ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Ці рядки відомої української поетеси з Луганщини пройняли мене наскрізь і змусили зануритись у вир листопаду. Не випадково... В останню суботу осені світ вшановує пам’ять мільйонів українців, які навіки залишилися в голодних 1932-33 рр. Про цю подію нагадує сама осінь, дотліваючи за вікном свічкою скорботи... Поодиноке листя ворушиться під ногами клаптиками болю, обірваними рядками, трикрапками – що так і залишилися невисловленими. Пробую торкнутися минулого – через поезію, що чимось схожа на молитву – за жанром і суттю, за відчуттями... Поетеса вкладала в кожен рядок крихту власної душі, освяченої в слові. В основу поетичної збірки А. Листопад «Зняті з Хреста: Парастас-33» лягла одна з найтрагічніших сторінок в історії України, вписаної в пам’ять поколінь:
Ні труни, ні хрестів.
І ні тризни!
Прямо в яму.
Навіки віків!
Чорна сповідь моєї Вітчизни,
І її затамований гнів...
Справді, від однієї думки про те, що від голодної смерті 1932-33 рр. в нелюдських муках полягли мільйони – старих і малих, зовсім юних, уже дорослих, іще ненароджених, – стає моторошно. В такій миті хочеться припасти до рядків і нестримно плакати, виливаючи біль і проклинаючи винних. Або замкнутися в собі й, усамітнившись, безперестанку молитися – мовчки, щоб ніхто і не чув, і не бачив. Але чи стане легше?! Кажуть, що «світ мав би розколотися надвоє від невимовного горя» – не розколовся. І сонце так само зігріває всіх без винятку – грішних і праведних... І Земля, як і раніше, обертається навколо своєї орбіти, фіксуючи плин часу... І ми, нащадки тих, які вижили, продовжуємо сіяти хліб, ростити дітей, турбуватися про майбутнє, мріяти і радіти. От тільки важко знайти слова, якими б можна було втішитися, втішити. Слів справді не вистачає.
Щоб розповити чергову думку, туго змотану в сувої й перев’язану вузлуватою ниткою часу, доводиться неодноразово звертатися до історичних джерел і преси.
Споглядаючи жахливі події голодомору 1932-33 рр. через призму дня сьогоднішнього, переконуюся в тому, що наше минуле (як і майбутнє) за неписаними законами Всесвіту засвідчує свою присутність у теперішньому. В пошуках інформації наштовхуюся на стрічку новин, від яких перехоплює подих: «Майже 100 тис. осіб на сході України ризикують не пережити прийдешню зиму... Зруйновані будинки, нестача продуктів харчування та ліків, перебої з опаленням, водопостачанням і світлом. (Кореспондент. nеt 18.11.2014) Після прочитаного не просто змовкаю – ціпенію. Давлюся рядками, наче шматком їжі, що застряв у горлі грудкою глевкого болю – не проковтнути... Сьогоднішні події не відпускають у минуле, плутаючи відчуття часу. Як же так?! За шибкою дня – розмаїття повноцінного життя нового тисячоліття, а на сході крани –зчорніло... На моніторі, як на полотні – колони танків і військових, обстріляні будинки, розірвані снаряди, вибухи, руїни... Спалах і сполох... загиблі й поранені... На слуху – неоголошена війна, окупація, полон і насування голоду з усіма можливими наслідками… Всі ці події ввірвалися в сьогодення з минулого століття, наче страшний сон. І ворушаться згіркло. І впиваються в душу, немов жала. І будять осиротілі спомини, що пробиваються крізь сітку часу в реальність. Світ іде обертом: невже таки справді розколеться навпіл? Із глибин історичної пам’яті многостраждальної країни виловлюю зафіксовані в датах і числах страшні події: «Масштабний голод в Україні почався наприкінці літа 1932 року, діставши кульмінації напровесні 33-го і лише на початку літа завершився скорботними жнивами. Впродовж цього року в Україні загинули мільйони людей. Жодна війна не забрала за такий короткий час стільки людських життів. Щохвилини у Запорізькій, Сумській, Київській областях умирали 17 осіб. Щогодини Полтавщина, Миколаївщина, Вінниччина та Хмельниччина втрачала 1000 хліборобів. А щодня – майже 25 тисяч українців.» (УНУ. Жнива скорботи). Можу додати хіба що те, що найбільше серед них було дітей, які в очікуванні голодної смерті марили про шматочок хліба. Не вкладається в голові, що країна прадавнього хліборобського роду й родючих чорноземів, яка була водночас іще й житницею Європи, – знемагала від голоду..
Хлібороби нещасні... Якби ж хоч було не вродило...
Чи засуха злизала, чи градом усе потовкло...
Урожаїлись ниви до обріїв золотокрило!
Звідкіля ж голодовка прийшла в українське село?
За які це гріхи? За провину яку чорноробську?
За чию революцію гнули у полі горби?
Позліталося враз вороння на погибель холопську,
І підступна іржа підточила державні герби...
Похитнулася віра... Де білі були, де червоні?
Розкуркулили душі, без хліба лишивши дітей...
Без окрайчика хліба... Без жменьки зерна чи бодай картоплини... Без усього, що могло б допомогти вижити. В літописі України голодомор 1932-33 рр. залишиться однією з найстрашніших сторінок минулого. Адже це не тільки викреслені з життя родини, що мерехтять у пам’яті поколінь... Не лише стерті з мапи України населені пункти... «Голодомор – це історичне явище, яке відбувалося у конкретний час, у конкретному місці і є наслідком дій конкретних осіб».

