ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Доктор медичних наук, викладач Донецького національного медичного університету, хірург-практик Ксенофонтов Сергій Савич народився у м. Авдіївка Донецької області, яку зараз зруйнувала „орда з Росії”, – так їх називає інтелігенція Донбасу. Постійно перепрошуючи за русизми (яких, насправді, в його мові зовсім небагато, – Авт.) і пояснюючи їх наявність тим фактом, що рідною мовою не мав змоги спілкуватись на Донбасі, називає себе українцем. Мама – українка, батько – грек. Еллін, який не зміг витримати навали й помер через місяць після початку війни на сході України. Під пострілами «Градів», бомбардування мінами він поховав батька, а тепер навіть не знає, чи є те кладовище, де він похований, чи вціліла могила?

- Сталось так, що ми лягли спати в Україні, а зранку нам кажуть, що влада сьогодні уже якась «ДееНеРівська». Ми не могли зрозуміти, як це взагалі можливо, що за один день міняється влада? Другу Світову війну оголошували по радіо, люди стояли, слухаючи біля радіоточок, а тут ніхто нічого не оголошував, просто на ранок влада помінялась на якусь «ерівську».
На наше переконання, Київ мовчав, нічого не казав – і це була дуже велика проблема. Люди чекали якоїсь реакції офіцій- ного Києва, а її не було.

Чи були якісь передчуття збройного захоплення? Як взагалі жив Донбас до війни?

– Та напруга відчувалась давно, ще з тих часів, як Віктор Фйодорович (фонетика збережена) став прем’єр-міністром України. Донецьк – така специфічна місцевість, де існувало неписане відмежування не лише від України. Є люди душею й серцем за Україну, є, що тягнуть за Росією, а є такі – ні за тих, ні за інших, самі по собі, за своїми законами живуть. Але ніхто не чекав ось такої несподіваної ситуації.
Я хірург, викладач університету – зараховую себе до інтелігенції, яка не розуміла, як таке можливо, що людина, котра мала дві судимості, негаразди із законом, яка мала деякі відхилення від нормального розвитку, людина, пов’язана з бандитським світом, – раптом стає поважною особою, спочатку прем’єром, а згодом ще й президентом країни.
А дончани почали пишатись цим, казали – «він наш, земляк, він свій». У мене такого відчуття не було, але палив сором.
Моє коло спілкування, друзі, товариші, знайомі та й багато інших людей, розуміли, що діється щось недоладне. Методично все йшло до того, щоб отой бандит став президентом. На той час Донбас перетворювався на осередок усього того, що раніше представляла із себе країна, яка називалась Радянським Союзом. Що маю на увазі? У повоєнні роки звозили людей на будівництво шахт, заводів і т.д. А кого в Радянському Союзі завозили на будівництво шахт, Біломорканалу? Так, зеків, людей, що мали проблеми із законом і яких можна було використовувати як безплатну робочу силу.
Відповідно, в тому регіоні створювалась якась своя субкультура, люди спілкувались своєю мовою – навіть не суржиком. І поняття були свої.
Ось ця «субкультура» методично росла, розвивалась і держава, на жаль, зі свого боку цьому не заважала.
Українській мові і культурі розвиватись не давали: ні розмовляти українською, ні викладати в університеті. Якщо хтось намагався це робити – його швиденько «брали під білі ручки» й... ні, не знищували фізично, а відправляли на периферію, доручаючи «відповідальні ділянки». Головне, щоб людина не заважала. Існує багато методів, як відібрати у когось бажання щось робити.
Найбільш важко осягнути й прийняти, що вся ця ситуація закінчилась великим кровопролиттям.

Як медик ви розумієте краще за мене, що коли десь почало гноїтись, то з часом цей нарив прорве. Що повинен зробити головний «хірург» країни, щоб очистити організм?

