ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Кенгі́рське повста́ння ‒ повстання політичних в’язнів Степового табору в табірному відділенні Кенгір під Джезказганом (Казахстан) 16 травня ‒ 26 червня 1954 року.
У повстанні брало участь близько 8000 ув’язнених, більшість із них ‒ засуджені по політичних статтях українці; всього в Степовому таборі було українців 46% ‒ 9596 чоловік, серед яких було багато колишніх членів ОУН і бійців УПА та прибалтійських “лісових братів”. Було вбито близько 1000 в’язнів (з них 560 дівчат). Майже 2000 отримали поранення.
Пізніше всіх учасників Кенгірського повстання, які залишилися живими, змусили дати підписку про нерозголошення інформації стосовно тих подій. У 1956 році очевидець Кенгіра лікар-угорець Ференц Варконі потрапив на Захід і першим розповів світові про повстання, написав книгу “Допоки одного дня”. Ференц Варконі провів у сталінських таборах десять років (1945–1955). Його книга про те, як можна у нелюдських умовах лишитися людиною й повстати проти нелюдськості. Це книга про співчуття і співпереживання, про кохання і розлуку, про смерть і життя, яке вивищується над смертю, і про людей, які заради життя «смертю смерть подолали».
Свідчення про ті події разом із власними спогадами зібрав у книжку “На барикадах Кенгіра” учасник повстання Володимир Караташ, вояк УПА, з Голованівського району Кіровоградської області, який був стрільцем у сотні Сталевого, що діяла в районах Гайсина, Умані, Гайворона, Голованівська. Після повернення радянської влади отримав 8 років таборів, а за те, що з іншими в’язнями таємно виготовляв зброю, отримав розстрільний вирок. Після смерті Сталіна розстріл замінили на 25 років ув’язнення, які відбував у Степлагу.
42 дні у СРСР (16 травня до 26 червня 1954 року) проіснувала територія, яка не визнавала радянської влади.
На Великдень 1954 року, 15 травня, колону жінок вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм ішла на роботу чоловіча. Хлопці привіталися: “Христос воскрес!”, дівчата відповіли: “Воістину воскрес!” У жіночій, і в чоловічій зоні були переважно українці. Конвоїр Калімулін полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні ‒ 13 в’язнів було вбито відразу, п’ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок збурила концтабір і стала початком масштабного повстання.
16 травня 1954 р. у Кенгірі було оголошено страйк. На роботу не вийшов ніхто, навіть кримінальників табірному начальству не вдалося нацькувати на політичних, всі об’єдналися для спільної боротьби.
На похоронах перших полеглих уперше звучить гімн Кенгірського повстання “У гарячих степах Казахстану сколихнулися спецлагеря”, написаний за одну ніч багаторічним в’язнем, борцем за незалежну Україну Михайлом Сорокою. Перших жертв повстання, яких скосив кулемет під час штурму мурів, дівчата обмили, одягли у вишиванки. Серед убитих був один кримінальник і один узбек, їм дівчата теж знайшли вишиванки, щоб не виглядали бідніше.
Повстанці вивісили червоно-чорний прапор.
25 червня біля Кенгірського табору було зосереджено п’ять танків Т-34, літаки, три пожежні машини з брандспойтами, 98 службових псів із провідниками і дві дивізії воєнізованої охорони кількістю 16000 осіб.
26-го червня, на світанку о 4-ій годині снайпери знищили всіх вартових на барикадах. В атаку пішли автоматники. У вікна бараків солдати стріляли запальними кулями, горіли нари, диміли матраци, а солдати в бараках добивали поранених. В’язні за допомогою каміння, битої цегли, саморобних пік і штирів відбили наступ.
Щоб придушити повстання, Москва вперше змушена була застосувати проти ув’язнених танки. “Тридцятьчетвірки” не лише на подвір’ї, але й у бараках давили людей, часом буксуючи серед тіл. Гурт дівчат (українки та прибалтійки) узялися за руки і перегородили дорогу танкам, сподіваючись, що ті зупиняться. Танк не зупинився... З літака обстрілював в’язнів кулеметник. Упродовж чотирьох годин оборонялися в’язні. На поранених нацькували псів. Та жоден не підняв рук.
Кров усюди ‒ у бараках, на доріжках, у квітниках, трупи згортали бульдозером. “Солдати зганяють недобитих за зону. Потім у зону заїжджають вантажні машини, і солдати як попало кидають у кузови мертвих, а ще недобитих проколюють штиками і везуть в уже заздалегідь викопані глибокі ями. І все це ‒ на наших очах, з презирством дивлячись на нас. І раптом ‒ дощ, злива, яка рідко буває у цих краях. Саме небо заплакало над цими нещасними, над цією страшною трагедією. Калюжі крові, що навіть проливний дощ не зміг їх змити, ще довго зеленими плямами нагадували про тих, хто тут, на цьому клаптику чужої землі, скінчив своє життя...”
Ференц Варконі, “Допоки одного дня”: “В таборі суворо заборонено згадувати про повстання. Начальство боїться, щоби воля до спротиву не прокинулася в нас ізнову. Але сліди крові перед бараками щомиті нагадують нам про червневі події. Повстання триває у наших серцях...”
Кенгірське повстання виявило міць духу повстанців, відвагу, спротив режиму.

http://uk.wikipedia.org/
http://blogs.korrespondent.net/