ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

У страшну березневу ніч 1945 року увірвалося моє дитинство. В одну мить не стало моєї мами, тата, баби, діда і трьох братів. Я осталася на світі сама з маленьким братом Андрійком. А мені було тоді лише 12...
Уже від 1944 року почалося в нашому селі діяти щось недобре. Почалися напади поляків. Влітку приходилося нам нераз спати в кукурудзі, яка росла в полі за нашим городом. Хоч тоді я ще була дитиною, проте пам’ятаю, коли в нашому селі вбито вчителя Левицького. Був великий похорон, прийшло багато людей, ми, діти, несли вінці. Пізніше застрілили Євгенію Коштовську, молоду жінку, всього кілька місяців після весілля. Вона вертала з містечка Динова. Пам’ятаю також і цей похорон. Далі вбито чоловіка на ім’я Карпа Іван, який повертався з роботи в Динові. Залишив сиротами малих дітей. Пізніше знову вбили жінку, яка була акушеркою й приймала дітей при родах.
У 1945 році польські банди почали нападати на наше село все частіше і частіше. Робили це навіть вдень. Одного разу ‒ а було це якесь свято і тато з мамою, брат Петро і дід пішли до церкви, а я з бабою і братами осталася вдома ‒ прибігає до нас Андрійко, син священика, який жив від нас через дорогу і каже, що в них поляки. Хлопці зразу повтікали на піч (а вона в нас була така, що з хати не видно було, чи там хтось є), а ми з бабою підійшли до вікна подивитися, що там діється. Я виглядала з-за бабиної спини і бачила, що на розі священикового будинку стоїть чоловік з карабіном. Він нас помітив у вікні й вистрілив до нас. Куля влучила бабцю в голову, а мені пройшла крізь волосся й застрягла в рамі ікони Божої матері. Бабця впала на долівку, з її голови ллється кров, а я зі страху залізла під стілець і почала страшенно кричати, що бабця вбита. Через хвилину ввійшов бандит з карабіном, приставив карабін до моїх грудей і каже: “Де кінська упряж?” Вони награбували в нашому селі всякого добра й тому хотіли забрати нашого коня, щоб завезти награбоване додому. А тато упряж кудись сховали. Я далі кричала, що бабця вбита, тоді він почав на мене верещати, щоб я сказала, де упряж, а то він мене вб’є. Через хвилину до хати ввійшов другий чоловік і каже, чого ти до дитини причепився. Через якийсь час вони пішли геть. В хаті було повно крови і дуже страшно. Що було далі ‒ не пам’ятаю, бо втратила свідомість.
Прийшла до пам’яті в мами на руках. Бабця лежала на ліжку з перев’язаною головою. Жила. В хаті було повно народу. Сусідка Розалія Карпа розказувала, що в той час вона була в нас на стайні, де молола збіжжя на жорнах. Бандити почали ламати двері у стайню, потім страшенно її побили, щоб довідатися, де кінська упряж. Багато павлочан пограбовано, у багатьох хатах були повибивані шибки. Після цих нападів люди були дуже перелякані. Але найстрашніше мало щойно прийти...
Недовго перед великим нападом, до нашого села прийшов священик Володимир Лемцьо. Його жінка стала навчати дітвору в школі замість вбитого поляками вчителя Левицького. Але тривало це коротко, бо скоро стався напад на ціле село. Священик намовляв нашого тата, щоб той забирав усю сім’ю та тікав з села, але діло з бабою не хотіли покидати хати. Вони казали тікати молодим, а самі думали лишатися берегти хату. Проте мама не хотіла покидати батьків самих і от так ми осталися в селі аж до цієї страшної березневої ночі.
