Світлій пам’яті Євгена Сверстюка
1 грудня 2014 року не стало нашого Євгена Сверстюка...
Угорські українці вважали його рідною людиною по духу і в душі. Дарма, що бачилися з ним востаннє 11 років тому і всього упродовж кількох днів, поки в Будапешті тривала науково-історична конференція по Голодомору в Україні.
З одного боку, ми знали, що перед нами – жива легенда, політв’язень радянського режиму, лауреат національної премії ім. Тараса Шевченка 1995 року за книгу «Блудні сини України», кавалер Ордену Свободи (2008 рік), незаперечний авторитет в українській сучасній публіцистиці, знаний письменник, філософ, політолог, гоголезнавець, президент Українського ПЕН-клубу, автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву – «З приводу процесу над Погружальським», головний редактор православного часопису «Наша віра»...
Знали ми і те, що він для будь-якої влади був страшенно незручним опонентом, знаходячись до неї у перманентній опозиції, оскільки вважав, що вона не стоїть на захисті інтересів власного українського народу. Тому і не вмів домовлятися особисто за себе чи своїх рідних щодо отримання якихось привілеїв, як деякі інші перефарбовані на актуальний партійний манер діячі вітчизняної культури, і не купувався на владні обіцянки-цяцянки. Як кажуть, не склалося, бо пан Євген ніколи цього не прагнув як глибоко віруючий християнин, порядна і з народження шляхетна людина. Він служив своєю інтелектуальною працею та громадською діяльністю українському народу не на словах, а на ділі.
З іншого боку, ми бачили перед собою вихованого інтелігентного літнього чоловіка в окулярах, стриманого на емоції і рухи, який жодним чином не хотів демонструвати іншим своєї непересічності, хизуватися моральним авторитетом і був далекий від самовихваляння. Одному з наших членів Товариства української культури він якось зауважив, що патріотичні справи робляться мовчки.
З членами нашої громади українців Євген Сверстюк зустрівся наприкінці 2003 року в Будапешті у дні відзначення 70-ї річниці Голодомору в Україні 1932-33 років. Він радо приїхав до нас, щойно дізнався, що угорські українці організовують наукову конференцію на цю тему, хоча вже тоді хворів і літами був не молодий. Був задоволений щодо організації проведення заходу в Музеї терору, дарував угорським українцям свої книжки, цікавився нашим громадським життям.
Але найбільшою заслугою Євгена Сверстюка перед українською громадою в Угорщині стало те, що він, об’єднавши в Україні найавторитетніших діячів культури, академіків Національної академії наук, допоміг нам відстояти наш проект пам’ятника Тарасові Шевченку у Будапешті. Був шалений спротив наших недругів, які налаштували проти нас місцеве чиновництво і навіть українських дипломатів. За іронією долі, в Будапешті хотіли встановити в якомусь малопримітному місці скульптуру, яка і близько не нагадувала риси великого українського Кобзаря. Причому це вже було вирішено на дуже високих рівнях і мало що можна було вже змінити. У багатьох із нас почали опускатися руки. Було враження, що нічого з цього тяглого протистояння хорошого і доброго не буде, адже скульптура, яку ми відкидали, була вже виліплена автором, і Посольство України чомусь підтримувало саме цей проект. Навіть тодішній чинний міністр закордонних справ України, виправдовуючись перед угорськими українцями, сказав, що уже нічого не можна зробити...
«Ми написали листа Євгену Сверстюку, і моментально він зібрав найповажніших людей в Україні, включно з академіками, професорами, і розказав їм про цю біду, – пригадує колишній секретар Товариства української культури в Угорщині Людмила Слюзко. – І вони стали на наш бік, написавши такий лист-звернення, проти якого не діяли жодні антиукраїнські аргументи чиновників. Відмовити їм у вимогах було неможливо, адже листа підписали герої України та поважні члени української науково-культурної еліти. Тобто саме Євгенові Сверстюку ми вдячні за те, що він допоміг нам відстояти нашого Тараса Шевченка перед армією українських чинуш. З іншого боку, подіяв і міжнародний тиск із боку Світового конгресу українців та Європейського конгресу українців.»
Єдине, про що можуть зараз пожалкувати угорські українці, це те, що вони так і не змогли особисто подякувати пану Євгену за його благородну справу. Це могло відбутися під час урочистого відкриття пам’ятника Кобзареві трохи згодом, де Сверстюк міг бути в числі почесних гостей, чи з іншого не менш важливого приводу. Але з тих або інших причин не випало йому ще раз відвідати нашу громаду. Звичайно, що від того наша уклінна подяка пану Євгену не втратила і не зменшиться.