– Так то вже не гнояка, там річка крові. І вона розповсюдилась не лише на Донбасі. Якщо не помиляюсь, у той час дехто із керівників держави казав, що якби ми сунулись трохи далі – то вже й Київ могли б втратити. А чому прорвало саме там – я вже пояснював. Там був ґрунт для цього. Ота «субкультура», якій ніхто не заважав розвиватись... Тобто в прямому розумінні розвитком це не назвеш. То була повна деградація суспільства, і держава у це не вмішувалась ніяким чином. Це найбільша проблема: мовчки сидіти й дивитись, як той гнійник дозріває, мовчки дивитись, що з ним станеться, коли прорве, і так само мовчки спостерігати, як воно далі розпливеться? Вибачте, але так не можна.
Сталось як у відомому фільмі «Весілля в Малинівці». Приїхала орда зі Словянська й заволала: «Влада міняється». Але ж ми живемо в 21 сторіччі. Такого не можна допускати, коли одні люди кажуть: «Схід ніколи не був українським». Інші завтра оголосять: «Захід ніколи не був українським». То так всю країну можна розшматувати й віддати комусь.
За що тоді тисячоліттями боролись всі ті, хто плекав українську мову, ховаючись у підпіллі, зберігаючи книги й культуру. Їх катували, вішали, вбивали, а вони все одно розмовляли українською, пісні співали, вишиванки робили. На жаль, люди, які це розуміли на Донбасі – становили не таку значну частину суспільства, яка могла би впливати на іншу.
Звичайно, мені боляче, що втратив там батька, втратили якісь матеріальні цінності, нерухомість... але найбільше шкода, що втратив там душу.
З іншого боку, мені не зрозуміло, як це може бути так, що представники влади на місцях піднімають руки перед тією ордою і кажуть: «Ми ваші, ми з вами»?
І ще: зовсім не зрозуміло, як могло статись, що важка військова техніка так спокійно заїхала на ту територію без будь-яких перешкод? Я стою в операційній, і бачу, як танк чи БМП проїжджає повз вікна лікарні. Або снаряд влучає в поліклініку, де я консультую молодих спеціалістів... Ці речі словами не опишеш.

Як довго ви ще залишались у Донецьку після окупації?

– Батька я поховав у квітні, а в листопаді представники «нової влади» пройшлись по всіх закладах і змусили всіх підписати документ, що ми офіційно відмовляємось від розрахунку з Україною і переходимо під управління денеерів чи новоросії, Бог їх там знає кого. Звичайно, я не міг працювати на тих, хто прийшов нізвідки й повернув моє життя в протилежний бік.
І знов-таки, українська влада ніяк не реагувала на те, що в нас відбувалось. Якщо мати бажання – завжди можна впливати. А якщо просто сидіти й чекати, так само, як тепер наші хлопці на передовій просто сидять і чекають незрозуміло чого. Їм забороняють стріляти у відповідь, а потім везуть пошматованими до лікарні. На кого їм чекати? На Європу? Ну, так, припустимо, що Європа чимось нам допоможе. Але я думаю, що Європа також чекає якихось дій і від нас. Ми самі повинні з цим усим дати лад. Наші люди самі взули, одягли армію. Вони це побачили і теж почали трохи ворушитись – присилають прилади нічного бачення, якесь оснащення.

Чи надходили до Вас поранені із числа воїнів ЗСУ?

– Так, були поранені як з однієї, так і з іншої сторони. Для лікаря вони всі люди, яким потрібно допомогти. На жаль, більшість надходили у дуже важкому стані, з пораненнями, які були несумісні з життям. До того ж, була дуже велика проблема з ліками та медичними засобами. Бойовики перекрили всі канали доставки медикаментів, загалом поклали лапи на все те, що якось могло бути пов’язане з Україною. До лікарень приставили своїх людей, які все контролювали. Привозили своїх поранених – лікуй. Як ні – забирайся з лікарні. А назавтра в тебе забирають квартиру, автомобіль.
Це ж тільки з часом материкова Україна налагодила вивіз поранених у лікарні Дніпропетровська, Запоріжжя, Харкова... А на початку війни це було якесь місиво. Привозили всіх разом, ти дивишся на ті шматки м’яса, хочеш якось врятувати, а вони наказували лікувати в першу чергу своїх бандитів й тримали біля скроні зброю. «Або нашого першого лікуєш, або йдеш з ними на той світ».
Було дуже складно з цим усім жити й дійшло до того, що в мене стався інфаркт важкої форми. Необхідне було лікування, поставили стент. Друзі вивезли мене в Київ, хоч було це дуже важко зробити в той час. Адже ніяких смуг розмежування тоді не було, ніяких блокпостів: були вони, й були наші хлопці десь там далі, до яких майже неможливо було прорватись. Адже бойовики розуміли, що рано чи пізно Україна почне оголошувати мобілізацію і ті хлопці з Донбасу, які душею з Україною – поїдуть туди. Тому, всі шляхи перекривались, блокувались й обстрілювались.
І на цих молодих хлопців так звані ополченці й робили ставку. Адже їм все-одно якось потрібно було годувати сім’ї, виживати, а виїхати можливості не було – от вони врешті-решт і ставали «рабами» для тих «повелителів світу сього».. .