Ця найстрашніша в моєму житті ніч трапилася 3 березня 1945 року. Посеред ночі я прокинулася від потрясання і маминого крику “Вставай, Наталю”. Напівпробудженими очима бачила, як мати з батьком пробують хоч дещо прихопити перед втечею з хати. Нараз “трісь”... і шибка у вікні розкололася. Хтось вистрілив у вікно. Дідусь повалився з зойком на землю, поранений. Я миттю зіскочила на землю й заховалася в куток під ліжком. За мить до хати увійшов якийсь чоловік, став чоботом на дідуся й встромив у нього багнет, який мав насаджений на карабін. Пізніше вистрілив ще кілька разів, але не знаю, чи ще у когось, захованого на печі, чи просто так, на пострах. Як він вийшов і в хаті зробилося тихо, я наважилася вийти з-під ліжка. На долівці лежав мертвий діло, навколо нього була велика калюжа крові. Я прихопила з собою черевики й панчохи і вибігла з хати. Сіла на порозі, пробуючи одягнутися, як тут на наше подвір’я пригнали кілька осіб. Серед них була моя бабця, брати Йосип та Андрій, Єва Карпа та дочка сусідки-польки, Геля Коштовська. Усім наказали покластися під плотом, а на сторожі поставили двох цивілів з карабінами. Моя мама, яка стояла під стіною хати, хотіла долучити до нас, але їй не дозволили. Через мить прибігла мати Гелі й показала їм якийсь папір і вони Гелю відпустили. Скориставшись тим, що сторожі зайняті були читанням, мама втекла за ріг хати. І це було востаннє, коли я бачила мою маму живою. Ніколи більше в житті я її не побачила.
Пригнали ще кілька осіб, а тоді наказали усім встати й погнали дорогою вниз у напрямку церкви. Дорога була слизька, під ногами тріщав лід. Бабуся з сусідньої хати несла на руках двох внуків. Вона посковзнулася й упала. Пробувала підвестися, як до неї прискочили вартові й почали копати куди попало. Інші люди допомогли бабці підвестися і ми пішли далі. У сусідній хаті була вибита шибка. Я заглянула у вікно й побачила, що на ліжку лежить застрелена стара сусідка, а під ліжком калюжа ще свіжої крови.
Вози були повні скринь, бочок, мішків та іншого майна, за возами гнали коней, корів, свиней. Бабця тримала нас, дітей, за руки й приказувала: “Боже, Боже, що вони з нами зробили?”
Один з бандитів, що нас гнали, був поляк з сусіднього села, який часто проїжджав повз нашу хату, їдучи до Динова. Бабця його запитала, чи не бачив нашої мами. Той не відізвався. Тоді бабця ще раз його запитала про нашу маму. Той знову мовчав. Тоді бабця каже: “Стільки разів ти напував коней з мого колодязя, а сьогодні навіть слова не мовиш”. За хвилину пролунав постріл і бабця повалилася. То той сам поляк, якого бабця питала про свою дочку, а нашу маму, вистрелив їй у спину. Ми з братом почали страшенно кричати й підводити бабцю, але інші жінки нас відтягнули кажучи, щоб ми йшли, а то й нас постріляють. Пройшли ще трохи і поляки застрілили ще одну старшу жінку, якої прізвища я не знала.
Неподалік каплички поляки нас залишили й кудись щезли. Вже сутеніло, коли наша група жінок і малих дітей добрела до села Селиська. Було нас щось з сорок осіб. Я з братом та ще іншими попала до хати якогось дідуся. З того села усі молоді повтікали, коли довідалися, що трапилося в Павлокомі. Осталися самі старі. Дідусь приніс нам соломи на долівку, на якій ми проспали ніч, пік у печі бараболю, якою нас частував, але ніхто не хотів їсти. Жінки сиділи на соломі та гірко плакали.
Коли прокинулася вранці, нікого з наших в хаті уже не було. Дідусь сказав, що усі вже пішли, а нас ніхто не збудив. Я розбудила брата і ми вийшли на дорогу. Там ще стояли групами люди й радилися, що їм далі робити. Потім почали розходитися, хто куди. Нами ніхто не цікавився. Я взяла брата за руку й сказала: “Йдемо додому”. І ми пішли тудою, звідкіля вночі прийшли. Ми були вже за селом, коли нас перестрів якийсь чоловік і питається, куди ми йдемо? Я йому кажу, що додому, до мами і тата. А він на те, що нам не вільно туди йти, що мама і тато прийдуть по нас сюди. “Але ми тут нікого не знаємо”, ‒ не вгавала я. Тоді він завів нас до дому священика, де затрималася Стефця, наша сусідка, дочка тої старшої жінки, що я її бачила крізь вікно застрелену, коли вчора нас гнали повз їхню хату. Стефця була калікою ще з дитинства й не могла ходити. Тому сестра несла її з Павлокоми аж до Селиськ на спині, щоб врятувати від смерти. Скоро після того вона померла, кажуть, з пересилення. Осталася її дочка Марися, якою зайнялася Стефця.
