№3(135)
липень - вересень
2016 року

РОЗПОВІДІ ПРО ГЕРОЇВ УКРАЇНИ
ВИМУШЕНІ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ З ДОНБАСУ СЕРЕД НАС
НОВИНИ ЗІ СКРИНІ

Дороги до незалежності

У стародавні часи на території України існувала Скіфська держава та античні міста-поліси Північного Причорномор’я, Боспорське цар- ство. Було б спрощенням установлювати між цими давніми політичними утвореннями і пізнішою українською державністю прямий зв’язок. Але помилковим є й заперечення зв’язку між ними.
Перебуваючи в тіні дивовижних досягнень розвиненої цивілізації причорноморських міст, населення Північної України здавалося лише контрастним людським тлом стрімких подій на півдні. Проте з початку VI ст. з повільним, але неухильним перенесенням центру історичних подій з Причорномор’я та Степу на лісисті рівнини, ця землеробська спільнота стає дедалі помітнішою.
Дослідження її мовних, етнічних і культурних рис вказують на те, що люди ці були слов’янами – прямими предками нинішнього населення України.

У середині ІХ ст., за князювання Аскольда, Наддніпрянщина в господарському, культурному та політичному відношенні починає зростати. Через 150 років вона стала серцевиною Київської Русі – могутнього політичного об’єднання, одним із найбільш розвинених і економічно процвітаючих суспільств тогочасної Європи. Найвидатнішими правителями цього періоду були князі Володимир (980-1015 рр.) та Ярослав (1015-1045 рр.). За їхнього правління проводяться державні реформи, закладається руський кодекс правових норм («Руська Правда»), активізуються міжнародні контакти, встановлюється державна символіка і грошова система. Київська Русь стала найбільшою європейською державою, яка простяглася від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного і Азовського морів.

Князь Ярослав поділив державу між своїми синами, що стало початком поліцентризму.  Але в державі почалися міжусобиці. Цим скористалися вороги Русі – половці, Угорщина і Польща. Угорський король захоплює Закарпаття. У зв’язку з цим князі роблять спробу припинити усобиці, для чого у 1097 р. скликають князівський з’їзд у Любечі. На з’їзді вирішено, що кожен князь мусить володіти лише своєю землею, виділеною батьком, і не претендувати на землі інших князів. Фактично це узаконювало роздроблення Русі на окремі спадкові князівства. Лише на деякий час Володимир Мономах (1113-1125 pp.) та його син Мстислав (1125-1132 pp.) змогли призупинити цей процес та відновити єдність Русі, але повністю перешкодити йому вони не змогли. Але таке роздроблення земель було характерним для всієї Європи того часу.
До знищення Києва, як центру Русі, доклалися суздальський князь Юрій Довгорукий, засновник  Москви, та його син Андрій Боголюбський (1169). Уперше за багатовікову історію Київ було піддано такому сильному розгрому. Так на довгі століття Київ втрачає значення центрального українського міста. Проте продовжується формування української народності й української мови. У 1187 р. у Київському літописі вперше з’являється термін «Укра- їна», яка стала етнонімом наших земель.

Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство забезпечувало наступність і безперервність розвитку дер-  жавницьких традицій на українських землях, перетворивши Русь на королівство. Воно охороняло Україну від поневолення та асиміляції з боку Литви, Угорщини, Польщі, Золотої Орди, які зазіхали на українські землі. Своїми зв’язками з Центральною та Західною Європою сприяла долученню до західної культури українських земель, одночасно зберігаючи власну культурну традицію, що мала значний візантійський вплив. Проте в першій половині ХІV cт.  і це князівство почало занепадати. Головними причинами цього були боярське свавілля й агресія сусідніх держав – Польщі, Угорщини та Литви.
З отруєнням невідомо ким князя Юрія ІІ Болеслава (1325-1340) між Польщею, Угорщиною та Литвою розгорілася запекла боротьба за галицько-волинську спадщину. Зрештою за короля Угорщини Лайоша Закарпаття відійшло до Угорщини, Галичину майже на 400 років загарбала Польща, а Волинь – Литва.
Але українці міцно трималися своїх коренів. Послуговувалися українською мовою навіть у юриспруденції. Використовуючи боротьбу християнської Європи проти наступу мусульманської Османської імперії, стали на захист православної віри, що набуло виняткового політичного змісту. Поширення маґдебурзького та нюрнберзького права на міста було особливо сприятливим фактором для українського насе- лення в тих містах, де українці становили більшість.