Не звільняється пам’ять. Відлунює знову роками
Я зітхну... Запалю обгорілу свічу.
Помічаю: не замки – твердині, не храми
Скам’янілий чорнозем – потріскані стіни плачу.
Піднялись, озиваються в десятиліттях
З далини, аж немов з кам’яної гори
Надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна. ХХ століття»
І не рік, а криваве клеймо: «тридцять три»
(Адлер Королів «Стіни плачу»)
Схиляю голову перед тими, кому не вдалося пережити страшні 1932-33-і й не судилося продовжити свій рід . А сама продовжую невпинно шукати відповіді на питання, поставлені часом уже тому поколінню, з яким іду пліч-о-пліч. Адже це вже в моїм сьогоденні дотлівають обпалені війною дні, викреслені з чийогось життя. З рухомої інформаційної стрічки намагаюся вихопити швидкоплинну світлину – здатну хоча б на мить освітити сутінки моєї душі... Та мій погляд звертається до подій на південному сході країни: фронтові зведення з Авдіївки та Донецька, обстріли блокпостів у Слов’янську, бойові дії на Луганщині, спецоперацію в Маріуполі... Нещодавно в Одесі...
Несподівано для себе ловлю клаптик світла, що вислизнув із чергового рядка, немов із оточення... В стінах Одеської Національної Наукової бібліотеки ім. М. Горького «відбулася зустріч з відомим поетом, членом Національної спілки письменників України, лауреатом премії ім. Павла Тичини, заслуженим працівником культури України Миколою Палієнком...» Чіпляюся за слова, що не просто гріють, а пропікають і... знову болять – уже минулим. Презентація книги поезій автора «П’ять колосків із голоду», присвячена трагічній сторінці з історії Голодомору, лягла в основу представленої в стінах бібліотеки книжкової виставки «Римую біль у слові»... До трагічної теми Голодомору відомий поет звертався неодноразово. Йому з дитинства знайомий смак гіркого хліба, що в голодні післявоєнні роки заміняв солодощі – тож, як ніхто, знає йому ціну. Нещодавно презентована збірка має символічну назву. Адже саме прийняття «закону про п’ять колосків» сприяло скоєнню злочину проти свого народу. Підібрані після жнив колоски могли врятувати когось із селян від голодної смерті, та набагато частіше ставали «зашморгом, арканом, на котрому тягли до Сибіру на лісоповали, або кидали за грати».
А народ народжувавсь –
і в смерті,
За зірки чіплялось немовля...
Горбилась рядами метр
за метром
Доокіл пригнічена земля
Все ж приймала на спочинок
мертвих,
Ніч сплітала зоряні вінки.
Як народ не вмер у тридцять
третім,
Йому жить замало і віків.
Ніч сплітала зоряні вінки... До цього часу плете – у вчорашій весні, у сьогоднішній осені...
Обдало листопадом думок – листо-падом... Слово, через яке спіткнувся мій погляд, виявилося прізвищем відомої поетеси з Луганщини – Листопад Антоніни. Походження свого псевдоніму вона пояснює надзвичайно просто: «Я пізно почала писати. У зрілому, вважай, осінньому віці. Та й народилася восени. До того ж осінь з її дощами, її правічною мудрістю я дуже люблю». Від себе хотілося б додати, що слово «листопад» (із пос. на вікіпедію) прийшло з західноукраїнських земель: у цей час там опадає листя – а на сході України дерева вже голі. Як на мене, то це справді символічно: адже поетеса родом з Волині, а проживає на Донбасі... Тож оте листя з рідного краю, можливо, щоосені поповнює простір її душі. Недаремно кажуть, що в нашому житті немає нічого випадкового: все взаємозв’язане й підпорядковане одне одному. Підтвердження цієї гіпотези можна знайти в різних джерелах і, зокрема, в рядках не менш відомого поета В. Іващенка: «нічого не буває просто так,/ нічого не буває випадково:/ ні зустріч, ні подія, ані слово...» Тож мені залишається згребти докупи те листя, що приземлилося в моїй осені, й віднайти в ньому частинку поетичного світу відомої поетеси...