По якомусь часі хтось переказав Стефці, що її хоче забрати до себе сестра. Я з моїм братом і Зосею Туцькою посадили Стефцю на такий візок на чотирьох колесах і потягли його в напрямку Поруб. Щоб було скоріше, ми пішли бічною стежкою. На ній я зустріла мого племінника Саверко Карпа, який стояв там на стійці. Йому було тоді щось з 17 років і він врятувався в ту страшну ніч тим способом, що у стайні заховався під підлогу. Лишився круглим сиротою і потім вступив до УПА. Від нього я довідалася, що тої страшної ночі поляки вимордували моїх батьків і всю мою родину. Ми з братом лишилися самі на світі. Я почала страшенно плакати. Навіть не знаю, що далі трапилося зі Стефцею, якої я більше ніколи в житті не зустріла.
Ми вернулися до Селиськ. Туди скоро приїхали також поляки. Не знаю, чи це було військо, чи аковці ‒ усі були в шапках-рогатівках і я їх дуже боялася. Вони зайняли увесь будинок священика. Там було 5 або 6 кімнат. Одну займала родина з-за Буга, а я з братом спала на кухні. В домі жила також старша пані з дочкою Наталкою, яка була вчителькою в цьому селі. З ними ще була дуже гарна дівчина на ім’я Маруся. Вона часто тікала вночі спати до нас, а як приходили за нею поляки, вона казала нам кричати. Я так і робила, але одного разу поляк сказав: “Zamknij mala pysk,albo dam ci w leb”.
Ночами поляки брали дівчат до себе на розмови. Старша пані стояла тоді під дверима, плакала і молилася. Дівчата завжди виходили заплакані. Одного разу старша пані казала мені піти до однієї кімнати. Я увійшла до кімнати польського старшини і побачила в ліжку її доню Наталку. Я перелякалася і прожогом вибігла з кімнати.
Одного ранку дівчата раптом поділися. Пані з плачем шукала їх усюди, а тоді зібралася йти на поліцію до Динова. Як пішла, так і не вернулася назад ніколи.
А в нас почалася ревізія по цілій хаті. Брата потягли до колодязя на подвір’ї і там посадили його на журавля і почали підносити над водою догори. Я почала кричати, що він упаде і втопиться. А вони кажуть до мене: “Idz mala zawolaj swoja mame. Niech zobaczy, jak jej syn jedzie do nieba!” Я тоді почала плакати і кажу, що ми не маємо мами, маму вбили в Павлокомі. А він на це, що якби знав, що то наша мама, то не вбивав би. Отже, то була ця сама банда, яка напала на наше село.
Але не всі поляки були такими звірами. Тут хотілося б мені переказати розповідь моєї тети про цю трагічну ніч в Павлокомі. Вона мені розповіла, що коли почався напад поляків, вона втекла з дітьми і чоловіком до Владка Бєльца, поляка з Павлокоми. Він їх переховував до кінця червня. В неї було шестеро малих дітей і їх поляки не чіпали, а вуйко сидів під землею від 3 березня до кінця червня. Бєлєц мав малу крамницю і коли йому треба було їхати до Перемишля по товар, він каже до тети, я вас заберу з собою, бо твій чоловік так довго не потягне під землею. О першій вночі запряг коней і поїхали через Сян. Тета розказувала, що коні йшли як ангели, навіть жодна пряжка не брязнула. У Перемишлі він їм ще дещо докупив на дорогу, попрощалися і він вернув додому. А там інші поляки, які довідалися, що він допоміг українцям, його вбили. Тета дуже це пережила. Він також мав жінку і дітей.
Після того випадку з братом я вже боялася довше залишати в хаті священика, тому пішла до батьків Зосі Туцької запитати, чи вони не прийняли б нас з братом до себе. Вони погодилися. В них ми пробули недовго, щось зо три тижні. Вони були дуже бідні і їм було дуже тяжко. Крім того, ми дістали сверблячки і тому я рішила шукати іншого місця.
