ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Олександра Пренко ‒ заслужений майстер народної творчості України, голова Кіровоградського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України.
Своє творче життя пані Олександра присвятила цікавому й давньому виду народного мистецтва ‒ килимарству, зокрема вона створила чудову авторську програму для дітей, в основі якої лялькові міні-гобелени. За іншим своїм покликанням вона ‒ педагог-психолог, відмінник освіти, то ж чудесно поєднала ці дві прекрасні стезі з самого початку своєї творчої діяльності.
Гобеленові роботи Олександри Пренко можна побачити на багатьох виставках народної творчості різного рівня ‒ від міських до міжнародних. Часто вона організовує свої персональні виставки та виставки дитячих робіт, цікаві майстер-класи, бере участь у фестивалях, Сорочинському ярмарку та в Музеї народної архітектури та побуту в Пирогово (Київ), у виставці “Кращий твір року” в Спілці народних майстрів України (Київ), у фольклорному фестивалі в “Країні мрій” (Київ).
Енергійна, колоритна, надзвичайно позитивна приємна людина, Олександра Пренко завжди притягує до себе. Її люблять і колеги, і друзі, а найбільше ‒ її люблять діти у студії “Килимарства” в Кіровоградському центрі естетичного виховання. На виставки, ярмарки, майстер-класи майстриня завжди вдягає розкішне українське вбрання і головні убори, привітно розмовляє з оточуючими. Побачивши її, ви ніколи й не подумаєте, що народилася вона в Дагестані й там пройшло її дитинство та шкільні роки.

‒ Пані Олександро, розкажіть, будь ласка, про свій шлях пізнання України. Врешті і свої мистецькі таланти ви плідно розвинули саме на українських теренах.
‒ О! Це дуже цікава історія!
Я дійсно народилася на Північному Кавказі, в Дагестані, в місті Каспійську, там закінчила школу. В школі я була відмінницею, дуже любила малювати. А коли ще малою тільки навчилася читати, то зацікавилася батьковими книжками. Він дуже любив книги і завжди ввечері читав їх, а я заглядала у ці книжки, що він там таке гарне читає. Але одного разу, приглядаючись до написаного, я не зрозуміла слів. Ніби літери російські, але дві літери були якісь незвичайні ‒ з одною крапкою зверху і з двома. Та коли спитала, якою мовою написано в книзі, батько розповів, що це ‒ наша рідна українська мова, а ми ‒ з діда-прадіда українці.
Як виявилося, родини моїх батьків ‒ і мами і тата ‒ були українськими переселенцями-вигнанцями. Але, що цікаво, познайомилися мама й тато в Каспійську. Мама пам’ятала з дитинства деякі українські слова, батько добре знав українську мову, а батькова рідна сестра взагалі кругом говорила українською.
З того часу я просила батька більше говорити українською мовою й співати українських народних пісень. Ті пісні ніби торкалися глибин мого серця. Подобалося слухати й українські пісні по радіо, була така українська хвиля “Промінь”. Бачила деякі українські художні фільми.
Україна почала мені снитися. Зародилося бажання переїхати в Україну, жити в ній. Після закінчення школи поступила до Махачкалинського художнього училища на відділенні килимарства, отримала спеціальність майстер з килимарства і працювала художницею на підприємстві художніх промислів у Ставрополі, створюючи ескізи килимів для ткання.
В будинку творчості почала вести гурток килимарства. Зрозуміла, що саме робота з дітьми, передача їм своїх вмінь і майстерності це ‒ головне для майстра. Та все мріяла про переїзд до України. І одного разу трапилася нагода: прийшли до нас якісь люди і розповіли, що вони шукають обмін на Кіровоград, що нам підходило. Отже, ми з мамою почали збиратися в дорогу. Шкода, що тато не дожив до того часу, не дочекався нашого переїзду на Батьківщину.
Отож, швидко і легко ми з мамою опинилися в Кіровограді. Було то 1990 року. У 24 роки я побачила свою омріяну Україну.

