ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Світлина – від слова світлий, світло, світ... А в моїй пам'яті безперезтанку крутиться кимось озвучений біль: "Az élet fája. Az élet fáj...". Я спрагло ковтаю змотану в угорські літери думку й мало не захлинаюся нею – бо ж і сама відчуваю той біль – не тільки втрати – самого життя... Кажуть, що до болю треба звикати, бо ж він не обминає нікого. І навіть після деякого часу цей біль ще надовго залишається у твоєму серці. Про близьку людину важко говорити в минулому часі – бо не полишає відчуття її присутності в повсякденному житті – у справах і споминах...
Людмила Слюзко залишила по собі світлу пам'ять, адже мала щиру вдачу, чисту душу й добре серце. Була доброзичливою і привітною з усіма, хто перетнувся з нею в одному часопросторі. Якою запам'яталася? Вродливою як жінка, чесною й порядною як людина, сумлінною, наполегливою й відповідальною як працівник... Цей ряд позитивних якостей час від часу для мене ширшав і доповнювався у міру знайомства з нею...
В українській громаді Людмила Слюзко відігравала далеко не другорядні ролі. Вона була серед тих, хто стояв біля витоків заснування Товариства Української культури в Угорщині. Докладала чимало зусиль для збереження й поширення мови, релігії, культурної спадщини українців повсякденною працею. Брала участь в організації чисельних заходів і проектів, ділилася досвідом і кулінарними рецептами, долучалася до традиційних свят і художньої самодіяльності, листувалася з відомими людьми, писала статті до журналу... Сама Людмила чітко усвідомлювала роль українського часопису в її житті і свого місця – в ньому.
"Що значить для мене робота в "Громаді"? Досить багато. Найважливіше – це праця з достойними людьми пліч-о-пліч упродовж десятиліття. Незважаючи на те, що в більшості своїй ми не є професійними журналістами, старались, як тільки могли, зробити наш часопис достойним уваги читачів". (№ 6, 2005).
До будь-якої справи, за яку бралася, вона докладала максимум зусиль. І робила все з повною віддачею. Чи то за збігом обставин, чи то за дивною "іронією долі" хіміку за фахом судилося "пожинати лаври" в... кулінарному мистецтві. Кожен із тих, хто хоча б раз у житті спробував її страви, не міг забути отой неповторний смак! Запропоновані нею проекти по відтворенню й поширенню традицій української національної кухні, з року в рік "набирали обертів". Вона готувала смачні страви, пригощала, експериментувала, вчилася, вчила... "В мене є така риса, – ділилася зі співрозмовниками, – те, чого я вмію сама, можу навчити будь-кого. Думаю, тут далися взнаки і 27 років педагогічної діяльності в Києві".
Свої кулінарні здібності Л. Слюзко практикувала і на щорічному традиційному святі одного з районів Будапешта. Як правило, це були святково прибрані павільйони, в яких виставлялися творчі роботи відомих майстрів і народних умільців. Смачні запахи "похідної" кухні "заманювали" туристів і гостей до просторого шатра, яке на кілька днів "перетворювалося в привітну українську хату, прикрашену вишитими й тканими рушниками, національними костюмами, біленькими скатертинами на столах, декораціями в українських жовто-блакитних кольорах... Бажаючі тут же могли купити книгу українських рецептів Людмили Слюзко, яка багато років частувала на святі Ференцвароша друзів українського товариства смачними варениками та борщем". ("Закарпаття online", 18 жовтня, 2009).
Чисельні кулінарні заходи рідко залишалися поза увагою ЗМІ. Про деякі з досягнень ішлося навіть у передачі на Радіо "Свобода": "Угорщина, 27 жовтня 2005 (RFE/RL) – Цими днями в Будапешті відбувся традиційний конкурс національних страв, які готувалися на відкритому вогні просто неба. Ці кулінарні змагання в Угорщині влаштовують уже восьмий рік з ініціативи німецької меншини. Конкурсантам зі столичного самоврядування українців завжди вдавалось займати призові місця, а останні два роки вони стабільно були перші!". Справді, займати призові місця на кулінарних конкурсах різного рівня вдавалося саме завдяки їй. Виданий у рамках ТУКУ двомовний кулінарний збірник пані Л. Слюзко "Мої улюблені страви" ("Kedvenc receptjeim", Budapest, 2007) став не просто "візитною карткою" – визнанням її таланту. До того ж – своєрідним навчальним посібником для початківців і тих, кому смакують українські страви. Смачна презентація не залишила байдужими жодного з присутніх.
– В кожної господині є свої кулінарні секрети. Можете поділитися ними? – пробували вивідати її рецепти невгамовні гурмани-кореспонденти.
– Майже все, що мала, я виклала у книжці. Допомогло, мабуть, те, що я хімік за фахом і якісь такі тонкощі завжди враховую. Від чого інша може відмовитись, я спробую зробити, і воно вдається. Але найбільший секрет у мене такий, що я коли готую, роблю свою справу з любов'ю. ("Громада", № 1, 2007).
Крім усього, були ще й офіційні тестування страв, гостинні прийоми іноземних делегацій, заходи в рамках української громади, різноманітні прийняття... "Запрошення сипались, як картопля з кошика", – ділилася своїми успіхами й популярністю сама майстриня. З легкої руки когось із присутніх Людмила Слюзко стала незмінною Господинею Вечорниць, започаткованих нею в рамках ТУКУ. Саме на одному з таких традиційних свят і відбулася моя перша зустріч, яка згодом вилилась у віршовані рядки.