Взяла перину, брата за руку і ми пішли дорогою до села Володжа. Це вже був червень і по дорозі нас застала буря. Почав лляти дощ, ми мокрі, перина в болоті. Заховалися до придорожньої фігурки, такої, що закривалася дверима. Залізли ми усередину й плачемо обоє. Кажу до брата, давай помолимося. Ми поклякали і я почала вголос відмовляти Отче наш і Богородице, а брат повторювати за мною. Як помолилися, я виглянула побачити, чи ще йде дощ. Тоді помітила, що до нас наближається якийсь чоловік з карабіном на плечі. Я перелякалася, але виявилося, що в нього була не зброя, а лише кий, бо він подумав, що до каплички залізли якісь собаки. Питається нас, а що ви тут діти робите? Я йому кажу, що йдемо глядати наших людей з Павлокоми, або до когось на службу підемо. А він на це, що наших людей в Павлокомі нема, а служби також певно не знайдемо ніякої, бо тут люди бідні ~ навіть солі і сірників не мають. Краще я вас до священика заведу. Як він вас не прийме, то вже не знаю, хто вас тоді візьме. Почепив нашу перину на кия (а вона була вся в болоті, бо я не мала сили її нести і ми її тягли з братом по дорозі) і ми пішли до священика. Звався він Теодор Марко (я його зустріла пізніше, в 1955 році в Кошаліні, але після усіх страждань і знущань, він не прожив довго і скоро помер у Валчі). Вийшов він до нас зі своєю господинею. Вона сказала, що вже мають хлопця з Поруб, який їм пасе корови, і що дітей їм більше не треба. А священик каже, що хлопець має своїх батьків, тому треба прийняти сиріт. Господиня пробувала ще сперечатися, але він наказав їй мовчати і взяв нас до хати.
Це було гарне село, що розтягнулося вздовж Сяну. Гарні хати, мурована церква. Священик мешкав у школі, бо будинок для нього щойно ставили.
В отця Марка ми були до 1946 року, до червня, коли прийшло польське військо вивозити людей на Україну. Господиня була дуже погана жінка й била нас за будь‒що. Брат був їй зовсім непотрібний, а я ще щось помагала і пасла корови. Одного разу господиня дуже мене побила і зачинила перед нами двері. Ми спали на горищі і тому мусили лізти до себе через вікно. Я дуже плакала і з того всього аж захворіла. Дістала гарячки. І тої ночі до нас прийшла живою наша мама. Я до сьогодні пам’ятаю її постать. Вона положила мені руку на чоло і... я від цього пробудилася. Кинулася я до брата і кажу: “Андрійку, Андрійку, наша мама прийшла”. Він скочив на рівні ноги й питає: “Де вона є? Де наша мама?” Але мами вже не було...
Зранку я встала, до хати не заходила, а зразу погнала корови пасти. Коли вертала з поля, закликала мене до себе сусідка й каже: “Була в мене ваша ґаздиня й казала, що вже більше не буде вас бити. їй приснилася цієї ночі ваша мама, дуже за нею гонила й кричала. Як ґаздиня прокинулася, була ціла мокра зі страху. Але не виговоріться, що я вам про це казала”. По якомусь часі господиня мене питає: “А скажи мені, Наталко, як твоя мама виглядала?” Я їй розказала, а тоді вона каже: “Такою саме юна мені й снилася”. А вона ніколи в житті моєї мами не знала і не бачила.
Бувало в цьому селі, що як йшло військо, то на сполох били в дзвони. Люди тоді знали, що йде військо або банда, і тікали до лісу. Там, разом з худобою і чим хто мав, сиділи до ранку, поки не стало безпечніше. Але часом про напад не встигали повідомити. Одного разу я сиділа з дітьми на порозі сусідчиної хати, коли до хати вдерлося польське військо або інша банда грабіжників. І кричать до жінки, чи має корову? Вона їм відповіла, що ні. А вона сховала корову в іншій кімнаті, за дверима. Як вони вже бігли до сусідньої хати, корова почала ревіти. Грабіжники вернулися й корову забрали, хоч жінка дуже їх просила оставити її, бо це остання корова, а в неї повна хата малих дітей.