Вас відвезли до Києва, прооперували, лікували і, певно, тоді вже було остаточне рішення не повертатись на Донбас?

– Мені сказали так: «Сергійку, не можна тобі туди їхати. Ти в такому стані, що ми тобі не дамо ніяких гарантій. Тобі потрібен догляд, потрібен спокій...» А який в мене може бути спокій, коли матінка там залишилась? Потрібно було щось робити, я не міг там її залишити. Тож мені знов допомогли – через якісь села, ліси, болота – заїхати туди, забрати й вивезти її також з дуже важкими потугами й проблемами... навіть згадувати важко, як це все було. Допомогли у цьому всьому колишні мої пацієнти, за що їм велика подяка.

Ви тепер живете в Мукачеві. Відразу планували переїжджати саме туди?

– Ні, коли мене відвезли до Києва на лікування, моя донька по своїх каналах знайшла можливість орендувати квартиру в Мукачеві, допомагала нам матеріально, адже всі свої накопичення ми залишили в Донецьку. Єдине, що встиг, коли перебував у Києві, – оформити пенсію в Україні.

Чим плануєте займатись на новому місці?

– Хотілося б продовжити працювати. Вдома я викладав у Донецькому національному медичному університеті. Він, до речі, розколовся і уряд прийняв рішення про евакуацію тієї частини університету, яка обрала материкову Україну. Хоча більша частина все ж залишилась там – люди, з якими я працював, студенти. Я їх не засуджую – вони зробили самі свій вибір.
(До нас підсіла дружина Сергія)
Ось моя дружина – Ірочка, вона теж народилась в Донецьку, теж лікар, працювала терапевтом.
– Так, мене звати Ірина, родом з Донецька, вчилась у медичному університе- ті, по закінченні й працювала там. Потім перейшла на роботу в наркологічний диспансер терапевтом.
Ще намагаюсь підтримувати зв’язок з подругами, з колегами. Вони залишились там, працюють. Хоча розкол пішов ще з часів Майдану. Були дуже агресивно налаштовані люди проти Майдану. Вони вважали, що все було добре, що Янукович був на своєму місці, що влада повинна бути ось такою сильною, що Майдан – це бунт, що це революція, яка нікому не потрібна. І от хто був проти Майдану, вже під час військового конфлікту відразу стали на бік Росії. На жаль, таких людей була більшість. Щоправда, тепер частина з них повиїжджала, не змогла там залишатись за таких умов. Інші ж залишились, бо іншого виходу в них нема – нема куди їхати, де жити, у багатьох батьки старенькі, які не хочуть виїжджати нікуди.

Чи уявляють мешканці, які позалишались, своє майбутнє у – назвемо так – новоствореній квазі-країні? Вони бачать терористичне об’єднання «ДНР» як нову державу?

