ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Інтерв’ю з Мирославом Вантухом, героєм України, генеральним директором і художнім керівником уславленого на весь світ Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. Павла Вірського

– Пане Мирославе, з різними танцювальними колективами Ви вже вчетверте гастролюєте в Угорщині. Яким є вплив української культури на іншомовного глядача у такий складний для України час?
– Звичайно, адже поточна ситуація завжди визначає дії людей, їхню поведінку і ставлення до подій. Такою є людська психологія. Водночас хочу сказати, що духовна культура постійно, а тим більше у тяжкі часи, для українців була безцінною, тому що культуру ніхто не покладе на терези і не скаже, скільки вона коштує. Бездуховної нації не буває. Без пісні, поетичного слова, танцю життя було б нудним. Не даремно кажуть, що не тільки хлібом єдиним живе людина... З різними складом наших танцюристів я побував у восьмидесяти країнах світу – у багатьох – по 20 і 30 разів! Навіть в Африці. Всюди публіка реагує на виступи українських артистів приблизно однаково: встають із місць на рівні ноги, аплодують, збуджено кричать «Браво!»... У цей час я стою за сценічними лаштунками, і мені сльози на очі навертаються від гордості і радості за те, що я – українець, що належу до великої культури, що живу на цій прекрасній землі, що пропагую культуру рідного народу. Я щасливий від цього усього. Гадаю, кожний митець має це відчувати, адже ми всі служимо своєму народу і державі. А стосовно сприйняття глядачем наших виступів, мені здається, що угорці набагато краще сприймають наші концерти зараз, ніж у минулі роки. У мене склалося враження, що угорський народ нас підтримує і співчуває нашій біді. І це нас окрилює.
– Чи розуміють українські можновладці, що підтримку інших країн можна отримати через високе мистецтво?
– Колись Уінстону Черчілю принесли подивитися проект державного кошторису на наступний рік, в якому на потреби культури було виділено незначні кошти. Він уточнив, мовляв, яких сфер це торкнеться і отримав відповідь фахівців. Відтак перепитав: «А за що ми будемо воювати, як у нас немає культури?» В якійсь мірі я відповів на ваше запитання. Але хочу додати, що я як митець 55 років пропрацював керівником різних колективів. Я двічі зустрічався з королевами Англії та Данії. У Китаї я пив час із Ден Сяо Піном. Тричі зустрічався з Фіделем Кастро, бачився з Ніколае Чаушеску, Владиславом Гомулкою, Яношем Кадаром, до речі. Якось ми виступали в Монте-Карло з приводу відкриття чемпіонату з тенісу. На нашому концерті було чимало мільйонерів і мільярдерів. По завершенні виступу публіка підвелася зі своїх місць. Усі квіти зі столів зібрали і кинули на сцену до наших ніг. Успіх був приголомшуючий. Мене запросив принц Альберт і почав говорити: «Ми знаємо, що в Україні є проблеми економічного та іншого плану. Але якщо у вашого народу є така велика культура, то він подолає всі негаразди. Ви бачите, оці ситі мільйонери й мільярдери стоять вдруге у цьому залі. Вперше вони це зробили це 10 років тому, коли ми відкривали цей зал і співав Лучано Паваротті. А сьогодні вони стоячи аплодують вашому колективу». Я багато-чого бачив на своєму віку, мені сотнями надходили пропозиції залишитися за кордоном. Я проводив майстер-класи, семінари по цілому світу. Але моя земля, моя культура для мене – понад усе. Я щасливий, що живу у себе дома. Я нікого не звинувачую із наших краян, бо знаю, що доля позакидала їх у різні куточки планети. Я ціную наших діаспорян – вони завжди приходять на наші концерти. Бувало, що за радянських часів приходили і плакали. Я їх дуже розумію: вони мені як брати і сестри, хоч я їх і не знаю, але від цього не менш рідні і дорогі для мене люди. І ми всі разом – у діаспорі та на материнській землі – повинні дбати про Україну, бо хто, як не ми? Я чомусь не дуже вірю словам, мовляв, нам допоможуть і зроблять за нас нашу роботу. Але поки ми не засукаємо рукави, ніхто нам не допоможе, хай Бог милує. За 55 років праці я кожен Божий день є у балетному залі на репетиціях. Як я це не зроблю, то хто це за мене зробить? Ми повинні згуртуватися і працювати на Україну, але не так, щоб була два українці і три гетьмани. Всі українці, як колись казав Леонід Кравчук, тягнуть воза, пруть того плуга. Але від цього ми тільки виграємо. Ця війна, ці нещастя дуже згуртували українців, вони стали іншими, проходячи катарсис негараздів. Мені це подобається, повірте мені. Зараз проливають наші люди багато сліз, але є і радість від усвідомлення власної сили в обороні рідної держави, бо знову ж таки, як не ми, то хто? Звісно, допомогти закордон може, проте левову долю ми повинні зробити самі. Сьогодні ми зробили певну роботу і за посольство України в Угорщині. Мені так і не вдалося, на превеликий жаль, побачити в залі українських дипломатів. Я говорю це не з позиції критиканства, адже мені вистачає і авторитету, і слави, ковдру я на себе не тягну, Боже збав! Але коли за три тижні до концерту ансамблю Вірського в Будапешті вже розкуплені квитки а в залі угорська публіка півгодини аплодує нашій культурі, а від посольських ні слуху, ні духу, то це важко зрозуміти. До речі, у моєму кабінеті висить грамота МЗС України про те, що наш колектив є міжнародним послом України. Я про це знаю і без грамоти. А працівникам нашого посольства, я вважаю, все-таки треба би повчитися, як обертати культурний потенціал нашої країни за кордоном на благо рідного народу. Треба цікавитися концертами і треба всіляко підтримувати артистів, бо йдеться про імідж нашої країни у світі.
– Як виховуєте молоде поповнення? Чи не лякає юні таланти жертовна праця в колективі?
– Це питання у нас завжди стоїть на порядку денному. Коли українці вибороли незалежність чиновники почали зауважувати нам, мовляв, досить уже за кордон їздити у вишиванках і шароварах, а треба звикати до смокінгів і метеликів. А хіба хтось заважає це роботи. Але поки це станеться, шаровари вже увесь світ завоювали. Таких виразів я не сприймаю, бо в Україні кожен чоловік і жінка повинні знати, де батьківський поріг, звідки ми, хто ми? Повинні зберігати свої звичаї, традиції, обряди. Коли їх плекаєш, розвиваючи, тоді вони живуть. Бо можна лише зберігати, і за таких умов вони, наче у музеї, поступово вмирають. Наша українська культура дивує цілий світ. Чиновникам потрібно про це знати, а не робити митців другорядними чи третьорядними особами у власній країні.

Від наших кореспондентів