№5(109)
вересень - жовтень
2010 року

РЕЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОЇ КУХНІ

Петро Калнишевський – останній кошовий отаман Запорозької Січі

В цьому році виповнюється 320 років від дня народження Петра Івановича Калнишевського (1690-1803), політичного і військового діяча, останнього кошового отамана Запорозької Січі у 1762 р., 1765-1775 рр.

  • Ст. 1
  • Ст. 2
  • Ст. 3
  • Ст. 4


Ікона Покрови Пресвятої Богородиці.
70-і роки XVIII ст.
Знизу праворуч зображено П. Калнишевського.
Копія 1905 р.,
зроблена на замовлення Д.Яворницького.
Дніпропетровський історичний музей
ім.. Д.Яворницького.
Народився Петро Калнишевський близько 1690 р. в с. Пустовійтівка Лубенського полку біля м. Ромни. Походив з української шляхти. Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового. У 1755 р. козацький кіш перший раз призначив його отаманом – керманичем усього війська, якого обирали з найбільш досвідчених, хоробрих і винахідливих старшин. Того ж року його, як небажаного для царського уряду, було усунуто з посади. Однак авторитет колишнього кошового серед козацтва був настільки значним, що в 1765 р. козацька старшина всупереч царській волі обрала Петра Калнишевського отаманом вдруге. У коло обов'язків кошового отамана входили турботи політичного, економічного й військового розвитку Запорозької Січі, землі якої в ті часи охоплювали територію сучасних Дніпропетровської та Херсонської областей. Столиця Січі була тоді влаштована на півострові, що вдавався в дніпровські плавні Великого Лугу. Півострів омивав глибокий повноводий рукав Дніпра – річка Підпільна. Саме тому ця Нова Січ , що проіснувала з 1734 р. до 1775 р. називалася ще Підпільненською.
Передусім Петро Калнишевський зарекомендував себе талановитим військовим ватажком козацтва під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. За доблесть у ній Військо Запорозьке дістало подяку від цариці Катерини ІІ, а кошовий отаман був нагороджений орденом Андрія Первозваного. У 1773 р. йому було присвоєно військове звання російської армії «генерал-лейтенант». Перебуваючи у військових походах й керуючи бойовими діями, Калнишевський постійно дбав про землі Вольностей Війська Запорозького, відстоював її кордони, сприяв переселенню селян з Ліво- й Правобережної України та Слобожанщини, дбав про розвиток землеробства й скотарства, розширення торгівельних відносин у запорозьких степах. Відстоював автономність Запорозької Січі, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга. Також намагався посилити свою владу і обмежував права старшини та козацької ради. Сам кошовий отаман був одним з найбагатших людей на Січі – власником численних хуторів, орних полів, пасовищ і худоби.
Петро Калнишевський також відзначався великою побожністю, утримував при собі грецьких та слов'янських ченців, всіма засобами сприяв розквіту діяльності храмів, протидіяв тиску царських урядовців на незалежність запорозької церкви. Так, наприклад, у 1769 р. на противагу наказу Румянцева Калнишевський не погодився поставити запорозьких ієромонахів, що були в поході, в залежність від російських обер-священиків усієї діючої армії. Запорозька церква була незалежною від київської митрополії, вважалася парафією Межигірського монастиря поблизу Києва, який мав право ставрополії, тобто безпосередньо залежав від патріарха й був вилучений із відомства Синоду та київського митрополита. Підлеглість її московському патріарху була формальною. Тож на загальновійськовій Раді на Січі вирішувалися всі питання про будівництво і забезпечення церков на Запорожжі, тут обирали й священиків від запорозьких громад, а також затверджували священиків, надісланих з Межигірського монастиря. Як відомо, всі козаки Запорозького коша були віруючими людьми. Навіть під час бойових дій використовували похідні церкви – намети з грубого полотна.


Сучасна ікона
святого праведного Петра Калнишевського.
Важливо відзначити багатий доробок Петра Калнишевського і в справі меценатства.. За всю історію Запорозької Січі ніхто не міг зрівнятися в цьому з славним кошовим отаманом, який із щирою душею, з глибокою вірою, не шкодуючи величезних коштів, віддався спорудженню і оздобленню храмів. Ще будучи кошовим суддею, Калнишевський взявся за закінчення будівництва й обладнання січової церкви Покрови Богородиці: замовив скло для вікон, панікадило в Глухові за зразком великого лаврського. За його розпорядженням пишуть нові ікони, в т. ч. і «Січову Покрову», золотарі оправляють Євангеліє. Січову церкву висотою в 30 м будували майстри-теслярі з містечка Сміли, у якому священиком був брат Петра Калнишевського Семен. На Запорожжі особливо велике шанування Покрови богородиці було покликано до життя нагальною потребою захисту, покровительства небесних сил в умовах бурхливого прикордонного життя. Кошовий отаман власним коштом збудував також муровану церкву св. Петра і Павла у Межигірському монастирі, дві дерев'яні церкви в Ромнах, одну в Лохвиці, 1773 р., за два роки до ліквідації Січі, фундував церкву св. Трійці у своєму рідному с. Пустовійтівці. Також він побудував дерев'яну церкву у своєму зимівнику Петриківці (нині відоме с. Петриківці). Калнишевський, як і гетьман Мазепа, за обітницею посилав вклади у церкву Гробу Господнього в Єрусалимі, робив дорогі подарунки Межигірському монастирю й церквам на запорозьких теренах.
У коло обов'язків кошового отамана входило і забезпечення освіти в Запорозькій Січі. Тут існувало три спеціальних і шістнадцять загальноосвітніх парафіяльних шкіл при церквах у центрах паланок, слободах, селах. У школах при Свято-Покровській січовій церкві діти від 12 до 17 років навчалися письму, «цифірі», закону Божому, українській та старослов'янській мові, іншим наукам. Петро Калнишевський дбав, аби школи мали відповідні умови для навчання й життя. При розподілі платні, провіанту, прибутків із торгівлі, промислів та воєнної здобичі видавали «звичаєм узаконену» частину на школи.


