ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Посилаючись на історичні джерела, можемо однозначно стверджувати, що починаючи з XII століття, українці (русичі) переселились із Галичини (нинішня Західна Україна) у Карпатський регіон (Марамороську, Берегську, Ужоцьку та Земп- лінську, непридатну для життя, гірську місцевість). У першій документальній згадці, датованій 1326 року з міста Нодьороси Новградської області йдеться про те, що перших жителів король Кальман запрошував із Галицько-Волинського князівства.
Загальновідомо, що Угорщина та князівство Київська Русь уклали 17 династичних шлюбів. Ще за часів Святого Іштвана українські найманці служили в королівській варті. А коли угорський король Андраш І взяв шлюб із Анастасією, донькою київського князя Ярослава Мудрого, чисельна громада з монахів та вчених переїхала до Угорщини. Українські єпископи та священики відігравали значну роль у поширенні православної віри.
Інтенсивності історичні зв’язки набувають за правління короля Матяша й оспівуються у народних піснях того часу.
У XVII. ст. велика кількість переселенців прибула у володіння короля Ракоці через кенезські князівства.

В угорському переписі XVIII ст. Матяш Бейл говорить про 16 українських (русинських) помість у Саболчській області Угорщини. За даними ж перепису населення Йожефа ІІ, на історичній території Угорщини (тобто у Карпатському регіоні) проживало 500 тисяч українців (русичів).
Хвилю міграції з Галичини в XIX сторіччі спостерігаємо в двох напрямках: перша – за море, а друга – в ту частину Австро-Угорської імперії, де ще можна було знайти території, придатні для сільського господарства. Таким чином, переселенці із Західної України через територію сучасної Словаччини дістались до Воєводини, Хорватії, Боснії та Герцеговини. Безліч сімей знайшли своє місце у столиці Угорщини.
На початку XX сторіччя на Пряшівщині та Мараморощині функціонували українські духовно-культурні центри. Переважна більшість українців займалась тваринництвом та лісозаготівлею, отримуючи дуже низьку оплату; відсутність шкіл із рідною мовою викладання та поселення в різних адміністративно-територіальних одиницях Австро-Угорщини призводили до швидкої асиміляції. Попри це, на історичній території Угорщини українство зберегло свою мову, ідентичність та багату національну культуру. На сьогоднішній день, якщо не враховувати Закарпаття, на цій території проживає 150 тисяч українців, які спілкуються спільною мовою, мають спільну греко-католицьку віру, а традиції настільки схожі, що часто не можна визначити – вони тут народились, чи походять із історичної Батьківщини.

Потрібно нагадати, що у 1837 році в Будайській королівській друкарні вийшов у світ альманах «Русалка Дністровая», і ця подія мала історичне значення з багатьох точок зору:
– видання вийшло друком на українській літературній мові;
– свідчить про взаємозв’язок культур між слов’янами карпатського регіону;
– надзвичайно цінна робота з точки зору народної поезії та етнографії.
Члени так званої «Руської трійці» М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький визначили собі пріоритетними завданнями збір українського фольклору, його нотування, аналіз; збереження традиційних предметів та духовної культури. Яків Головацький із закликом «ходім у народ» започаткував важливі течії відтворення нації у Карпатському регіоні.
Зібрані Головацьким та його побратимами цінні матеріали лягли в основу численних етнографічних публікацій, починаючи із «Русалки Дніпрової» й закінчуючи виданою у 1863 році працею «Галицькі та угорські русинські народні пісні». Головацький відіграв також значну роль у зборі та аналізі церемоніальних співів, які він називав «квіткою народних пісень». Збирав він їх по всій Галичині, по сільських місцевостях північної та східної Угорщини. Велика робота велась у напрямку віднайдення ліричних, гумористичних пісень та гротесків, їхній систематизації та аналізу. А найбільше Головацький цікавився історичними піснями та баладами. Його заслуга не лише у копіткій праці як збирача усної народної творчості, але й у тому, що він був першим серйозним дослідником історичних пісень та балад на території західної України та північно-східної Угорщини.

