ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

– Ви завжди підтримували активний зв’язок з Українським Урядом, і підтримуєте його до сьогодні. Як розвиваються українсько-угорські парламентські відносини?
– Я вважаю, що дуже важливо побачити той розвиток, який відбувся в цих відносинах за останні роки. Адже ми пов’язані між собою тисячами невидимих ниток: з одного боку, через угорців, що мешкають в Україні на Закарпатті, а, з іншого боку, для нас не менш важливим є те, що одним з 13-ти самоврядувань національних меншин, які функціонують зараз в Угорщині, є саме Українське Самоврядування. Для мене проживаючі тут меншини, в тому числі і українська, є невід’ємною частиною Угорської історії, повноцінною частиною нашої культури та державоутворюючим фактором ‒ тому вони заслуговують на позитивні привілеї. Як колишня голова Парламенту, але і як депутат, я з приємністю згадую наші спільні св’яткування і вечори спогадів, які відбулися за останні кілька років. І в цих заходах активну участь брало як Українське Самоврядування, так і його керівництво. За останні роки, мабуть, спомини про Голодомор були одним із тих моментів, коли ми могли виразити свою солідарність. Але я з гордістю згадую і про те, як 2 роки тому через Українське Самоврядування і посла України в Угорщині пана Дмитра Ткача я отримала високе визнання: адже для кожної людини важливо, якщо вона одержить позитивний відгук від громадськості за свою роботу. Я вважаю, що нам як двом сусіднім державам необхідно – саме через проживаючі на наших теренах національні меншини – вибудувати такі стосунки, які не тільки забезпечують солідарність і взаєморозуміння, а й визначають на довгий час перспективи єропейських міжнародних відносин.
– Наше інтерв’ю йде в рубриці «Україна очима угорців». У її рамках ми, зазвичай, ми ведемо розмову з угорськими громадянами про Україну, адже ця тема цікава з багатьох аспектів. Ви як ведучий угорський політик, наприклад, коли почали цікавитися Україною?
– Звичайно тоді, коли 20 років тому я стала депутатом. Сам по собі цей факт дав можливість ближче познайомитися і налагодити не тільки міжпарламентські, а й міжурядові відносини. В цьому плані для нас важливо було підтримати добрі відносини в інтересах угорського населення басейну річок Тиси і Дунаю. Так, я пригадую, як в часі мого перебування на посту голови Парламенту я писала листа спікеру Верховної Ради України пану Литвину і просила його як колегу допомогти у справі відкриття контрольно-пропускного пункту на кордоні між селами Малі та Великі Селменці. Хочу відзначити, що мій колега п. Литвин дійсно був відкритим у тому, щоб в європейських умовах ХХІ-ого століття зробити реальні кроки для забезпечення спільноти існування угорців, мешкаючих на території України і Словаччини, саме шляхом відкриття кордонів. Мабуть, однією з великих хвилин мого життя був той момент, коли я сама завітала туди і в одному такому поселенні вдалині побачила сийкейські ворота, які були розколоті на частини. Якщо людина хоч трохи обізнана з історією Центрально-Східної Європи і з її реальністю, то я думаю, що в цьому образі і в житті тутешніх людей все це знайшло своє відображення. На мою думку, особисті зв’язки між нашими політиками теж сприяли тому, щоб ми дійсно могли допомогти нашим громадам.
– А який момент запам’ятався Вам найбільше у зв’язку з іншими українськими політиками?
– Щойно я згадувала один з таких моментів з п. Литвином. Але я з приємністю повертаюся в думках і до моїх візитів у Києві. Наші міжпарламентські стосунки дуже добре демонстрували, що реальні перспективи нашої державної співпраці спрямовані на те, що зараз добре вимальовується і в українській зовнішній політиці, а саме на європейську співпрацю і кооперацію. І очевидно, ми повинні взяти до уваги і той факт – якщо вже так сталося, що наша розмова відбувається саме 1-ого липня, – що сьогодні і Хорватія вступила до Європейського Союзу, як 28-ий його член. Таким чином, більшість угорського населення, що проживає в басейні річок Тиси та Дунаю тепер вже є і європейські громадяни. Я вважаю, що угорці, котрі мешкають зараз за межами наших кордонів, можуть багато допомогти, а саме можуть бути тою «пуповиною», що з’єднує народи Європи.