Братські школи ставали центрами формування нової української еліти, науковими осередками, кузнею політичних провідників. Вони сприяли формуванню інтелектуального потенціалу нації, створенню передумов для відкриття навчальних закладів вищого типу (Київського колегіуму), готували ґрунт для подальшого інтелектуального, духовного прориву, який здійснив “гурток Петра Могили” у 1630-1640 pp.
Наприкінці XV ст. на теренах України з’являється нова суспільна сила – козацтво. Протягом першого століття козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не маючи сталої структури, організації. Перша спроба його організації – Січ на о. Мала Хортиця, заснована в 1552-1558 pp. Д. Вишневецьким.

У першій половині XVII ст. козацтво перетворюється на провідника, оборонця і захисника інтересів українського суспільства, православ’я; стає політичною силою Речі Посполитої та Східної Європи. З ним починають рахуватись монархи Туреччини, Австрії, Московії. З появою на українському політичному небосхилі гетьмана Петра Сагайдачного (бл. 1570-1622) козацтво перетворилося на потужну політичну силу. Він також домігся об’єднання усіх верств українського суспільства навколо козацтва.
В особі козака поєднались політична свобода, відданість власній землі, і тип людини європейського нового часу: дієвість, активність та підприємливість.  Козацтво засвідчило новий рівень політичної самосвідомості народу. Головними складовими її ставали усвідомлення поняття свого краю від Карпат до Сіверського Дінця, від Полісся до Чорноморського узбережжя, що ці землі належить відвойовувати та освоювати; українського козацького народу, що є відмінним та протистоїть полякам, татарам, росіянам; прагнення до волі замість залежності; військова звитяга замість пасивності; усвідомлення значимості самоорганізації на демократичних засадах.

З появою козацтва розпочалось формування української політичної теоретичної думки. В її основі – політична спадщина Київської Русі, доповнена та розвинута новітніми концепціями – релігійно-політичними (православних церковних братств), військово-організаційними (С. Баторій, Й. Верещинський), військово-політичними (П. Сагайдачний).
У 1648-1649 рр. під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького значна частина українських земель була звільнена від польської влади, що сприяло утвердженню Української козацької держави під назвою «Військо Запорозьке». Історики дали цій державі назву – Гетьманщина.

Швидка організація державного життя на визволених територіях засвідчила, що Націо- нально-визвольна війна відкрила широку перспективу для майбуття українського народу. Але Б. Хмельницький зробив і великий прорахунок, шукаючи союзника проти Речі Посполитої за визволення українських земель у Москві. Українці прагнули використати західноєвропейську модель стосунків, за якою обидні сторони були б рівні. Згідно ж із планами царя, Гетьманщина мала стати провінцією його держави, а Козацьке військо існувати та діяти лише задля потреб царської корони.
Козацькі пропозиції складалися з 23 статей. Основна їх ідея – встановлення таких міждержавних відносин, за яких Україна зберігатиме як внутрішню, так і зовнішню самостійність. Саме з ци- ми статтями українське посольство прибуло до Москви. Проект документа українські посланці подали московсь- кому урядові 14 березня 1654 р. Внаслідок тижневих переговорів проект дещо змінили, узгодили 17 статей, а з 6 дуже важливих узгодження відклали на пізніший термін. Так були підписані т. зв. Переяславські статті. Договір був не завершеним, і мав сенс лише у тому випадку, коли обидві сторони бездоганно виконують забов’язання. Але порушення почались вже в тому ж році. Москва діяла у рамках концепції Третього Риму і переслідувала лише власні інтереси у розширенні своїх кордонів, увага до України, як окремої держави була суто формальною. А Б. Хмельницький планував встановити кордон “як за давніх князів руських” по саму Віслу й угорський кордон.

Так вперше Україна з її довгою історією потрапила під вплив і гніт набагато молодшого і хитрішого сусіда, Московського царства. Відтак робилися спроби українських гетьманів розірвати стосунки з Росією. Одним з яскравих прикладів цього став союз гетьмана Івана Мазепи зі шведським королем Карлом ХІІ (1708) у боротьбі проти Росії. За договором, Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; усе завойоване на території Московії, але колись належне українському народові, має бути повернене до Князівства українського тощо. Для України цей союз і подальша спільна боротьба, яка завершилася Полтавською битвою (1709) були катастрофою, бо царська армія перемогла. І за договором Росії зі Швецією почалася московська військова окупація й щораз більше обмеження автономних прав Козацько-Гетьманської держави. Лівобережна Україна зазнала відчутного удару по своєму самоврядному статусу.