Іншим разом зробили в селі алярм, що йде військо. Ми з ґаздинею взяли корови й почали тікати в сторону Волі Володської. Ми вже були при потоці, коли я побачила поляка у рогативці, що лежав на землі і цілив у нас з карабіна. Я крикнула: “ О Єзу, поляки”, кинула ялівку і почала з тої гори тікати в долину. Село було оточене, я бігла від лісу в долину і поляки почали за мною стріляти. Ґаздиня кричала, щоб я затрималася, бо мене вб’ють, але я не приставала. Бігла босоніж по стернищі аж до Сяну і щойно там, у лозах, затрималася. Мої ноги були геть у крові, порозривані гострою стернею. У лозах сиділо декілька наших людей з села. Вони стали мені дорікати, чому я туди прибігла, ще поляки через мене їх усіх вислідять. Один чоловік наказав нам усім порозходитися й поховатися по борознах у бараболі.
Увечері я вернула до хати. Ґаздиня казала, що то чудо від Бога, що куля мене не влучила. І дуже мене сварила, що кинула корову, бо інакше може б її поляки не забрали.
Одного разу ‒ а то був певно червень 1946 року ‒ я пригнала корови з поля, зайшла в хату і крізь вікно побачила авта повні жовнірів. Ґаздиня також виглянула у вікно, а тоді наказала мені бігти зачинити стайню. Я пішла, ноги підо мною тряслися, але якось дійшла до стайні (а вона була десь 200 метрів від хати). Зачинила стайню від середини і тільки почала вилазити через діру надвір, як тут уже двох жовнірів з карабінами. І до мене ‒ що ти там робила, чому стайню зачиняєш? Наказали мені зараз відчинити, прибігло їх ще більше і почали перешуковувати усе догори ногами. Тоді питають мене, чи мої батьки не виїжджають до Радянського Союзу, що я стайню зачиняю? А їм на це, що нема в мене батьків. Тоді вони мене залишили.
Вернула до хати. А там усе поперевертане, повно книжок, паперів на підлозі. Брат сидів на порозі й дивився, як жовніри бігають по подвір’ї та ловлять курей, качок, крутять їм голови й кидають до мішка. Як жовніри забралися з подвір’я, знайшлася наша господиня. Вона сховалася в одній зі шкільних заль, яка була невикінчена і служила за склад. Господиня постукала в шибку і почала давати знаки, щоб ми з братом ловили решту курей та качок, а то поляки їх усіх покрадуть. Я махнула на це рукою і сказала братові, що краще їдемо туди, де й люди їдуть.
Людей ладували на відкриті вантажні авта. На одне авто приходилося по кілька родин. Але нас ніхто не хотів брати. То ми посідали при дорозі й дивилися, як одне за одним авта покидають село. Коли рушало вже останнє авто, до нас підійшов жовнір і питається, а ви, діти, чого тут сидите? Підхопив нас і покидав на авто. Люди з того авта почали кричати, пощо нам ці діти, хто ними буде займатися? Але авто рушило і ми поїхали. Я не встигла нічого з собою взяти, поїхала в одній суконці (та й не мала я нічого більше), навіть тої перини не взяла, чого пізніше дуже жаліла.
Їхали ми через село Селиська, де я вже раніше була. Наше авто в’їхало до рову і не могло виїхати. Коли так усі заходилися витягати авто, до нас вийшла якась жінка, яка нас пізнала й каже, а де ж ви, діти, їдете? Хтось зі старших каже, що от стояли при дорозі, то їх покидали і їдуть. Жінка винесла буханку хліба, в якому в середині був вирізаний кружок, поклала туди масла, перехрестила той хліб і подала нам, кажучи, на яку біду, діти, Ідете?
Привезли нас до Ноздреця. Вивантажили у великому парку, де росли великі розлогі дерева. Люди поприсідали де хто міг. Там ми й переночували. Зранку поміж людей почав ходити руський старшина і списувати дані. Підійшов і до нас. Люди почали його питати, що з тими дітьми буде, вони є самі, без батьків. Він відповів, що віддадуть нас до дитячого будинку. Списав наші прізвища, дати народження. Братової дати я навіть не знала.
Другого дня завезли нас вантажними автами на залізничну станцію в Загір’ї. Поскидали нас на землю і казали чекати на транспорт на Україну. За прикриття ми мали тільки дах на стовпах, без стін.
