ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

З території сучасної України, у давні часи та в різних історичних і економічних умовах, український народ переселявся на простори сьогоднішньої Республіки Сербії. Історія цього народу не може завжди уподібнюватись з історією його держави. Україна, її географічне положення, континентальні кліматичні умови, плодючі землі, ліси багаті дичиною, води повні риби, водяні шляхи, рудні багатства, українські степи, карпатські гори та чорноморські береги, як і миролюбний та працьовитий український народ - споконвіків були метою різних завойовників. З часів Київської Русі (князівства), татаро-монгольских завоювань, Галицько-Волинської держави, литовсько-польського панування, козацької доби, російського царювання, австрійської монархії, світових воєн і СРСР-у до сучасної української держави, кордони України багато разів переміщувались і мінялись. Земля ділилась в залежності від сили і бажань загарбників. Змінювались назви і губилась своя державність. Умови життя народу залежали від того, хто був на владі. Були часи, коли в школах було заборонено читати та писати рідною мовою, друкувати та видавати книжки і тому подібне. Насильно запроваджувалась унія, витіснялась і затиралась національна культура з метою знищення національної свідомості. З цього становища й потрібно розглядати переселення українців на сербські простори. Великі сили в своїх інтересах керували цими переселеннями людей, які в ті часи були багатолюдними.
Ще в XV столітті, за часів навали Туреччини на Балканський півострів, починаються переселення церковних і учених людей. Поступово цей процес посилюється, особливо на початку XVIII століття. Найінтенсивнішими і наймасовішими були переселення на територію сьогоднішньої Воєводини, яка в той час входила до складу Австро-Угорщини. Заслуговує уваги й те, що в 1735 році викладачами латинської та слов’янських мов, філософії та богословських наук в Сремських Карловцях були професори з Київської Академії. Одним з найвідоміших серед них був Емануїл Козачинський. Він написав і разом з своїми учнями поставив першу сербську театральну виставу.
Перебування українських ченців у фрушкогорських монастирях початком XVIII століття відкриває ще один особливий розділ сербсько-українських зв’язків. Так, наприклад, в 1743 році Арсеніє Йованович Шакабенда з київського монастиря Печерська Лавра (перший вищий учбовий заклад східних слов’ян і предтеча Київської академії) доводить в Карловачку митрополію іконописців. Ці майстри розписували монастирі та навчали ремеслу сербських малярів. Деякі з тих фресок і сьогодні прикрашають стіни та арки фрушкогорських монастирів. В монастирях Обед (не зберігся), Врднік, Язак, Бешеново, Шишатоваць, П’ятковиця, Кувеждин, Дівша, Привина Голова, Хопово, Крушедол, Велика Ремета, Гргетег, Раковиця і Беочин зберігались такі Богослужбові та церковні книжки, видані в Україні, такі як: Київські псалтирі, літургії, біблії, життя святих, апостоли, апостольські розмови, канони, духовні альфабети. Серед них були і книжки з природних наук, бесіди, філософії з логікою та інші. Більшість з них збереглась і до сьогоднішніх днів. Тільки в двох монастирях – Фенек і Мала Ремета, не було книжок з тих часів.
В першій половині XVIII століття, коли Австрія витіснила Туреччину з південно-східної Європи, почалося систематичне переселення людей з цілого Царства. Землі сучасної Воєводини в ті часи були слабо населені та економічно не розвинені. Це й так незавидне становище ще більше погіршилось переселенням Сербів на простори теперішньої України, де була заснована Нова Сербія і Словя’носербія. На ці свобідні простори почалася систематична колонізація словаків, чехів, угорців, німців, поляків і інших народів.
Вже в 1745 році з території сьогоднішньої України починається переселення слов’янських народів у Бачку, Срем і Славонію. Перші організовані доселення були в Кулу, Крстур (сьогодні Руський Крстур), Куцуру та інші місця в районі Бачки, а декілька років пізніше в районі Шіду і Срему.
