ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Ми живемо в час великих змін – я думаю, це відчувають усі. Моє поколіня, а також покоління наших батьків – особливо. Ті, хто народився в післявоєнні роки буремного ХХ-ого століття, за кілька десятиліть пережили карколомну трансформацію людського генія – від звабливих ілюзій кращого майбутного у безбожному, власноручно склепаному земному раю до цілком несподіваного блискавичного його краху. Навіть для тих, хто від початку знав, що наші надії – марні і фальшиві, розпад Радянського Союзу був розумово неосягненим: ніхто з нас не сподівався, що загибель цього монстра відбудеться на наших очах.
Хоча те, що імперія тріщить по швах, знали, напевно всі – і ті, хто прискорював, і хто відтягував її неминучу загибель. І коли ця новітня вавілонська вежа розвалилася – з під її уламків почали витікати всі ті мерзенні злочинні дійства, які вона так довго берегла у своєму змученому жорстокістю тілі, і які, власне, і спричинилися до його остаточного самознищення. Як поволі і зсередини ракові клітини з’їдають тіло людини, так тіло соцілізму зниділо від ракових клітин репресій, убивсв, заслань, катувань, винищень і нещадного фізичного і духовного террору.
В ці дні, коли наш народ з болем згадує про Голодомор, який фізично знищив значну частину нашої нації, не можна не забути, що ця наша жертва, як і протягом віків багато подібних жертв, була не даремною: ми, як і в свій час єврейство, понесли на олтар Божий самих себе, тим самим здобувши право на Господнє прощення і благословення.
І Господь не забув нас, що стали його біблійним народом – знову і знову, в ці страшні і важкі для України дні звучать до нас слова Ісуса: «Не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може». (Мт 10/28)
Голодомор був спробою винищити нас фізично. Про нього не можна було говорити довгі і довгі роки, все це передавалося з уст в уста пошепки, аж поки з падінням совєтської імперії було «проповідуване на дахах» (Мт 10/27). Мерзений бруд імперії розлився по світу і покликав одних – до покаяння, інших – до свідомого заперечення очевидних фактів. Пройшло вже більш як 20 років з часу загибелі імперії, а протистояння цих сил все ще триває, і навіть, здається, перемагають ті, хто в останніх конвульсіях чіпляється за її уламки.
І все-таки для мене, народженої 1956-ого року, Голодор – це передусім не фізична розправа над мільйонами мирних селян. Для мене Голодомор розпочався тоді, коли перший українець, забувши свою мову, культуру, свою землю і свій народ, продався «за пару постолів і шкварку на обід» (Василь Симоненко) своєму «більш престижному» сусідові...
Коли це сталося – не знаю. Коли я усвідомила себе на цьому світі, я знала і те, що я –українка, що живу в Україні, і що я маю право на свою мову, культуру, своє, сформоване віками, національне життя. Навіть потрапивши в дитсадок, де виховання велося російською мовою, я не усвідомлювала значення цього факту. Батьки розповідали, що після перших днів перебування в садочку я почала вдома розмовляти російською – очевидно, не усвідомлюючи, що це інша мова (саме тому можна так легко навчити малих дітей одночасно розмовляти кількома мовами). Звичайно, батьки приклали всіх зусиль, щоб повернути мене до рідної, української, і я знову стала «нормальною» дитиною: російської мови не розуміла. Пам’ятаю такий кумедний випадок: вихователька сказала, що на обід буде «борщ со сливками», і я, дурепа, копирсалася в тарілці, шукючи, а де ж в тому борщі є сливки.
У школі навчання російської почалося з другого класу, і тут я знову впала у спокусу. Правда, в той час, як виявиявилося пізніше, політика партії буа спрямована на те, щоб спеціалісти з української філології були набагато слабше підготовлені, ніж з російської. І тому вчителі російської – навіть будучи українцями – викликали у нас, дітей, більше захоплення, ніж скромно ерудовані викладачі рідної мови... Отже, в молодших класах мене знову поглинула хвиля російськомовлення, настільки, що навіть перші свої вірші я писала, на жаль, російською.
