АРХІВ
ГРОМАДИ

№2(130)
квітень - червень
2015 року

Український правознавець-міжнародник, заслужений юрист України, Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор юридичних наук, професор Володимир Василенко.
З 2006 до 2010 — представник України в Раді ООН із прав людини.

Російсько-українська війна 2014 року:
причини, перебіг та політико-правові оцінки

(Продовження. Початок – у попередньому номері.)

2.3. Силова дипломатія агресора

Опір українських Збройних сил, консолідована позиція західних країн щодо засудження агресії Росії, застосування проти неї санкцій та перспектива їх посилення змусили російську сторону сісти за стіл переговорів.

Погодившись на переговори, які відбулися 17 квітня 2014 року в Женеві у форматі Україна, США, ЄС, РФ, російська сторона розпочала дипломатичну гру, мета якої полягала не в пошуку прийнятних для всіх сторін шляхів урегулювання, а в запереченні своєї участі в агресії, маскуванні силового нав’язування Україні згубних для її державності умов налагодження конфлікту, руйнації єдності політики західних держав у питанні запровадження і розширення санкцій, легалізації фіктивних квазідержавних утворень «ДНР» і «ЛНР», уведення в оману світової спільноти щодо природи та причин ситуації, породженої російською агресією.

Саме тому всі спроби припинити російську агресію за допомогою дипломатичних засобів та мирних ініціатив у різних форматах не дали позитивних результатів.

Росія порушила зафіксовані в Женевській заяві від 17 квітня 2014 року домовленості щодо деескалації напруженості, роззброєння нелегальних озброє-
них груп, повернення законним власникам незаконно захоплених приміщень, а також щодо підтримки роботи спеціальної моніторингової місії ОБСЄ.

Російська сторона проігнорувала мирний план президента України Петра Порошенка, який в односторонньому порядку був запроваджений з 20 червня на сім днів і продовжений на три дні. План, зокрема, передбачав припинення сторонами вогню та виведення незаконних збройних формувань з території України через гарантований коридор безпеки, звільнення від кримінальної відповідальності тих, хто склав зброю і до того не скоїв тяжких злочинів, започаткування децентралізації та програми відновлення на Донбасі на Луганщині.

Незважаючи на те, що у відповідь на звернення Владіміра Путіна від 24 червня Рада Федерації Держдуми Росії вже 25 червня 2014 року ухвалила постанову про відкликання дозволу президенту використовувати Збройні сили РФ на території України, російська сторона не лише не вжила жодних заходів, спрямованих на припинення вогню, а й інтенсифікувала збройну підтримку формувань своїх найманців і посилила присутність своїх збройних сил в Україні та біля українсько-російського кордону.

Навіть більше: у цей час Росії вдалося схилити Україну та західні держави до зміни формату переговорів. У Берлінській декларації, підписаній 2 липня 2014-го міністрами закордонних справ України, Росії, Німеччини та Франції, йшлося про створення тристоронньої контактної групи у складі представників ОБСЄ, України та РФ. Таким чином учасником переговірного процесу замість США та ЄС стала ОБСЄ, що суттєво послабило позиції України. Тим більше що представником ОБСЄ у цій групі було призначено швейцарського дипломата посла Гайді Тальявіні, яка свого часу очолювала Комісію з розслідування російсько-грузинської війни у 2008 році й дійшла висновку, що її розпочала Грузія. Крім того, рішення ОБСЄ, членом якої є Росія, ухвалюються консенсусом.

Водночас РФ і далі підтримувала живою силою, озброєнням і матеріально- технічним постачанням контрольовані нею терористичні угруповання і формування найманців, розширювала масштаб участі в бойових діях підрозділів своїх регулярних збройних сил та збільшувала їх концентрацію на українсько-російському кордоні. Напередодні саміту НАТО у Великій Британії 5-6 вересня
2014 року відбулося широкомасштабне вторгнення регулярних частин ЗС РФ на територію України, після чого Владімір Путін цинічно запропонував мирний план припинення кровопролиття і стабілізації обстановки на Південному Сході України.

Було очевидним, що Росія поставила за мету знизити напруження у стосунках із Заходом, зменшити можливість посилення санкцій НАТО та ЄС і в той же час – не допустити остаточного звільнення українських територій, контрольованих російськими найманцями та збройними силами, і перетворити застосування сили та погрози силою на свою дипломатичну перемогу.

За таких обставин 5 вересня 2014 року в Мінську була досягнута домовленість «про припинення застосування зброї», яка формально була зафіксована у Протоколі за результатами консультацій Тристоронньої контактної групи щодо спільних кроків, спрямованих на імплементацію мирного плану президента України П. Порошенка та ініціатив президента Росії В. Путіна. Цей документ, якому бракувало багато важливих елементів форми міжнародного договору і який був ущербний змістовно, підписали учасники Тристоронньої контактної групи: посол Гайді Тальявіні (від ОБСЄ), другий президент України Леонід Кучма, посол РФ в Україні Міхаіл Зурабов. Під документом також стояли підписи представників так званих ДНР і ЛНР, але без зазначення їх статусу та посад.

