«Кожному з нас нерідко сниться батьківська хата, дім, у якому пройшли дитинство і юність.
Та хата, в яку рвешся усім серцем з доріг свого дорослого життя.
Скільки б не змінив домівок, які б вони не були,
а рідна батьківська оселя назавжди залишається в глибині свідомості найріднішою,
і сниться, сниться...»

Людмила Слюзко
(Уривок із етнографічної статті)

23 квітня цього року на 73-му році життя після важкої і тривалої хвороби у власному помешканні в Буді тихо спочила у Бозі прекрасна людина, мати, бабуся і член Товариства української культури в Угорщині пані Людмила Слюзко (Рябокінь). Для багатьох із нас вона запам’яталася як незмінна господиня українських вечорниць ще на вулиці Єне Зічі. Вона також активно дописувала у наш журнал «Громада» на правах колумністки у рубрику «Берегиня».
У ті роки ми звикли її бачити поміж учасниць одноіменного жіночого хору під керівництвом Жужанни Макаус. Пані Людмила доклала багато організаційних зусиль у влаштуванні резонансних культурницьких заходів Товариства української культури, щоб піднести на високий рівень наше національне мистецтво, історичну науку, поезію та народні звичаї.
Звичайно, це тільки невеликий перелік усього того, що Людмила Слюзко встигла зробити для української громади в Угорщині з початку 1990-х років, адже на самих початках діяльності ТУКУ і в подальшому багато хто з перших членів Товариства суміщував обов’язки громадські, основну роботу і піклувався власною родиною без жодних поcтупок на вік, здоров’я чи умови життя в іншій країні. Пані Людмила була з тих, хто подавав приклад молоді, підтримував у важку хвилину, чим тільки міг, близьких людей і друзів та радів успіхам угорських українців.
Попри те, що пані Люда прожила складне життя і до її ніг доля не завше сипала на шляху тендітні пелюстки троянд, ми запам’ятаємо її як красиву, усміхнену і душевно шляхетну людину, яка намагалася жити і чинити за законами високої гармонії. При спілкуванні молодші за неї люди інтуїтивно відчували рідкісний материнський дар пані Людмили.
Скільки чужих сповідей вона вислухала! І скількох людей утішила! Пані Людмила могла розрадити, як ніхто. При цьому співбесідник чи співбесідниця могли бути упевнені, що озвучені ними особисті історії, ба навіть певні житейські таємниці, не торкнуться чужих вух. Звідси і така велика довіра була до неї. Заслужити її дано не кожному.
Пані Людмила не раз дивувала нас усіх своїм вишуканим естетичним смаком. Маючи вищу освіту хіміка, Людмила Слюзко прекрасно розумілась на українській поезії, літературі, любила музику, живопис, театр, українську кулінарію та живе спілкування. За життя вона стильно одягалась й уміла вибирати у столичних крамницях красивий одяг модних світових брендів. Звичайно, не стільки для себе, як для дочок та онуків, а ще допомагала у виборі своїм друзям. Відчувалося, що вона – киянка справжня, не рівня так званим новим українцям чи чванькуватим скоробагатькам.
У приватних розмовах і на людях ми чули від пані Людмили чимало про українських шестидесятників та їхні трагічні долі. Розмови з нею збагачували, поради цінувалися на вагу золота. Іноді в людей, які поспілкувалися з нею, було таке враження, ніби щойно говорили з рідною людиною.
Завдяки пані Слюзко – тепер про це вже можна стверджувати достеменно – була поставлена крапка в ганебній історії з пам’ятником лже-Кобзареві у Будапешті. Адже якби пані Людмила не звернулася особисто до Євгена Сверстюка, а той, своєю чергою, не мобілізував в Україні свідомих інтелігентів-патріотів на боротьбу з антиукраїнськими силами, ми, можливо, не мали б зараз достойного монумента Тарасові Шевченку в Будапешті на площі його імені. І це потрібно цінувати нам усім.
Дуже важко буде заповнити вакуум у нашому Товаристві української культури після прощання з Людмилою Слюзко. Нам не вистачатиме її життєрадісної посмішки, підбадьорливого погляду, вродженої душевної делікатності, її широких знань про народні звичаї України, її культуру та людей. Багатьом із нас вона вже не зателефонує звично, щоб запитати: «Як справи, дитино моя?»
Людмила Слюзко відійшла у Світло через тиждень після Великодня. У християнській традиції українців – померти о цій порі, включно до празника Святої Трійці, вважається великою милістю Творця, коли перед душею відчинені ворота Раю. Заслужити таку ласку вдається небагатьом із смертних.
Молимося зараз, як навчає Християнська Церква, перед сороковинами з дня смерті покійної і по тому, разом із доньками та онуками пані Людмили, щоб її зболіла і згорьована після хвороби і стількох житейських випробувань душа знайшла спокій та умиротворення у небесній домівці – Царстві Господньому та оселилася з усіма святими Його, що від віків угодили Йому, де нема ні хвороби, ні печалі, ні стогонів, але життя безконечне. Водночас молимося, щоб Господь не дав нам забути добрі житейські науки пані Людмили, її материнське і чуйне ставлення до людей нашого кола, адже після щедрот Творця ніщо не зігріває так людське серце, як думка про добро та щиру любов іншої людини.

Василь ПЛОСКІНА