Антоніна Листопад

Народилася відома поетеса на Рівненщині. За фахом – лікар, а за покликанням – поет. З 1968 року живе в м. Краснодоні Луганської області. Член Національної спілки письменників України. Лауреат Міжнародних конкурсів та Літературних фондів. її перу належать поетичні збірки «Сльоза любистку», «Євшан-провидіння», «Покрова», «Біла молитва братика», «Свячена вода», «Туга за казкою», «Маніфест Національної Єдності», «Зняті з Хреста: Парастас-33», «Почаїв» та ін. Крім того, відома поетеса є організатором українського культурного центру «Калина» в Краснодоні. Вірші поетеси друкувалися в журналах української діаспори Канади, Америки, Австралії, Англії, Польщі, Вірменії... Лауреат премій ім. Василя Стуса (1993), ім. Олени Пчілки (1994) та Фонду Воляників-Швабінських Фундації Українського Вільного Університету (США).
Угорі трембіта, унизу бандура,
Шлях малоросійський, Руськії горби.
Аве, Україно! Порохняві мури
Падають у порох спраглої доби.
П’ють вуста гарячі праслов’янську воду.
Чи ж гріхи відпустить божий неозвід?
Правиться молебень в честь твойого роду!
Аве, Україно! Аве, мій нарід!

***

Ні віночка. Ні навіть барвінку...
Наче падалиць – під вітрюган!
То причастя твоє, українко!
Українцю, це твій талісман.
Ні могили, ні хресного знаку,
Щоб нам пам’ять роздерти на дерть!
Це тобі, Україно, подяка!
Щоб на всі покоління. Ущерть!

Крізь покоління й віки – з осені в осінь – опадає печаль: листо-падом. Я зливаюся з ним – тим єдиним листочком, який тремтітиме на вітрі, чіплятиметься за гілки дерев, прилипатиме до душі, або... до чиїхось підошов. Адже тільки так і зможу відчути біль минулого покоління – торкаючись істини. Примкнувши до притихлого «гурту» обезболеного листя, вслухаюся в глухе шарудіння... Чую тужне зітхання – в неоспіванім відголоссі, в перешіптуванні часу, в поезії... Не просто слухаю: проживаю кожен рядок з двадцяти п’яти віршів про Голодомор, які увійшли до збірки А. Листопад «Зняті з Хреста: Парастас-33». Відчуваю, що це не просто поезія: молебень – за тими, чиє життя облетіло, так і не розпустившись у літі...

Українська нестерпна сюїта..
А навколо – одна сон-трава.
Умирать почали у квітні,
Коли всюди і все ожива.

Ні живої води, ні порому,
Що єднає життя на порі.
Чи ж то легко смеркать молодому
На ранковій веселій зорі?!