Невдовзі, а саме 19 вересня 2014 року, в Мінську згадані учасники Тристоронньої контактної групи та представники «ДНР» і «ЛНР» підписали Меморандум про виконання положень Мінського протоколу від 5 вересня 2014-го. Цей документ був дещо детальнішим і конкретнішим, але також мав дефекти форми і змісту. Головний недолік обох мінських документів полягав у тому, що в них не було встановлено ні послідовності, ні часових меж виведення з території України всіх іноземних збройних формувань, незаконних збройних формувань, військової техніки, а також бойовиків і найманців (п. 10 Протоколу та п. 9 Меморандуму). Натомість у пунктах 3, 6 і 9 Протоколу передбачалося ухвалення Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей» (закон про особливий статус), Закону України «Про недопущення переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що сталися в окремих районах Донецької і Луганської областей» та проведення дострокових місцевих виборів відповідно до закону про особливий статус.

Підписання мінських документів не забезпечило ні припинення застосування зброї російськими найманцями, ні виведення з території України російських військ. Проте президент Петро Порошенко 16 серпня 2014 року подав на розгляд Верховної Ради України передбачені Протоколом законопроекти. Того самого дня парламент ухвалив обидва законопроекти в закритому режимі, без обговорення і без поіменного голосування, що є грубим порушенням Закону «Про Регламент Верховної Ради України».

Зміст багатьох принципових положень Закону «Про особливий статус деяких районів Донецької і Луганської областей», зокрема щодо порядку відносин органів місцевого самоврядування з органами центральної влади та режиму використання мов, грубо суперечить Конституції України. Швидше за все, Петро Порошенко, не витримавши силового тиску Росії та піддавшись шантажу з боку Владіміра Путіна, пішов на серйозну поступку, яка підриває підвалини державності й територіальної цілісності України. Адже запровадження особливого порядку місцевого самоврядування в районах Донецької та Луганської областей, із яких не виведені збройні формування російських найманців і підрозділи регулярних Збройних сил Росії, легалізуватиме самопроголошені квазідержавні утворення «ДНР» та «ЛНР» і створюватиме ситуацію замороженого або жевріючого конфлікту на українських територіях, прилеглих до території держави-агресора. За таких обставин конфлікт триватиме вічно, надійно блокуватиме шлях України до членства в ЄС та НАТО і використовуватиметься Росією для подальших дій проти державності України.

Не виключено, що Мінський протокол став результатом кулуарних міжнародних домовленостей між найвищими керівниками України, Росії та провідних західних держав. Однак це не може бути підставою для його виконання у спосіб, який нехтує елементарними вимогами міжнародного права, суперечить життєво важливим інтересам України та підриває її переговорні позиції в майбутньому. Відповідно до принципу неподільності міжнародних договорів, який є загальновизнаним у міжнародному праві, зокрема у праві міжнародних договорів, вибіркове виконання договірних положень сторонами є неприпустимим. Будь-яка міжнародна угода підлягає виконанню як єдине системне ціле, її приписи є взаємопов’язаними та взаємообумовленими і не повинні застосовуватися вибірково.

За всіх несприятливих для України обставин і всіх недоліків Мінського протоколу його імплементацію можна було б розпочати без порушень Конституції України та Закону «Про Регламент Верховної Ради України» і без односторонніх поступок агресорові. По-перше, до розробок проекту Закону «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей» слід було б залучити кваліфікованих експертів. По-друге, належним чином опрацьований законопроект, з огляду на його важливість і терміновість, мав би ухвалюватися відповідно до вимог Регламенту Верховної Ради за скороченою процедурою. По-третє, і це головне, у ст. 10 «Прикінцеві положення» Закону «Про тимчасовий порядок...» слід було б передбачити, що документ набирає чинності не з дня його опублікування, а з моменту повного виконання пунктів 1 і 10 Протоколу та пунктів 1 і 9 Меморандуму щодо двостороннього або спільного припинення застосування зброї та виведення з території України всіх іноземних збройних формувань, незаконних збройних формувань, військової техніки, а також бойовиків та найманців.

Звичайно, у президента України є можливість не підписувати закон або не публікувати його до виконання мінських документів. Таким чином він зняв би із себе поширене в українському суспільстві й політикумі звинувачення в неспроможності протистояти тискові держави-агресора та її лідера і належним чином захищати життєво важливі інтереси України.

Мінські домовленості не поклали край російській агресії ні фактично, ні юридично. Їх пункти про негайне двостороннє (спільне) припинення застосування зброї та виведення всіх іноземних збройних формувань, незаконних збройних формувань, військової техніки, а також бойовиків і найманців із території України не виконані російською стороною. Протягом місяця, що минув від часу підписання мінських домовленостей, тривали постійні напади та регулярні обстріли позицій Збройних сил України, зокрема з російської території.

Слід зазначити, що в юридичному плані збройна агресія Росії проти України триватиме доти, доки під контролем держави-агресора залишатимуться окуповані українські території: Кримській півострів і частини Донецької та Луганської областей.

(Продовження – у наступному номері.)