Але, на щастя, цей наступ московщини на мою благеньку і ще несформовану дитячу душу зупинили два вирішальні фактори. Перший – це, безумовно, моя родина, український дух якої сягає своїми коренями у глибину віків. Саме цей наш непохитний національний дух допоміг не тільки мені, а й іншим членам нашої родини, зокрема моєму родичеві і з дитинства близькому другові Мирославу Мариновичу, вистояти у найтяжчих життєвих випробуваннях.
Другим «фактором» були мої нові вчителі української мови, які викладали в новій школі, яку через переїзд на нове помешкання я відвідувала з 6-ого класу. Василь Олексійович Хомик і Оксана Степанівна (прізвище, на жаль, призабулося) були для мене відкриттям чогось незбагненного і вічного, що назавжди закрило у моїй душі двері для проходу по ній будь-яких промосковських ідеалів чи ідей. Набагато пізніше, розмовляючи з моїм другом – поетом Ігорем Трачем – я дізналася, що Василь Олексійович був засновником у Львові поетичної групи, де читалися вірші заборонених на той час українських поетів. Підозрюю, що саме через цю його діяльність – бо такі позакласні читання проводилися і у нашому класі – його звільнили з роботи, а також і його вірну соратницю Оксану Степанівну, і в 8-10 класах ми одержали цілком промосковського слухняного і нецікавого вчителя. Але зерно, посіяне в моїй душі попередніми справжніми вчителями, не загинуло. Я дуже швидко усвідомила, що в нових умовах на 5 оціночних балів треба нести соціалістичну «бєліберду», і за ці 2-3 роки навчилася робити це так майстерно, що ніхто і не підозрював, який сарказм містять мої просоціалістичні твори.
І саме в цей період я свідомо розпочала своє подвійне життя: у школі писала і малювала те, що потрібно було «на 5», а дома – в шухляду – те, чого потребувала моя душа.
Бо чим далі, тим більше та душа розуміла, що в оточуючому мене світі відбувається якась «таємниця беззаконня» (лист св. ап. Павла до ефесян, 2/7), з якою я не можу і не хочу змиритися. Я не знала, що робити, тому прийняла позицію, яку на той час пропонувала моя родина: саме це подвійне життя. Було одне життя – справжнє, у колі моєї родини і друзів, а інше - напоказ: в школі, в комсомолі, на суботниках, на демонстраціях... Єдина річ, яку я могла собі «позволити» в той час – це до всіх і всюди розмовляти тільки українською мовою. Російську я вивчила досконало на уроках російської, але більше ніде і ніколи її не вживала. В шкільні роки це не було так важко, адже я навчалася в українській школі. Але поступивши в інститут, де багато викладачів читали лекції російською, я була поставлена перед вибором: або я теж перейду на російську, або буду і далі тримати свою лінію і на льоту перекладаючи, писати конспекти і відповідати на іспитах українською.
Я вибрала друге.
Мої інститутські роки припали на «буремні 1970-ті»: ще бродив по Україні горезвісний привид комунізму, але вже чим далі, тим більше свідомих людей розуміли, що це дійсно тільки привид, і тому треба терміново щось робити, щоб не зникнути з поля історії разом із ним...
Серед тих, хто дійсно вклав своє життя в цю благородну справу, був і мій друг і брат Мирослав Маринович, якого навесні 1978-ого забрали на – як тоді нам всім здавалося – «довічний відпочинок» у Сибір, у табір суворого режиму, за участь в Українській Гельсінській групі. Пам’ятаю, як вся наша родина, затамувавши подих від початку його громадської діяльності, кликала Господа по допомогу – тоді серед тих родичів мене, як усвідомленої християнки, ще не було. Для того, щоб побачити Ісуса, мені довелося пізніше пройти свою «Голгофу» – а тоді я була просто молодою дівчиною, яка втратила свого улюбленого старшого брата... І ця подія в значній мірі позначилася на моєму рішенні вийти заміж за мого першого чоловіка- угорця – і виїхати з ним за кордон.