Народні пісні в альманасі не випадково стоять на першому місці, адже вони займають половину книжки. «Русалка Дністрова» довела, що безліч ідентичних пісень виконують і в Галичині, і в Угорщині, і навіть у Східній Україні. Доказом того, що у народній творчості не існує кордонів, слугував відредагований Шашкевичем варіант пісні «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче».
Доступні нам факти вказують на взаємний вплив народних пісень на культуру обох народів. Найцікавішими є українські коломийки, які є історичним надбанням безпосередньо української культури. Їхнє значення досліджував Бейла Барток, у результаті чого була видана у 1934 році надзвичайно насичена фактами й аналізом паралелей між піснями праця «Наші народні пісні та пісні сусідніх народів». Барток дійшов висновку, що українські коломийки дали поштовх угорським народним пісням: українські коломийки – пісні угорських пастухів – угорські «вербункоші» – новітні угорські народні пісні.
Інший угорець – Мар’ян Пріккел Рийтеї, – порівнюючи музику угорських та українських танців, дійшов висновку, що коломийки слугували основою для деяких інших угорських мелодій, як, наприклад, селянських та гайдуцьких танців.
Золтан Кодай стверджує, що справжній прорив відбувається тоді, коли угорський текст накладається на мелодію іншої нації. У такому випадку угорськіі слухачі сприймають цю мелодію уже по-своєму. Кодай вважає, що найкращим прикладом цьому є українська пісня «Ішов козак за Дунаєм», у якій йдеться про закохану пару в українському варіанті, натомість в угорській варіації вже задіяна пара птахів.

Слід додати, що традиції українських народних пісень настільки багаті, що навіть в Угорщині була опублікована низка праць щодо дослідження даної теми. Якщо детально дослідити світ української народної музики, то сміливо можна сказати, що українці Карпатського регіону співають ті самі мелодії. Наприклад, під час Першої світової війни народилась українська повстанська пісня «Там на горі, на Маківці», яка оспівує сміливість молодих українських солдатів, що в 1915 році зупинили російське військо на переході Карпат. Австрійські офіцери кричали «ура!», коли «українські легіонери розгромили москвича».

Церква завжди відігравала значну роль у народних традиціях, так воно є і тепер. Усі громадські заходи відбувались в церкві та навколо неї. З часів прийняття й поширення християнства церква є опорою людей з моменту народження й до самої смерті. Віра й церковні обряди стали для людей глибокою й справжньою потребою. Більшість українців – православні, але в карпатському басейні домінує греко-католицька віра (початок бере від Брестської, 1596 р. та Ужгородської Унії, 1646 р., остання укладена з ініциативи галичанина єпископа Василя Тарасовича). Якщо ж брати до уваги нинішню територію Угорщини, то тут відношення православних і греко-католиків становить 50/50. Але служіння українською мовою об’єднує нас.
Релігійність українців та сільська форма життя відображається у національних традиціях на 80 відсотків. Вони показують взаємодію природи, роботи та відпочинку українців. Багато традицій виникло ще до зародження християнства. Одним із видів таких традицій вважаємо народні ігрища, які звикли проводитись у так звані Андріївські та Катерининські вечорниці, що припадають на листопад-грудень. 12 грудня, у день святого Андрія, грають в гру «Калита». Хлопці й дівчата збираються в просторому будинку й печуть калачі, які потім підв’язують мотузкою до горища так, щоб можна було їх підсмикувати вгору чи вниз. Суть гри полягає в тому, щоб, підстрибнувши, спіймати «калиту» зубами. Християнська віра в цей вечір толерантно поєднується із чаклунськими забобонами й гаданнями.