Особисто мені Євген Сверстюк запам’ятався вмінням глибоко концентруватися на питанні чи важливій проблемі і здатністю до філософських узагальнень.
Він умів пильно приглядатися до історично-суспільних процесів життя в усій їхній складності та розвитку, причому не тільки у часі минулому чи теперішньому, а й з, так би мовити, зазиранням у майбутнє. Перечитуючи тодішнє бліц-інтерв’ю з Євгеном Сверстюком, я нині переконуюся в цьому ще більше.
За своє рясне на події журналістське та особисте життя я зустрічався з багатьма розумними людьми, ба навіть унікумами в певному сенсі. Проте з мислячими особистостями, що мають лагідну і добру вдачу, частих зустрічей якось не пригадую. Звісно, є купа відомих людей, які бавляться з публікою, змушуючи своїх поціновувачів чи пресу мало не в чергу ставати до них на «аудієнцію», залюбки позують перед телекамерами і самі рвуться до мікрофонів, щоб інші їх помітили і голосно похвалили на півсвіту, бо мало хто із смертних цурається широкої слави.
Але Євген Сверстюк став рідкісним виключенням із цього ряду. І не тільки із цього, на превелике щастя для України. Він був Rara Avis спочатку у тоталітарному суспільстві, а потім вже і серед постсовкої людності. Сверстюк із частотою падіння водяних крапель точив заскорузлу ментальну окалину свідомості багатьох співвітчизників і власть імущих, щоб пробитися до них словом правди і нарешті спонукати громаду змінюватися.
У Сверстюка була чітка візія щодо тектонічних суспільних перетворень в Україні, стриноженої колоніальними путами. Він бачив нашу історичну Батьківщину державою вільних, чесних і працьовитих людей. Коли всі були «за», він ішов усупереч думці більшості. Пан Євген вважав себе ворогом компромісів у цьому питанні і непорушно стояв на своїх моральних засадах.
Для такого опору потрібна була велика сила і сміливість. Але не забуваймо і про любов. Адже легко любити ті країни, де процвітають суспільні злагода, росте добробут і майбутнє сьогоднішніх і наступних поколінь не стоїть під питанням.
Набагато складніше любити свою вбогу і розтерзану внутрішніми і зовнішніми ворогами неньку-Україну і її «безталанних» та «нерозумних» дітей. Важко сприймати цю реальність такою, яка вона є насправді з сірими і безрадісними буднями, нещадно пограбованою державою населенням, тотальною корупцією, національними зрадами на кожному кроці і щоденними загрозами втратити рідну мову на національну ідентичність. Для такої любови треба мати велике серце патріота-борця, який не зрікається своєї землі і свого народу ні за яких обставин. Такими були Тарас Шевченко, Степан Бандера, Василь Стус. Нині до цього пантеону відомих імен, мільйонних жертв голодоморів, героїв Небесної сотні, безіменних захисників України на її східних теренах приєднався і в’язень сумління Євген Сверстюк.
Нехай Господь воздасть Вам, пане Євгене, на небі за ваші труди і жертви в ім’я нашої України, за Ваш не стихаючий голос сумління і правду та любов до рідної землі.
Народ не забуде жертв своєї духовної еліти й обов’язково вийде переможцем у тривалій боротьбі за свободу, незалежність і право бути собою.
Вічная пам’ять спочилому у Бозі вірному синові своєї землі!
Слава Україні!
Героям слава!
Василь ПЛОСКІНА
Євген Сверстюк: “ Подвійні стандарти не повинні домінувати в світі при оцінці явища совєтського тоталітаризму”
Цими днями (з 8 до 10 грудня 2003 року ) в Будапешті відбулася доволі резонансна для Угорщини науково-історична конференція з Голодомору 1932-33 років в Україні. Незважаючи на географічну близькість цих двох держав і спільне тоталітарне минуле, про помор 1932-33 років в Україні широкому угорському загалу майже нічого невідомо. Йдеться, по-перше, про численні ідеологічні табу недалекого минулого на цю тему, по-друге, розпливчастість і відсутність якоїсь однієї чіткої позиції серед політичних еліт України вже в роки незалежності. Виняток становить хіба 2003 рік, коли під тиском національно-патріотичних організацій в Україні й за кордоном український уряд і Верховна Рада України таки визнали голодомор актом геноциду проти українського народу. Звідси й інтерес до цієї теми в угорських ЗМІ й серед науковців.