‒ А як склалася Ваша доля на новому місці?
‒ В Кіровограді я зустріла свого майбутнього чоловіка ‒ Віктора. Разом ми створили гарну українську сім’ю. Я дуже полюбила наше чарівне місто, його краєвиди, людей. Також не залишила свою любиму роботу з навчання дітей килимарству і на новому місці відразу стала працювати з учнями в мистецькій студії килимарства. У 2000 році закінчила Кіровоградський соціально-педагогічний інститут «Педагогічна Академія», отримала фах педагога-психолога.
Діти це ‒ натхнення у житті! Передаючи їм свої уміння, любов і турботу, отримуєш від них великий зворотній зв’язок.
‒ Скільки дітей навчається у Вашій студії “Килимарства”?
‒ З 1990 року вже маю декілька поколінь своїх учнів. Зараз у мене навчається килимарній справі 5 груп по 15 діточок, але насправді їх приходить на заняття більше.
‒ Певно, ці діти обдаровані і дуже посидючі.
‒ Так, звичайно, всі діти талановиті, а хто хоче займатися в студії, то не тільки бажання і хист треба мати, а ще й терпіння довести почату роботу до завершення. Посидючість і акуратність виховується в процесі самої творчої праці. Слід зазначити, що не лише дівчатка здібні до такого виду творчості. В групах є чимало й хлопчиків і вони дуже охайно роблять килимки.
‒ Пані Олександро, а як вдалося Вам зацікавити своєю творчістю так багато дітей?
‒ Я довго вивчала історію українського килимарства, та й дагестанський досвід згодився, бо ж традиції килимарства там дуже давні. На цій базі, шукаючи свій особистий шлях у творчості, я придумала багато своїх особливих елементів. В пошуках особистого мені також стали в пригоді мої учні. Якось я побачила, що просто робити килимок це ‒ добре, але дітям того недостатньо, їх треба зацікавити чимось незвичайним, новим, а також знайти індивідуальний підхід до кожної дитини і розкрити її талант. Ось тут знадобилися мої знання з психології. Тепер в мене є своя авторська програма навчання, якої до цього часу ні в кого не було. Я розробила технологію виготовлення килимової площинної ляльки, маю авторське свідоцтво під грифом Міністерства освіти і науки України.
‒ Отже, в основі вашої програми лялька?
‒ Так, лялька. Лялька для дітей це ‒ цілий світ! І кожен може додати до неї щось своє, особливе. І не тільки для дітей. Дорослі також мають до ляльки теплі почуття, пов’язані з дитинством і материнською турботою. До того ж лялька є традиційним українським оберегом. У виготовленні тканої ляльки застосовується багато різних технік виконання, а дітям це цікаво. Моя технологія виготовлення ляльки ексклюзивна, я придумала її сама, і таких килимових ляльок немає ніде в світі, ніде не роблять таких.
Сама я створила більше тисячі різноманітних тканих ляльок у народному вбранні різних епох. Поволі назбиралася чимала колекція пласких ляльок в українських строях ‒ гуцульських, буковинських, подільських та поліських. Часто проводжу семінари-практикуми для керівників студій та гуртків, майстер-класи на виставках. Пропагую відкриття гуртків для навчання такому виду мистецтва. Ця справа корисна також в роботі з дітьми-інвалідами, маю досвід роботи з такими дітьми.
‒ А як же створюється така гобеленова лялька?
‒ Традиційно я виготовляю ляльки різної величини. Одні ‒ висотою в 1 м, на які потрібно брати великі рамки ‒ кросна, на них і часу треба більше. Інші ляльки ‒ середнього розміру і зовсім малесенькі ‒ на декілька сантиметрів. Для їх виготовлення потрібно робити станочки з невеликих дощечок. Звичайно, маленькі роботи можна виткати швидко. Великі гобеленові ляльки використовуються в інтер’єрі, а от маленькі це ‒ іграшкові ляльки і різні обереги. В своїй практиці використовую в’язальні нитки, йде різна вовна. Щоб було красиво, стараюся також підбирати колір. Так і дітей навчаю. Їхні роботи мені подобаються, бо в них уже є самовираження, а це ‒ успіх і радість для вчителя.
‒ Певно, в роботі з дітьми у вас є якісь свої виховні прийоми. Поділіться ними.
‒ На заняттях у студії вчу дітей не тільки технології виконання килима, а й створюю своєрідну атмосферу тепла, гармонії, спокою. Заварюю запашний чай із українських трав, приносимо смачненьке домашнє печиво. Це подобається дітям. А в доброму настрої краще й працюється, і душі дитячі відкриваються, хочеться творити радісно й красиво. Завжди розповідаю дітям про народне мистецтво, традиції рідного краю, про українську символіку і її призначення, про українські костюми, відповідно й сама вдягаюся в народні строї, тому їх у мене так багато. А ще говоримо українською мовою, співаємо українських пісень.
‒ Пані Олександро, ви маєте великий успіх зі своїми роботами і на ярмарках, де можна продавати свої вироби. Біля ваших лялькових колекцій завжди збираються люди. То ж чим найбільше цікавляться відвідувачі, що купують?
‒ Завжди, коли створюю гобеленову ляльку, стараюся наповнити її позитивною енергетикою, добрими бажаннями, щоб вона несла в навколишній світ добро й гармонію і відповідала своєму призначенню. Вірю, що подібна візуалізація здатна матеріалізуватися. Для сувенірів і декору люди купують великі ляльки-гобелени, але найбільше подобаються маленькі лялечки-обереги, лялечки-“Гривеньки” (щоб гроші водилися), парні лялечки-“Нерозлучники” (для створення сім’ї та зміцнення стосунків), є лялечки-обереги оселі, для сну, наповнені лікарськими травами. Часто розповідаю давні українські легенди, пов’язані з символами.
От, наприклад, яскраві лялечки-“Гривеньки” жовто-блакитного кольору, як наш прапор, жовтий колір символізує сонце, а блакитний ‒ символ чистоти, дружби, впевненості в собі. Символіка нашого прапору дуже сильна, життєдайна, допомагає нам. “Гривеньки” притягуватимуть до свого господаря гарні статки. Такі ляльки-сувеніри з України охоче купують туристи. Радію, що вони розходяться по світу.
‒ Про що мрієте, пані Олександро, що ще цікаве прагнете втілити в життя?
‒ Хочу зробити в килимарстві програму пересувної виставки дитячих робіт і робіт майстра з майстер-класом. Це дасть змогу оптимальніше пропагувати українське народне мистецтво, привабливість лялькового міні-гобелену, повноцінно представляти перед світом молоді таланти.

Ось така вона ‒ українська майстриня-чарівниця Олександра Пренко, наполегливий педагог, неперевершений оптиміст, закохана в свою рідну землю людина. А надихає її на сподвижність і творчість сила українського коріння.

Надія Музичук