Українці Карпатського басейну хоч і живуть тут, але вшанування традицій прив’язують до церковного юліанського календаря. 7-8 січня – спільне святкування Різдва. На Святвечір вдома збирається уся родина й займається приготуванням та споживанням 12 пісних страв. Наступного дня різдвяними привітаннями та вертепами вітаємо один одного. На відміну від західних країн, український вертеп є не тільки церковним, але й театралізованим дійством.
Протягом багатьох сторіч, незважаючи на переслідування церкви, українські національні традиції зберегли свою архаїчну природу, а за останніі 50 років – з тих пір, як «відкрились» кордони у карпатському басейні – навіть видозмінились. Так виникла, наприклад, нова традиція між Різдвом та Водохрещею влаштовувати Міжнародний Фестиваль Колядників у румунських Мараморошсіґет та Тімішоарі, на який, окрім місцевих, з‘їжджаються колядники з України, Сербії, Хорватії, Словенії, а цього року – і з Угорщини. На даному заході збираються чоловіки, жінки, діти у вишиваних сорочках. Найбагатші і найкрасивіші вишивки зазвичай на блузах у молодих дівчат, у старших жінок вишивки вже більш стримані. Сьогодні знов стає модним носити національний вишиваний одяг у повсякденному житті.
Взимку по всьому Карпатському регіону існує звичай убиратись у грайливе вбрання відьом, чортів, цапів, Таким чином, наприклад, звикли розважати народ на свято Маланки. Цим обрядом проводжають Старий Новий рік 13 січня. Звичай цей шанують всюди – від Пряшева через Кошиці, всю Угорщину аж до Воєводини. Традиційно з року в рік українці Угорщини з’їжджаються до Кошиць на свято Маланки (власне українське свято).

Відносно нова традиція сформувалась на початку ХХ століття: в березні по всьому світі святкуємо день народження українського поета Тараса Шевченка. Українська громада Угорщини вважає це своїм національним святом. Пам’ять нашого Кобзаря вшановуємо покладанням вінків до нами встановленого пам’ятника поету та різноманітними культурними заходами.
Найкрасивіше свято весни, яке вважається найбагатшим на традиції – Великдень. Приготування до свята тривають цілий тиждень, ще з Вербної неділі. Готують шинку, печуть пасочки, розфарбовують яйця, крашанки, адже вони будуть основними стравами, які потрапляють у великодній кошик. Головною ж прикрасою цього кошика є вишита скатертина, виготовлення якої також стало умовним конкурсом серед господарок. Після Святої Літургії та освячення кошиків за традицією відразу на церковному подвір’ї розпочинаються триденні великодні обряди й забави – так звані гаївки, репертуар яких надзвичайно широкий. Дуже поширений обряд, наприклад, обмін крашанками.
Французський інженер-картограф Жійон ле Вассер де Боплан у виданій в 1651 році книзі «Опис України», серед іншого, описував звичаї українців від Трансільванії до Московії. Один параграф присвячений великоднім традиціям та обрядам, в якому написано: «Чоловіки, жінки, діти й старці стають на коліна перед священиком й, даруючи розфарбоване червоне або жовте яйце, примовляють: «Христос Воскрес!», на що священик відповідає: «Воістину Воскрес!» Таким чином, за 2 години свяшеник назбирує 5-6 тисяч яєць і радісно цілує найкрасивіших дівчат та жінок у церкві. А яка йому не подобається – тій лише руку простягне».

З приходом літа українці з нетерпінням чекають на два свята. Одне з них – празник Святої Трійці, або ж так звані Зелені свята. А друге – свято Івана Хрестителя, у народно-звичаєвій традиції його ще називають Івана Купала. Ці два християнські свята у нас, українців, тісно переплітаються із дохристиянськими обрядами. Тобто в обох випадках церковні обряди мирно співіснують із язичницькими звичаями. Хати прикрашаються зеленими гілками липи, а з березових гілок із квітами та стрічками плетуть вінки, які освячує священик, а ми в той час водимо хороводи та співаємо, влаштовуємо вогнища, через які стрибають парами, а дівчата починають ворожити. Традиції відіграють важливу роль у житті української громади в Угорщині. У збереженні та передачі традицій велику роль відіграють діти, адже вони завжди з нами ходять на всі свята без винятків. У школі вони вивчають наші обряди й традиції, а коли підростають, то стають головними організаторами та учасниками цих обрядів. Для прикладу приведу свято Івана Купала, яке молодь вже організовує самостійно.
Протягом тривалого часу, не маючи державності, українці зберегли власну мову, із уст в уста впродовж століть передавали свої традиції й обряди наступним поколінням. Століттями українці карпатського регіону збагачували традиції співмешканців та набирались від інших націй їхніх обрядів. Саме через це наш спільний дім – територія басейну річок Тиси та Дунаю – став такою яскравою кавалькадою.

8 червня 2016 року, Будапешт.