Парастас-33

От Ярина йшла і впала. Я бачила...
Дроздовська Христя

Яринонько, Домно, Палазю...
Куди несете ви Хрести?
З Європи сміялася Азія,
Замало Голгофу звести.

Ще треба її підкорити...
Не дощик – селянська кров.
Гордію, Юхиме, Микито...
Де гордість вкраїнських дібров?

Прокопе, Корнію, Макарцю...
Коріннячко сохне в землі.
Уляно, Онисю, Одарцю...
... Ні свічечки в сивій імлі.

Скипілася в крем’яхи глина.
Луна – в гостроверхі Віки...
Меланко, Секлето, Килино,
Де ваші святі рушники?

...Василькі де ваші
й Петруні?
Здригнувся покривджено час.
Ликеро...
Марфуню...
Відправлю
Усім
Парастас...

Припадаю до вже злежаного листя, що збилося в кучугури, – в пошуках тепла... Мокро і сиро – чи то від учорашнього дощу, чи то від сліз. Пізня осінь ледь чутно шарудить опалим листям – наче пошерхлими губами. А вони, в свою чергу, стиха перешіптуються: моляться, а може, сповідаються одне одному... Оте глухе шелестіння скоріше нагадує зізнання в найпотаємнішому... Або пізнє розкаяння – у своєму гріху чи в чужому злочині. Про трагедію дитинства в страшні часи голодного мору можна говорити хіба що пошепки. Вражаюча сторінка історії країни, закарбована в пам’яті поколінь, є незаперечним свідченням вимирання нації...

Не в світ приходили ті діти –
     Приходили в пітьму.
               І мати...
    Чи могла радіти?!
    Кляла себе саму.
     Проклятий рік...
      Косматі вісті.
    І ніч глухоніма.
А те дитя іще в колисці.
   А вже його нема.

«...Вимирали цілі села – тихо, безслізно... Виснажені, напівживі жінки пекли перепічки, замішані на тирсі, товчених жолудях, ліщинових сережках. Та з кожним наступним днем ставало все скрутніше і голодніше. В пошуках можливого харчу люди йшли із села в міста. Бодай лушпину від картоплі знайти, бодай крихту хліба. Бодай...» («Запалимо свічку»).

«Андріяшівка» – звичайне українське село,
у якому із тисячі душ вмерло більше 700:

Коло тину щоніченьки – тіні
І черешні, неначе монашеньки.
Кожна стежка закутана в іній...
То все душі твої, Андріяшівко...

***
Луною –плач! Стріла
мисливська!
І тризна пелюсток.
Хто в тридцять третім
народився?
Не чутися.
Ніхто...

Прислухаючись до перешіптування листя, що вже вростає в мокру землю, затамовую дихання: ніхто... Той осінній лист – може, і є не хто інший, як свідок жахливих подій 1932-32р.р. – адже він пам’ятає... Вікова історія, проростаючи в життя, залишає свої відбитки на прадереві роду. Кожна пора року (в тому числі й осінь) відчуває і плин часу, і силу кореня – в якому пульсує прададавнє, праукраїнське (канонічне) мироточиво Душ:

Мироточиво душ

Про безсмертя – то кожному варто послухать
Вартівницю в світах і собі не поруш.
Миро-точить душа, що спізналася з Духом.
Є в усіх поколінь мироточиво душ!

Людство дуже багате. Та бідні страждальці.
Страстотерпці – над лезом. Одна таїна.
Їх найдовші віки порахують на пальцях.
Їх запишуть у Біблію всі племена.

Мируватися легко. Безсмертність вузенька.
Добре видно над Бескидом бортницький слід.
Бо страждати за себе – то справа маленька.
А великою стане, як вибореш рід!

Ні країв, ні кінця. Ні повіву, ні руху.
На покутті – дідух. І у займищах – Дід.
Мироточить душа, що спізналася з Духом
Мироточить себе у собі мій нарід,

Про безсмертя – то кожному варто
послухать.
Як початок не в’ється, чатує кінець.
Мироточить душа, що спізналася з Духом.
Бо короною стане лиш страдний вінець.