– 24 листопада 2003 року у своєму рішенні Угорський парламент визнав голод в Україні 1932-33 рр. – Голодомор – як штучне винищення українського народу. 18 вересня 2008 року за Вашою участю була проведена низка міжнародних захолів пам’яті жертв Голодомору «Незгасиме полум’я». Ці дуже пам’ятні для української громади події, на жаль, не дістали достатнього розголосу. А що означають ці дві дати для Вас особисто?
– Я не тільки як політик, але і як жінка думаю, що в цьому випадку, мабуть, і трохи символічно, що і п. Ярослава не тільки як політик, але і як жінка була моїм вірним партнером, а також посол України п. Ткач. Все це дуже багато допомогло у здійсненні серії цих пам’ятних заходів. Я думаю, що дуже важливо в реальних умовах ХХІ-ого століття зробити ті громадські кроки, які допомогли би нам пережити всі різноманітні діяння і страхіття століття 20-ого: таким кроком, наприклад, було запалення свічок у Парламенті. На мою думку, само по собі рішення Парламенту і запалення свічок в 2008-ому році дуже добре показує, що для нас важливим є пережиття страхіть 20-ого століття і новий спосіб мислення, який означає не тільки солідаризацію, а й попередження для теперішнього і наступних поколінь, що подібні речі ніколи більше не повинні повторитися. Сподіваюся, що той факт, що саме в 5-ту роковину запалення свічок у Парламенті ми знову розмовляємо про ці події, показує, наскільки важливо і потрібно час від часу пригадувати і рішення Парламенту, і саме запалення свічок, бо кожна така хвилина є попередженням як для сучасників, так і для майбутніх поколінь.
– Останнім часом, а саме на проведеному цього року в Будапешті форумі «Європа-Україна» Угорщина багато в чому допомагала в просуванні України в напрямку до Європейського Союзу. На Вашу думку, яке місце може зайняти Україна в об’єднаній Європі?
– З точки зору населення, положення, економічних можливостей України, я думаю, що в цьому союзі великі можливості є не лише для України, а і для Європейського Союзу. Можливо, це вже і можна побачити в менших формах на Закарпатті, де добрий приклад дають прикордонні спільні підприємства, для створення і розвитку яких забезпечуємо умови і ми. Для мене, скажімо, позитивним моментом цього процесу є створення на Закарпатті спільних ділових і господарчих офісів. Саме тому я висловилася так, що угорське населення Закарпаття як складова частина Української держави може бути зв’язуючою ланкою і мостом для моделювання такої кооперації. Важливо і те, що, крім Берегівського інституту ім.Ф.Ракоці, і в Ужгородському національному університеті на окремому угорському факультеті навчається кілька сотень угорських студентів на рідній мові, в чому я пересвідчилась побувавши там на святкуванні чергових роковин.
Я дуже сподіваюся, – і про це я говорила вчора в Хорватії, – що 20-22 роки тому, в часи балканського конфлікту думка про те, що Хорватія стане колись членом ЄС і буде належати до великої родини народів Європи, могла бути хіба якоюсь ілюзією, мрією чи надією – а на сьогоднішній день це є реальністю. Тому я думаю, що якщо в Україні є політичні сили, які бачать такі можливості і мають на цьому шляху підтримку громадськості, то ми , тобто Угорщина, на правильному шляху, якщо допомагаємо Україні і підтримуємо її концепцію в розв’язанні різноманітних щоденних чи оперативних питань. Очевидно, що остаточне рішення повинна прийняти Україна, але я вірю, що коли це рішення, що, власне, і видно з об’єднавчих процесів, буде прийняте, тоді наше завдання допомагати в цьому Україні.
– Дуже дякую за інтерв’ю!
– Дякую за можливість, що я мала честь його дати.

Інтерв’ю взяв Василь ПЛОСКІНА