Запорізькі козаки у Воєводині. В 1775 році після зруйнування української козацької держави на Дніпрі – Запорізької Січі російська цариця Катерина Велика прогнала козаків з держави. Вони декілька років блукали краями турецького царства, берегами Дунаю, Молдавії та Татарії. Незадоволені умовами життя в Туреччині козаки попросили в австрійського царя Йосипа IIдозволу на переселення в Царство. Після довгих переговорів вони отримали згоду. Але запропоновані умови переселення були досить несприятливі для запорожців. Козаки були зобов’язані самі озброюватись та забезпечуватись кіньми, служити під командуванням німецьких офіцерів, носити тільки свою народну козацьку форму, не мали права одружуватись, їхнє пересування було обмеженим, нагорода за військову службу була мінімальною і так далі. За таких умов в 1785 році переселено від 7000 до 8 000 людей. Це була друга хвиля переселення українців на простори сьогоднішньої Воєводини. Частину козаків, розділених на малі групи, розселили в зоні військової області в напрямку Туреччини. Розміщені в районі Банату, козаки мали свій збірний центр в Темішварі, а бригади в Панчеву та Білій Церкві з збірним центром в Сенті. З цього центру, пізніше, вербували людей в міліцію Суботиці, Нового Саду і Сомбору. Постарівши, козаки виходили з війська з скромною платнею і поселялись в Тітелі, Ковілю, Шайкаші та інших околицях.
Дальша доля цих Українців не достатньо вивчена. Деякі історики вважають, що через заборону одруження це козацьке плем’я поступово вимерло. Інші думають, що запорожці злились з місцевим населенням і стали Сербами. Можливо частина козаків і не затрималась довго в районі Бачки, а повернулася старими шляхами в задунайську січ, а можливо навіть і на Дніпро, в рідний край – звідки і прийшли. Сьогодні про існування тих Українців не залишилось достовірних слідів.
Емігрування в двадцятих роках XX століття. В двадцятих роках XX століття (під час Жовтневої революції в Росії) майже 70 тисяч біженців з України і південної Росії знайшли свій притулок в Королівстві Сербів, Хорватів і Словенців. Між переселенцями було близько 40 тисяч військових і 30 тисяч цивільних людей. Припускається, що серед емігрантів було більше ніж 30 тисяч Українців за походженням або місцем народження. Спочатку ці біженці були розміщені по цілому королівстві в близько 300 колоніях. Тільки в 1924 році вони отримали право свобідного вибору постійного місця проживання. Більша частина висловилась за Сербію, а переважна більшість Українців з західної України вибрала Білград, Загреб, Воєводину та Славонію.
Було засновано Культурне товариство «Просвіта», а згодом і «Українське товариство». Готувались Шевченківські вечори, співались українські пісні, читались вірші, танцювались народні танці, в закуплених приміщеннях відкривались бібліотеки та читальні зали і тому подібне. Шевченківські вечори в Королівстві СХС переросли в «Дні української культури». Театральний гурток товариства плекав верхунський театральний репертуар, а у співпраці з сербським хором були організовані успішні концерти, де виконувались сербські та українські пісні. З часом «Просвіта» відкрила свої філіали в Новому Саді, Великому Бечкереку (пізніше Петровград, сьогодні Зренянин), Суботиці, Шіду та в інших місцях. У Смедереві було засновано Товариство «Кобзар», яке мало драматургічні та музичні гуртки. Українські аматорські драматургічні гуртки існували в Шабці, Пожаревці, Заєчарі та в деяких менших місцях. Студентська молодь заснувала українське товариство студентів. Серед емігрантів було багато високоосвідчених людей (професорів, адвокатів, лікарів, фармацевтів, митців та інших), які залишили глибокий слід в освіті, мистецтві та культурі Сербії між двома світовими війнами.