Так було. І так є. Може, так і не буде.
Може, радість, як острів, впаде на острог.
Але поки з собою не миряться люди,
Їх безсмертя стражданнями міряє Бог.

Про безсмертя – то кожному варто
послухать...

Спопеляюча душу поезія! Пронизана глибинною мудрістю і філософською суттю – земного, небесного, вічного... Філософія зрілої осені. Вслухаючись у її невловиме згасання, всім єством відчуваю: «мироточить душа, що спізналася з...» – Духом поезії Антоніни Листопад. Я наповнююся тою силою, відриваюся від почорнілого листя... Злітаю-ю!
Кружляючи над уже промерзлою землею, відчуваю неземне блаженство – то стан невагомості перед неминучістю падіння: бо ж «безсмертність вузенька» – не протиснутися без... «Як боляче падати листопадом під ноги зимі, що владно наближається! Ще мить – і замете сліди. Пролітаю над нею – через Карпати, Буковину, Полісся, Слобожанщину, Придніпров’я, Донбас...

Спинися, розгублений Часе...
Стихії підземної гнів!
За віщо караєш, Донбасе,
Своїх працелюбних синів?!
І сироти знову...
І вдови!
Як стогне сухий верболіз!
Господня Пречиста Покрово,
Ніколи не витерти сліз...

І... пада-ю – у прірву німого болю... В якійсь миті ще намагаюся реанімувати пульс душі, що дотліває в осені. Чіпляюся за рядки, ріднюся з ними... Ця поезія – здавалося б, не про цьогорічні події: вона – про катастрофу-трагедію в Краснодоні, що забрала життя не одного десятка людей... Але ж відчуття в ній – уже сьогоднішні! Тож і рядки, здавалося – пророчі... Поетична творчість А. Листопад виходить за межі найвищої норми оцінки: «Так написати просто пером на папері не можна, так можна тільки виплеснути серцем. І вже ніколи не повернути назад. Як це прекрасно, що на світі ще живе таке дивне мистецтво, як поезія. А ще прекрасніше, що є такі мужні люди, які в дикому розвої духовного падіння і безладу, у жорстокому нищівному холоді байдужості не забули, не знищили в собі цього дивного божого дару, дару природи. У поетеси напрочуд природне слово, бо істинне, не штучне. Воно світле й прозоре, як повітря, яким ми дихаємо. Сьогодні рідко зустрічається поезія такого високого ґатунку. Вона належить до кращих зразків українського мистецтва слова.» (Олекса Довгий, Листопад 1990).
Припадаю до мерзлої землі, прислухаюся: дише... Продавлена танками, перекопана ровами, пошматована артилерійськими снарядами, обпалена, збита... Але жива! Римую біль у слові: сльозами згасаючої осені – на полотні душі... Водночас вплітаю в її сповідь ті поодинокі листки, що летять із заходу на схід України – щоб долучитися до спільної місії... Бо ж не буде кінця, «доки в’ється початок», - цитую поетесу, пригортаючи до грудей пелюстки дитячої поезії:

Осінь в бліндажі

Небо – мирне! Герої – живі!
Адріана Файник, 11років, м. Львів

Червоно-чорна осінь в бліндажі –
земля і кров, холодний відчай болю...
Ми тут! Ми – є! Ми – наші! Не чужі...
Ту невблаганну з вічною косою
затримайте ще трохи на межі
Блакитно-жовтий обгорілий прапорець,
той папірець потертий, що удвоє,
(дитячий почерк, синій олівець)
де «Небо – мирне!» і «Живі герої!»...
Ми – тут! Ми – є! Ми – наші! Не кінець!
20.10.2014