Пам'ятник П. Калнишевському у Пустовійтівці
Не дивлячись на те, що запорожці несли сторожову службу і активно брали участь на боці Росії у війнах з Туреччиною, російський уряд підозріло ставився до них, вважаючи їх потенційними бунтівниками. Коли у 1773 р. спалахнуло повстання Пугачова, запорожці були готові підтримати його і збиралися вже йти на Москву. Дізнавшись про це  Катерина ІІ вирішила, що з козаками потрібно розправитися як можна швидше. Однак Запорозька Січ була необхідна, поки існувала загроза з боку Кримського ханства. Після підписання у 1774 р. мирної угоди з Туреччиною потреба в козацькому захисту південних кордонів імперії від татарських набігів відпала: кримський хан прийняв російське підданство. 23 квітня 1775 р. князь Потьомкін (генерал-губернатор новоствореної Новоросійської губернії) виступив з проектом ліквідації Запорозької Січі. За наказом Катерини ІІ 4 червня 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелі, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Січ-столицю оточили 10 тисяч царського війська. Запорожців же на той час було у фортеці до 3-х тисяч. Не маючи достатніх сил боронитися і не бажаючи проливати християнської крові, Калнишевський 5 червня прийняв тяжке рішення: здати фортецю без бою. Завойовники пограбували військову скарбницю, військові припаси, архів, церкву. Протягом наступних двох тижнів царські війська захопили землі всього Запорожжя. Козаків-запорожців спеціальним указом перетворили на селян. Багато старшини зазнало переслідувань. Після знищення Січі Петра Калнишевського було заарештовано. Військова колегія визнала його винним у непокорі уряду. Історики вважають, що причиною гніву Катерини ІІ стали плани кошового отамана заснувати з вірною йому старшиною і козаками нову Січ за межами Російської імперії. На пропозицію Потьомкіна Калнишевського довічно ув'язнили в далекому Соловецькому монастирі Архангельської губернії в кам'яному казематі. Монастирському керівництву було наказано утримувати Калнишевського під суворою вартою і забороною всякого спілкування, оскільки цариця та її фаворити вважали його людиною, дуже небезпечною для імперії. 3 серпня 1775 р. Катерина ІІ видала маніфест, яким оголосила, «что нет тепер более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». Шість пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та в намаганні створити незалежне управління.

Однак, враховуючи військові заслуги Петра Калнишевського, на утримання і харчування його уряд виділяв досить великі кошти. Імператриця сподівалася, що останній кошовий отаман Війська Запорозького покається, адже йому на той час виповнилося 85 років. Але Петро Калнишевський пережив і Катерину ІІ, і Потьомкіна. За 25 років перебування на Соловках в камері-одиночці він ні разу не звернувся до влади. За переказами, його виводили з камери до церкви лише тричі на рік: на Великдень, Пре ображення і Різдво. На заощаджені гроші Калнишевський відремонтував свій каземат, а наприкінці життя купив Євангеліє вартістю 2435 карбованців і подарував його монастирю. У квітні 1801 р., коли найстарішому в'язневі царизму минуло 110 років, цар Олександр І своїм указом за загальною амністією помилував і Петра Калнишевського. Йому навіть дали право вибору місця проживання. На той час колишній кошовий осліп, проте був при ясному розумі. Він розумів, що до України вже не добереться. Ознайомившись з наказом імператора, Петро Калнишевський написав відповідь Архангельському губернаторові: не без іронії подякувавши за звільнення, попросив дозволу дожити в обителі, до якої за 25 років встиг звикнути. Висвятившись у ченці, він залишився у монастирі служити Господу Богу до кінця днів своїх. Прожив Петро Калнишевський на волі ще два роки і помер у 1803 р. на 113 році життя. Поховали славного українського козака, визначного полководця й невтомного оборонця Запорозької Січі і віри православної на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила його не збереглася. В 1930-х роках в Соловецькому монастирі знову з'явилася в'язниця – вже для ворогів радянської влади. На місті монастирського цвинтаря були розбиті городи, які обробляли політв'язні. Від поховання Петра Калнишевського залишилася лише кам'яна могильна плита.
Помісний собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Руси-України, благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування і занести його ім'я у православний церковний календар. Також Собор благословив будівництво храмів на честь праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського). Пам'ять Петра Багатостраждального святкується 14 жовтня, в день Покрови Пресвятої Богородиці, Покровительки козацтва.
14 жовтня 2010 р. у Сумах урочисто відкрито пам'ятний знак славному уродженцю краю, останньому кошовому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському з нагоди 320-річчя від дня його народження і Дня Українського козацтва. Без перебільшення можна сказати, що всі 112 років свого життя на рубежі трьох століть – XVII, XVIII, XIX – Калнишевський віддав служінню Господу Богу, боротьбі за економічну та духовну розбудову Запорозької Січі та любов до рідної землі.

Надія Музичук