У Загір’ї були ми два тижні. Військо на дітей не звертало більшої уваги. Ми могли ходити купатися на річку Ославу. Одного разу вертаю з річки, а тут люди кличуть мене. Бачу, що з людьми розмовляє якийсь чоловік в мундирі залізничника. Він і каже мені, що коли хочу, то він візьме мене з собою, бо йому потрібна дівчина пасти худобу. Я кажу, що піду з вами, але я маю брата, чи його візьмете також? Закликали брата, він подивився і каже, нащо ж він мені такий малий, з нього жодної користи не буде. То я не погодилася йти, за що люди мені дуже дорікали. Казали, що помремо з голоду, нім доїдемо на Україну. А я їм на те, що як помремо, так обоє, а брата я не покину самого. Тоді люди почали обіцяти, що вони братом займуться, аби я лише пішла. Але я не погодилася.
Той чоловік вернувся через кілька днів. Сказав, що розмовляв з жінкою і та казала взяти нас обоє. Показав нам, куди йти, щоб нас військо не помітило, а коли ми відійшли вже трохи від станції, долучив до нас. Перейшли ми вбрід Сян і дійшли до маленького села Завадка, що поміж Биківцями і Вільхівцями. Там жив наш новий господар. Він називався Іван Дуда. Влітку я пасла корови, а зимою ходила до Сянока до його дочки бавити дітей. То була тяжка праця за кусень хліба.
Наш господар не хотів нас давати до школи. Казав, що дітей він взяв до роботи, а не вчити. Побачивши, як тяжко працюємо, нами зайнялася вчителька з села Биківці. Звалася Марія Спаніль. Вона почала старання, щоб помістити нас у дитячому будинку в Сяноці, але їй відмовили кажучи, що для таких дітей як ми в них нема місця. Вчителька приходила до нашого господаря сама і з солтисом, щоб він дозволив нам ходити до школи, але той ніяк не годився. Однієї неділі вчителька прийшла до мене на пасовище. Вона багато мені розказувала, як це погано, коли людина не вміє ні читати, ні писати. Я кажу, що ж робити, як не дають іти до школи. То вона каже ‒ один вихід, бери брата і приходи до мене до села. Я вами займуся.
Надумала я тікати вночі. Зв’язала собі тлумочок, положила під ліжко, але заспала і рано треба було знову гнати корови пасти. А вдень господиня знайшла наші речі, покарала мене і мені вже було не до втечі.
Так пройшов якийсь час. Одного разу пригнала вечором корови з пасовища, дивлюся, а господар ходить по городі й шукає Андрія. Спершу я не знала, що сталося. А вийшло, що брат мав пильнувати коня, але заснув. Кінь пішов в капусту і наробив шкоди. Знайшовши Андрія сплячого, господар став його періщити батогом куди попало. Тоді-то я й рішила тікати. Коли господар пішов на службу на колію, а господиня пішла доїти корови, я стала будити брата, щоб тікати. Він плакав, не хотів йти, боячись, що як нас доженуть, то знову будуть бити, але я забрала його насилу і ми втекли до вчительки з Биківець. По якомусь часі вчителька вистаралася, що брата прийняли до дитячого будинку в Перемишлі, але для дівчат, як сказали, нібито не було місця. Так нас розлучили аж до 1955 року.
Зустрілися ми з братом знову аж через вісім років, на західних землях в Кошаліні, куди стягнула мене з Лодзі рік раніше моя кузинка Марія Федак, а тоді я розшукала і стягнула туди брата. До того часу я поневірялася по польських притулках, робітничих готелях. Не чула ні рідного слова, ні молитви, ні пісні. Ще трохи, а стала б такою, як все польське середовище навколо мене.
Списала я ці спогади в пам’ять моїх помордованих батьків, моїх односельчан і мого покійного вже брата. Розповіла про моє змарноване дитинство та молодість та гірку сирітську долю. Але знаю, що моя доля ‒ не виняток. Занапастили тоді не одне, і не два людські життя, а ціле покоління.

Наталя Кузьма (Мудрик)
Торонто, грудень 1997 року

Примітка: Напад польського загону Армії Крайової на село Павлокома, пов. Березів стався 3 березня 1945 р. Під час нападу замордовано 365 українців Павлокоми. Командував загоном поручник Юзеф Бісс (“Вацлав”), якого Воєнний Трибунал в Ряшеві засудив за цей злочин на 2 роки в’язниці.