Ірина:
– Можливо. Все можливо. Можу сказати одне: вони хочуть мати Радянський Союз. Дуже багато людей живуть тим, що вони шкодують про розпад Союзу. В основному, це старше покоління. Навіть під час демонстрацій на 9 травня вони виходили з портретами Сталіна. До них приїжджає Кобзон, співає радянські пісні. Відновлюють у школах горезвісні дитячі організації, як це діяло в часи Радянського Союзу. Як були колись жовтенята, піонери, комсомол, так тепер жовтенят відновили, а далі планують «захарчат». Про що ще можна говорити після цього? Мені телефонує подруга звідти й каже: «Іра, ми повернулись в історії років на 40 назад».
Сергій:
– Там реально відновлюють ту всю систему. Відновлюють сексотство навіть – практично за кожною людиною наглядають: що та говорить, що вона відчуває до нової влади? Все продається, все доноситься.
І у людей починається якесь трохи просвітління в голові. З приводу того, що вони думали, що все буде добре, що все у них робиться в правильному напрямку. А тепер бачать, що не все так гладко й нема перспективи. Люди починають розуміти, що їх ізолювали від всього навколишнього світу.
Взагалі, навіть в Україну важко потрапити. Спочатку йде днр-івський кордон. Там ведуть список: хто виїжджає, хто заїжджає. Перевіряють всі речі – ніякі цифрові носії вивозити не можна: ні комп’ютери, ні ноутбуки, ні флешки, ні фотоапарати, ні телефони. Все забирають прямо на місці. Після цього кордону десь кілометр проходиш – вже до українського кордону. І оцей весь процес переходу в «материкову Україну» теж додає відчуття ізоляції від світу.
Ніякого виходу з цього нема. Люди змушені працювати на ту «владу», сплачувати податки. І навіть вже й ті, які раніше підтримували Росію, тепер вже про підтримку мовчать. Уже помітне розчарування й серед так званих «ватників». Залишилось дочекатись тієї критичної точки, коли все запалахкотить. Хоча поки що і мала ймовірність цього. Але ж у Слов’янську таке було можливим! Мені люди звідти розповідали, що місцеві зібрались, вийшли й сказали бандитам: «Геть звідси!». Ті злякались й втекли у Донецьк.

Ірина:
– Думаю, що тепер уже пізно так робити в Донецьку. Там вже стільки військової техніки завезли, стільки всюди всього заміновано, що вихід тільки один – війна.

Сергій:
– Найбільша трагедія цієї війни, що ми втрачаємо генофонд нації. Від нас йдуть кращі представники. Єдиний вихід, який я бачу для всіх нас, це врешті-решт прокинутись із летаргічного сну і стати українцями. Інакше – глухий кут! І ця безвихідь заганяє ще більше людей у важку депресію.
Я хочу наголосити, що нема ніякого сенсу говорити, що Донецьк, це не українська територія. І те, що там люди підтримують Росію, теж не означає, що Донецьк – не Україна. Там насправді маса людей, які люблять Україну і хочуть бути українцями. Їм потрібно тільки дати таку можливість. А офіційний Київ цього не робить.

Ірина:
– У нас на Донбасі довго домінувала партія регіонів. І все, що вони хотіли – там робили. Ніхто не забороняв, ніхто не ніс покарання. Ось методично все й дійшло до такого стану.

Сергій:
– А якби була ж якась урядова структура, яка б відслідковувала їхню діяльність, розуміла, до чого вона може призвести. Якщо це НАЦІОНАЛЬНИЙ донецький медичний університет, то він повинен розмовляти НАЦІОНАЛЬНОЮ державною мовою. Потрібно ж усвідомлювати, що таке ДЕРЖАВА. Навіщо називати його національним, якщо нічого національного в ньому не було? Ну добре, було там пару викладачів, які розмовляли українською. Але ж їх одиниці. І вони не мають ніяких важелів, щоб впливати на позицію держави в цьому питанні.
Там позалишалось дуже багато людей, які чекають, коли Україна повернеться. Самі вони не зможуть нічого вирішити, нічого зробити. Всі надії лише на якісь політичні рішення.
Напевно, Україна зараз проходить той шлях випробувань, який нам обрано зверху Всевишнім. Ми повинні витримати, повинні вистояти. Люди, які залишились на Донбасі, вже точно розуміють одне: те, що зараз там відбувається – такого ТОЧНО не повинно бути. Це зрозуміли всі, однозначно. І наші, і ваші.
Хочу висловити важливу думку, яка в мені давно визріла. Ми, українці, повинні допомогти нашому уряду, нашому Президенту змінити ситуацію. Адже ми без кінця можемо міняти тих «гетьманів», але якщо не візьмемось самі – нічого не вирішиться.

У Росії народ йде за своїм ідолом, там він все вирішує.

– То – їхня стежина. А наша – інша. Ми не повинні зрадити те, що наші пращури нам залишили у спадок. Вони нам передали мову, культуру, залишили нам відчуття того, що ми хочемо мати свою власну землю, свою власну державу.
Ми ж стоїмо зараз на роздоріжжі: встоїмо, витримаємо? Будемо чи не будемо існувати? І справа не в Президенті, не він в історії. Історію творимо ми, люди. І поки ми сваримось один з одним – в нас нічого не вийде. Ми повинні відчути себе етносом, нацією.

Олексій ВАШ