До болю зворушливі рядки! Не дитячі – дорослі. Воєнні дії на сході країни «зсунули» лінію вогню, змішали фарби життя, перевернули світ в очах дитини... Щоб так написати, треба було відчути всю глибину болю! І не просто зберегти в собі написане серцем, а ще й не розхлюпавши, пронести через всю Україну... Можливо, цей вірш допоможе комусь вистояти і вціліти... Енергетика слова незбагненна! Сказане вчасно – воно здатне згуртувати, направити, підняти силу духу, а то і вберегти.
Ховаюся під листопадом – від обстрілів, що – крізь душу – навиліт... Від згасаючої осені... Від себе. Не перестаю шукати підтримки – в прийдешньому дні, в незгасаючій вірі, в поетичних рядках... Адже залишилося так багато несказаного! Стільки талановитих майстрів слова живе на нашій українській землі, стільки невідкритих імен! Представляючи літературний Донбас, варто згадати тих, хто намагався донести до читачів історичну правду свого народу. Справжньою гордістю Луганського краю стали Іван та Надія Світличні й Микола Руденко. А сьогодні традиції краю продовжують жити в поетичній творчості Антоніни Листопад і Ганни Гайворонської – творча дорога якої варта окремого сюжету й окремої сторінки в будь-якому виданні.
Ганна Гайворовська народилася на Харківщині. За визначенням самої письменниці, «село навчило її працювати, розуміти землю, любити українську пісню, пройматись життєвою мудрістю...». Живе і працює на Луганщині, та її доля тісно пов’язана з Донецьким краєм. У Донецьку вийшла перша збірка її поезій «Перший поцілунок». Та й остання на сьогодні книга «Прочанка зі Сходу» вийшла нещодавно в Донецькому видавництві «Каштан». А між ними – більше десяти книг у видавництвах Києва, Луганська, Львова... Саме їй належать красномовні слова «Луганщина – світанок України», які стали своєрідним гаслом і візитною карткою краю.
В поетичних творах обох поетес – усе те, що вміщає в собі людина, вірна своєму слову, своїй країні, своєму народу. «І якщо спробувати дати оцінку політичної культури Сходу України за шкалою «спадковість-новаторство», то слід визнати, що тут домінуючими елементами є традиціоналізм і державницькі орієнтації. Донбас – не «червоний», не «біло-блакитний» і не «помаранчевий». Він багатобарвний. І його барви створюють надзвичайно багатий орнамент. (О. Проскуріна. Політико-культурний вимір Донбаського регіону).
...Оселяюся в осені – віднайшовши притулок для втомленої мандрами душі. Перебуду в ній до настання зими: може, вдасться розв’язати ту решту трикрапок, які залишили по собі невисловлені думки... А їх , виявляється, не так уже й мало. Тож не буду втрачати часу: запропоную найцікавіше від А. Листопад – «Маніфест національної єдності» (2002 р.). Це високохудожній твір, який не має аналогу в сучасній українській поезії. До того ж у нього є своя неординарна передісторія.
...Був вшанований мій ювілейний вечір у Києві. Лілія Григорович, народний депутат Верховної Ради, вийшла на сцену і просто сказала: «Антоніно, напишіть нам Маніфест Єдності». Повторила тричі. А я наче і не почула, і не зрозуміла, про що саме йдеться. І раптом ввечері, наче блискавка. Через душу, через серце. Це ж вона просила в мене сили. Для України! Де вічний розлад, де постійний розбрат...
І був день 20 жовтня, того ж 2001 року Божого. І був швидкий поїзд «Київ-Луганськ». І була ніч у тому поїзді. Стукали колеса. Люди спали. Я писала Маніфест...
Прошу, споживайте. Проскуру моєї мислі. І благаю задля Божої Ласки, не лукавства, а вирішальної дії. Щоб вивершилась Божа Україна! Єдина, неповторна, щаслива і здорова. На Віки Віків! Для нас з вами, для наших нащадків. Для Благословенної Богом землі!..
Я не знаю, скільки проживе цей Маніфест, чи побачить він світ взагалі. Чи змінить щось у свідомості людей. Але моє сумління чисте. Я його написала. Для своєї нації. У скрутну вирішальну хвилину.

Може, словом оцим хоч когось я окрилю.
Не образа, не докір, не гнів, не протест…
Українці мої, зупиніться на хвилю!
Україні своїй я пишу Маніфест...

Валентина Зінченко-Параска

Р.S. Текст самого «Маніфесту» можна знайти на сайті: http://kobza.com.ua/kultura/954-manifest-nacionalnoji-jednosty-ukr.html