тих архівних сторінок, які свідчать про безмір поваги до Б. Лепкого з боку сучасників (до 50-річчя від дня смерті письменника: «Дзвін», 1991, жовтень ):

«Із чорноземного Поділля прийшов у рідну літературу талановитий поет і прозаїк, громадсько-культурний діяч, який своїм художнім зором охопив усю Україну, примножив її духовні цінності, чим заслужив глибоку пошану і повагу сучасників і наступних поколінь» (Богдан Лепкий. Твори у двох томах. Київ, Наукова Думка, 1997).

Похилився поет над минулим,
доторкнувся до споминів струн.
Аж раптово над ним промайнуло
старосвітське: «Не ввесь я умру»
(Б.-І. Антонич)
Згодна: далеко не «ввесь»... Душа письменника живе в його творах, у недоспіваній пісні, в пам'яті поколінь. У кожному з тих, хто в пошуках кращої долі опинився за межами рідної країни. В журавлях...

– Чуєш: кру! кру! кру!..

Валентина Зінченко-Параска,
за матеріалами ЗМІ.