На вулиці Зічі

Господині вечорниць Людмилі Слюзко

...Крізь пам'ять – бруківка і вулиця Зічі,
ще сніг, ліхтарі... Я вдивляюсь у вічі
будівлі за рогом, у шибки-зіниці:
за ними збиралися на вечорниці...

Пригадую, як повз ворота для в'їзду
пірнула в прочинені двері під'їзду...
Дзвоню...
Розчиняються двері гостинно!
В пісенні покоси пірнаю дитинно –
які вкорінились у творчій еліті...
Горнуся до пісні, що визріла в літі:
Зеленеє жито, зелене –
Хорошії гості у мене...
Не згледілась, як у пісенні покоси
вплітала свої вже косники і коси –
і те почуття неповторне, єдине...
Я вдячна за пісню тобі, господине,
за щиру розмову, за слово привітне...
Тепліє душа, розпускається, квітне!
Розгойдану пісню ховаю – на згадку...
До серця вона прокладе в мені кладку –
живитиме, грітиме замість одежі...
В мені проросте. Може, вийде за межі
домівки, сім'ї, регіону, країни...
Бо в ній – самобутня краса України,
духовні джерела прадавнього роду –
з яких проростає коріння народу...
Святі обереги... З отих осередків
доходять до нас голоси наших предків –
полян, уличів, сіверян... берегині –
в яку було втілено образ богині...
І плач Ярославни – в якому основа
билин і легенд... І відроджена мова.
...Ті скарби пісенні по битій дорозі
нащадкам везли на чумацькому возі –
крізь біль лихоліть, заборони, в'язниці –
співці, кобзарі... На струні колісниці
чи ліри:
Путивль, Переяслав, Карпати...
Крізь гори і доли... Від хати до хати...
Везли по Дніпру, по Дунаю...
Нарешті –
і вірю й не вірю: луна в Будапешті,
прорвавши віки, непокірна, крилата –
та пісня, що стала окрасою свята!

...Співали – про силу життя і про вроду –
хіба ми, мовляв, не козацького роду?!
Зітхали – про терна квітучі, про волю,
врятовану ліру, збережену долю...
І ткали мереживо – з шовку розмови –
на чистій канві української мови...

Черпали з наповненої вже криниці:
Великдень, Різдво, чергові вечорниці...
Колядки, народні обряди, щедрівки...
Все разом – відтворений образ домівки,
яку привезли в ці краї по краплині
дівчата, жінки, матері... Берегині.
Багата фольклором народна скарбниця –
в ній мова, традиції... Жито-пшениця...
Чи чуєш:
Зеленеє жито, зелене...
Це значить зійшло. Проростає...
Без мене...

Життя продовжуються – без неї... Відходять у вічність цілі покоління людей, у кожного з яких – своє щастя, свій біль, своя дорога до себе... Кажуть, ми приходимо в цей світ для того, щоб розвинути душу. Тож треба вчитися приймати неминучість. І вірити в те, що посіяні за життя зерна проростуть у майбутнє. Адже все, що відбувається, має і своє місце, і свій час. І продовжує жити – в народженій дитині, в посадженому дереві, в розпочатій справі... У пам'яті людей. Саме це, за великим рахунком, і є – життя. Бо людина живе доти, доки її пам'ятають...

Замість епілогу:
"...Я рекомендую всім господиням, які починають готувати: не треба боятися. Це не така вже важка справа, як дехто собі уявляє. Треба надіти гарненького чистого фартуха, пов'язати голову хусткою, щоб волосся не падало, і піти на кухню з добрим серцем, з радістю готувати, знаючи, що прийде твоя родина, і вони будуть здивовані і вдячні..."
А з книжкою рецептів куховарити взагалі просто: "береш, читаєш і готуєш..."

(Людмила Слюзко, "Громада", № 1, 2007).

P. S. ... Відповідь на останнє питання в інтерв'ю В. Плоскіни та І. Шипайла з Людмилою Слюзко ("Громада", № 1 (87), січень-лютий, 2007) хотілося б виділити окремими рядками:
– А які у Вас плани на майбутнє? Чи думаєте закріплювати успіх авторський?
– Ну як сказати... Є в мене мрія видати збірку старовинних українських рецептів. Колись я їздила в експедицію з чоловіком і розпитувала в старих бабок, які українські страви вони звикли готувати. Я їх записувала в блокнот, і він у мене зберігся. Але чи це вдасться видати колись, я не знаю...

Маю надію, що ми згуртуємося всією громадою й допоможемо реалізувати ту мрію, яку Людмилі Слюзко не вдалося втілити за життя.

Світла пам'ять тобі, Людо...

Валентина Зінченко-Параска