Колонізація Воєводини. Наймасовніші переселення Українців з Боснії до Сербії були після Другої світової війни, у 1945-1946 рр.. Новоутворена держава – Федеративна Народна Республіка Югославія населяла Воєводину партизанськими сім’ями з Босни, Ліки, Банії, Герцеговини, Далмації, Чорногорії та Сербії. Цією колонізацією переселено декілька десяток українських сімей. Українці поселились в Руському Селі, Нових Козарцях і Країшніку в районі Баната, потім в Будісаві, Ковілю, Качу, Бачком Ярку, Змаєву, Раткову та інших місцях в районі Бачки, а декілька сімей поселилось в Бешкі, Добановцях і Соко Салаші (біля Земуна) в районі Срема. Беручи до уваги велику територію, на якій знаходились колонії, та малу кількість сімей, Українці становили малочислену громаду у всіх цих місцях.
Поодинокі переселення. В п’ятдесятих та шістдесятих роках минулого століття, в пошуках кращих умов життя, Українці інтенсивно переселяються з Боснії у Воєводину. Незважаючи на поодинокість та неорганізованість переселяється велика кількість людей. У Воєводині створюється очевидна українська діаспора. За переписом населення після Другої світової війни, а й раніше, неможливо було визначити справжню кількість Українців у Воєводині. Українська національна меншина не була виділена як самостійна, а розподілена під спільну назву «Русини, Рутени, Українці, Малоруси», або поділена за релігійною орієнтацією. Ці дані не вказували на справжню кількість українців і викликали вагання та подив користувачів цих списків. Тільки після перепису 1971 року Українці отримують свою національність і на списках перепису населення мають свою колонку.
Соціальна культура переселенців. Спочатку було багато відмінностей в економічних питаннях, методах праці і способі життя між Українцями з одного боку та місцевим населенням з другого боку. Галичани (як їх називали домородці) принесли з собою багато нововведень про які місцеве населення ще не знало.
Переселенці принесли з собою нову культуру, своє знаряддя праці та інструменти В сільському господарстві запровадили новий спосіб оброблення землі (залізний плуг, борони, валик, спосіб запрягання коней), нові знаряддя праці (інструменти для обробки дерева, жорна, січкарня для подрібнення їжі худобі, ціп для відокремлення зерна від соломи, прядильні машини), ввели нові зернові культури (гречку, жито, льон, соняшник, коноплю), показали інший спосіб садіння та сіяння овочів, спосіб розводження худоби (переважно вирощування корів, а разом з тим і виготовлення масла, сметани і пісного сиру), внесли зміни і в бджільництво і тому подібне.
Українські люди спочатку будували малі хатки, навіть хижки. Але, після стабілізації починалось будівництво осель на зразок з рідних країв. Кожен маєток був розпланований. Засклені вікна кожної хатини виходили на дорогу. Під вікнами на малій грядці, обов’язково обгородженій низьким плотом, росли квіти. На зразок з рідного краю хата була накрита житньою соломою, мала багато кімнат та дерев’яну підлогу.
Кожна оселя була поділена на кухню, в якій всі збирались, та спальні кімнати. В кухні стояв стіл зі стільцями і великим бомбетлем (велика лавка, яка розкладалась і на якій можна було спати), кухня на дрова (найчастіше вимурована) і креденс. Кімнати були обставлені ліжками та скринями для постелі і одягу, а на стінах висіли образи, (обов’язково Матері Божої та Ісуса Христа, Святого Миколая та інших святих) і вишиті рушники. Стіни часто прикрашали і врамленими фотографіями своїх рідних.
За хатою були хліви, комори для зберігання врожаю, стріхи для сільськогосподарської техніки, обороги для сіна, майстерні та різнорідні господарські об’єкти. В багатьох сім’ях на подвір’ї були вимуровані печі для випікання хліба, імпровізовані сушильні для сушення фруктів (в основному яблук, груш та слив).
Харчувались та готували їжу спочатку за старими звичками з рідних країв. Хліб пекли переважно житній (але й пшеничний, вівсяний, ячмінний, гречаний, кукурудзяний, мішаний і навіть картопляний), на цілий тиждень наперед. Варили каші з гречки і проса, борщ, вареники (з сиром, картоплею, капустою або сезонними фруктами), пекли пироги, квасили капусту, буряки, огірки, сушили горох та гриби та інше. Молоко та молочні продукти були головною та повсякденною їжею.