Після смерті І. Мазепи та частина козаків, яка пішла з ним у вигнання, залишилася без керівника. Постала потреба обрати нового гетьмана. 5 квітня 1710 р. в Бендерах (Молдавія) відбулася козацька рада. Гетьманом було обрано найближчого сподвижника І. Мазепи – генерального писаря його уряду Пилипа Орлика.
Ця подія започаткувала нову сторінку в історії українських визвольних змагань, адже ще ніколи гетьмана не обирали за кордоном. П. Орлик очолив першу потужну українську політичну еміграцію у Західній Європі. Згуртовані навколо нього сили з-за кордону протидіяли деспотизмові російського самодержавства. П. Орлик видав першу українську конституцію, яка проголошувала незалежність України, територія України визначалася згідно зі Зборівським договором 1649 р. Б.Хмельницького (складалась із земель колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. кв. км. – від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні).
Проголосивши Україну незалежною республікою, Конституція Пилипа Орлика стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й назагал у Європі, бо жодна з країн на той час не мала подібних документів. Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу – Генеральної ради. У ній було закладено підвалини принципу поділу влади на виконавчу й судову гілки, впроваджувалася виборність посад. Такі особливості документа далекоглядно передба- чали майбутні напрямки розвитку демократичних держав.
Проте навесні 1711 р. розпочався московський контрнаступ. Сподівання П. Орлика на швидке визволення України не здійснилося. Сам же він так і залишився гетьманом в еміграції, бо ні протекція шведського короля, ні союз із Кримом, ні визнання володарем Правобережної України з боку Туреччини, ні підтримка січового війська не вторували йому шляхів на Україну. Московська влада лише чекала слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці. 1764 р. було ліквідовано Гетьманщину, а в 1775 р. було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено в Росію. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги.

Заново національна ідея виринає в українців у середині ХІХ ст. у творчості Тараса Шевченка та наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. в ідеях Михайла Драгоманова, Івана Франка, Михайла Грушевського, Івана Нечуя-Левицького, Бориса Грінченка, Юрія Липи, Дмитра Донцова та інших. У 1900 р. Микола Міхновський  узагальнює свої ідеї в окремій брошурі під назвою «Самостійна Україна», де з позицій міжнародного права він блискуче проаналізував відносини України з Росією, які мали стати конфедеративними, але були згодом односторонньо порушені Росією. Це давало право Україні на відмову від союзу з Росією і повернення до статусу самостійної держави.
Вперше в ХХ ст. незалежність України була проголошена 22 січня 1918 р. На Західно-Українських землях 18 жовтня 1918 р. створено Українську Національну Раду, вищий законодавчий орган Західно-Української Народної Республіки – Західної Області Української Народної Республіки. УНР проіснувала 3 роки. Це був час безперервної війни – з більшовиками та “білими”, а на заході – з поляками. Вже тоді Україна мала всі ознаки держави: герб, територію, військо, грошову систему, практикувала дипломатичні відносини з іншими державами.

У 1939 році українці на Закарпатті першими у міжвоєнній Європі зі зброєю в руках стали на захист своєї свободи, проголосивши 15 березня незалежність Карпатської України.Тоді, захищаючи своє право на самовизначення, загинули близько 5 тисяч українців, багато з яких – галичани.
30 червня 1941 р. у Львові Організація українських націоналістів проголосила Акт відновлення Української держави. У відповідь на цю політичну подію нацисти розпочали масові арешти українських патріотів. Протягом наступних 10 років десятки тисяч воїнів Української повстанської армії виборювали незалежність у визвольній боротьбі у протистоянні з нацистським та комуністичним тоталітарними режимами.
Мрія мати власну державу знову визрівала роками у творчості діячів культури – так званих шістдесятників, у політич- них акціях протесту правозахисників та дисидентів, у прагненні мільйонів українців.
Спроба у Москві 19 серпня 1991 р. “оновити” Радянський Союз у сталінських традиціях стала поштовхом до розгортання національно-демократичного руху за незалежність у більшості республік СРСР. Українці об’єдналися у масові мітинги з вимогою виходу зі складу СРСР.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила незалежність України. 1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі українці підтвердили своє прагнення жити в незалежній державі.
Протягом останніх років українцям знову доводиться боротися за збереження своєї незалежності у боротьбі проти злочинного режиму колишнього президента України Віктора Януковича і в протистоянні з Росією, що порушила цілісність нашої держави анексією Криму та розв’язанням війни на Сході України.
Як бачимо, концепція Третього Риму нікуди не зникла і сьогодні набуває форм сучасної політики. Але сусідів змінити ми не можемо. Тож питання і далі залишається на порядку денному: як діяти українцям, щоб вийти на новий історичний рівень, незалежний від сусідніх держав, самодостатній і повноцінний?

Віра ДЯЧОК