З переїздом до Угорщини почався новий етап в моєму житті. Бо ж в кінці сімдесятих- напочатку вісімдесятих років закордон сприймав нас, українців, як «русскіх», а коли ми говорили, що ні, ми українці, то звучало нове – не питання, а радше ствердження: а яка різниця? Потрібно було в темпі вчити угорську, щоб розповісти моїм новим друзям, чим відрізняємося ми, ну і всі інші члени-держави тодішньої «тюрми народів» від «вєлікава русскава».
Цей період був дуже цікавий для мене з точки зору пізнання душі і мислення угорців. Багато з них здивували мене своєю обізнаністю в ситуації – але, звичйно, і вони не насмілювалися афішувати свої знання «на дахах». Була частина, яка не могла заперечити мої аргументи, наприклад, на рахунок оригінальної національної належності Закарпаття, чи навіть Львова («Лемберг – це ж наше, угорське місто!» - такого і подібних балачок я наслухалася доволі), але твердо трималася – і тепер тримаюся – на своїх вузьконаціональних проугорських позиціях. Але більшість моїх угорських друзів цікавилися моїми розповідями про історію України, її мову, культуру. І так з роками навколо мене сформувалося коло тих угорців, які не були здивовані і обурені подіями на Майдані, а навпаки, підтримували нас і разом зі мною молилися і моляться за Україну.
Була ще одна річ, яка запам’яталася мені з тих років – це поведінка моїх співвідчизників, а радше співвітчизниць-українок, які, так само як і я , приїхали з угорцями-чоловіками до Угорщини. Майже всі вони розмовляли російською, і коли я запитала їх, чому вони не говорять в Угорщині про свою національну приналежність, мені відповідали: « А навіщо? Вони ж все одно не знають про нас!» Чула я і таке – це вже пізніше, коли наші люди почали їздити на заробітки в країни Заходу – причому від дуже близьких і дорогих мені людей: « Ми на Заході кажемо, що ми русскіє, бо так легше дістати роботу». Знову на перший план лізуть оті прокляті постоли і шкварка на обід!
Тому то і склалося так, що в Угорщині моїми першими і дуже вірними, випробуваними в біді друзями стали саме угорські справжні націоналісти – ті, які не хочуть загарбувати чужі туриторії, а які, так само, як і ми, на своїй теперішній землі хочуть плекати націнальні цінності угорського народу, поважаючи при цьому сувереннісь і національну недоторканість народів-сусідів.
Звичайно, вражала неосвіченість і обмеженість більшості угорців (хоча, звичайно, я усвідомлювала її причини – бульдозер радянщини винищив інтелігенцію і у них), але більше боліло оте підлабузницьке, рабське, навіть якесь самопринижувальне поводження моїх земляків – як ніби вони встидалися того, що вони – українці.
І у нас є причини встидатися. Бо хто ж, як не ми, дозволяли і дозволяємо іншим народам – в першу чергу москалям – їздити на наших спинах. При всій жахливості випробувань, які випали на долю нашого народу, чи задумалися ми хоч раз над тим, що все це – органічні наслідки нашої безхребетної поведінки? Звичайно, я розумію і те, що той наш «хребет» ламався століттями, і таки в кінцевому результаті безуспішно – бо завжди лишалася та жменька безстрашних прометеїв, які знову і знову роздмухували пригасле полум’я і несли далі, крізь віки, державні лади, війни і диктатури священний вогонь нашої національної належності, неповторності і незалежності.
Тепер, в цей час, в цю мить цей вогонь ми приймаємо з рук жертв фізичного і духовного Голодомору.
То ж не відкидаймо відваги своєї, бо має велику нагороду вона! Бо нам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити і прийняти обітницю. (перефраз з Листа до євреїв, 10/ 35-36)
Бо ж Обітниця – це і є та Воля, якої ми так довго і так пристратно бажаємо.
Слава Україні!

Голодомор 2014

Хочу, щоби знали всі –
Ми взиваємо до Бога:
Крові нашої дорога
хай зведе на манівці
тих, хто нас зі світу зжили.

Ми бовванам не служили –
хліба в Господа просили,
а тепер ми всі мерці...

Але, як в долині смерті
наші кості оживуть,
і, на Дух Святий оперті,
у нове життя ввійдуть.

В новім тілі – нова сила
у спільній родині.
Богу і героям слава!
Слава Україні!

Солнок, 9.12.2014

Оксана ШМОРГУН