Сьогодні:

Кількісні показники етнічних українців

Згідно з даними останнього перепису населення 2002 р., близько 16-ти тисяч сербських громадян визнають себе русинами, та біля 5 тисяч – українцями.

Місця компактного проживання

Регіоном компактного проживання меншини є Автономний край Воєводина, зокрема, адміністративний центр автономії Новий Сад та міста Врбас, Кула, Сремська Митровиця, Інджія – для українців та Новий Сад, Руський Крстур, Куцура, Джурджево, Шид – для русинів. Незначна кількість українців та русинів мешкає у столиці країни Белграді.

Основні громадські організації

2 листопада 2002 р. в Новому Саді обрано склад Національної ради русинської національної меншини РС. Головою зазначеного органу є Славко Рац.
17 травня 2003 р. українська громада обрала Національну раду української національної меншини РС у складі 18 осіб, отримавши статус окремої національної меншини. Головою зазначеного органу є Йосиф Сапун.
Окрім національних рад, українсько-русинська громада охоплена діяльністю Союзу русинів-українців Сербії(член Світової федерації українських лемківських об‘єднань) та Товариства української мови, літератури та культури ім. Т.Шевченка «Просвіта», а також низки культурно-мистецьких товариств на місцевому рівні.
Голова Союзу русинів-українців Сербії Б.Віславський (обраний у 2008 р.), почесний голова Союзу С.Сакач та члени організації спрямовують свою діяльність на організацію культурних і освітніх заходів, які сприяють збереженню української свідомості меншини. Зокрема, організовуються літні школи для молоді, проводяться виставки, цикли лекцій, присвячені важливим подіям історії України та історії русинів і українців РС тощо.
Товариство української мови, літератури і культури ім. Т.Шевченка «Просвіта» є впливовим громадським об’єднанням української громади (голова – С.Микитишин). Завдяки активній діяльності філій Товариства в містах Новий Сад, Кула, Врбас, Інджія та Сремська Митровиця рівень організації культурно-освітнього життя українців РС якісно покращився.
Важливу роль у збереженні української пісенної та танцювальної культури відіграють також культурно-мистецьке Товариство ім. Івана Сенюка в м. Кула, Товариство «Карпати» у м. Вербас, «Коломийка» в м. Сремська Митровиця.

Забезпечення освітніх прав.

Предмет «Українська мова з елементами національної культури» викладається на відділенні україністики філологічного факультету Белградського університету та факультативно, в рамках навчальної програми для учнів першого-восьмого класів, у дев’ятнадцятьох класах одинадцяти сербських середніх шкіл у містах: Новий Сад, Кула, Врбас, Інджія, Сремська Митровиця та селищах Будісава і Крушіч Автономного краю Воєводина. Регулярне навчання русинською мовою здійснюється у гімназії «Петро Козм’як» (м. Руський Керестур) та середніх школах м.м. Куцура і Джурджево. Факультативне навчання русинської мови з елементами національної культури здійснюється у 35 школах 17 міст АК Воєводини РС. На філософському факультеті Новосадського університету функціонує кафедра русинської мови і літератури.

ЗМІ громади

Українською мовою друкується щомісячна газета «Рідне слово» та дитячий журнал «Соловейко». Радіопрограми українською мовою транслюють регіональні радіостанції в містах Врбас, Кула, Інджія, Сремська Митровиця та воєводинська компанія РТВ з м.Новий Сад. Українською редакцією РТВ щотижня транслюються 2 україномовні телепередачі. Окрім того на території АК Воєводина періодично транслюються півтора хвилинні щоденні інформаційні телепередачі українською мовою з сербськомовними титрами. Русинською мовою виходить щотижнева інформаційно-політична газета «Руске слово», молодіжна газета «МАК», дитячий журнал «Заградка», літературно-культурний журнал «Шветлосц», християнський часопис «Дзвони» та щорічні видання «Голос Союзу-українців Сербії», науковий збірник «Студія рутеніка», культурно-мистецький альманах «Ерато над Коцуром». На радіо Новий Сад програми русинською мовою щоденно займають 4 години ефіру, радіомовлення русинською ведуть також місцеві радіостанції в містах Кула, Врбас, Бачка Топола та Шид. Телебачення Нового Саду надає 11 годин щомісячно для транслювання русинськомовних передач.