ВЕЛИКДЕНЬ 2011

Каже сліпий, що весь світ одноколірний.
Каже глухий, що немає пісень.
Каже жорстокий: не треба любові нам!
Каже безвірний: годі вже теревень...

Ватажок каже: Це вірна дорога!
Каже тиран: Лиш зі мною права!
Дурень кричить: Я тут ставлю умови!
Мертві твердять: Наша справа жива!

Але за мурами вмерлого царства
кольором, звуком, пагіллям рясним
квітне Любові утрачене щастя,
Вічне Життя віщуючи – Живим.

Сольнок, 01.05.2011.

 

Весна 1988

Весна вернулась знову,
й принесла насолоду
перегортати років побляклі сторінки,
і бачити багряним усе,
що часом гнане
згубилося у зморшках
прощальної руки.

Усе життя – як спогад чогось,
що буть могло,
і не було ніколи,
і виблякло поволи,
розтануло, минуло, забулось, відійшло –

І я стою і знаю,
що двічі не буває
і лиш у думці можна
вернути що пройшло...

Щось буде – буде інше,
раніше чи пізніше,
і «буде» це сильніше,
ніж мріяне «було»!

 

Місто Смерті

Чорним маривом замело
двері вибиті, стіни обдерті...
Сіре дійсності полотно:
прокидається Місто Смерті.

Блазнів натовп навперегін
прагне з ближнього шкіру здерти -
що не день, то новий загін.
І немає часу померти.

Смерть розвіяним помелом
розкошує над скореним людом,
зазирає в кожне вікно:
хто ж то нині здобиччю буде?

Ненаситні пащеки вітрин
поглинають щоденні пожертви...

І стою – на розпутті, один,
хліб насущний прохаючи –
в Смерті.

28. 02.2009
Будапешт

Не до помислення –
і все-таки живу,
пускаю корені і проти сонця млію,
і наче перший пролісок в снігу
стрічаю по морозі літа мрію.

А руки потирав вже сатана,
й на біль мій покладаючи надію,
підсовував нового капкана,
бо думав – обминути не посмію.

Посмів.
Хоча здавалося – помру.
І все земне кричало:
Зупинись!
Та я – ступив.
Й - наперекір всьому -
Не впав, а злинув
в неосяжну вись.

08.03.1995