АРХІВ
ГРОМАДИ

№5(109)
вересень - жовтень
2010 року

У вирі українського танцю

Олена Здольник, керівник народного аматорського ансамблю танцю «Горянка» з міста Надвірна (Україна), розповідає про своїх вихованців:

– Я керую уже 28-й рік цим колективом, який очолила одразу після закінчення інституту культури. В нашому ансамблі є близько 250 учасників різного віку: найстарша група – це молоді люди від 28 років і старші. Багато з них одружені, мають своїх дітей, але час від часу вони виявляють бажання займатися танцями. Також слід згадати іншу групу, до якої входять дівчата та юнаки 18-19 років. У цьому році вони закінчили школу, поступили до ВУЗів, але так само віддано займаються танцями у вільний час, коли приїздять додому.  Є в нас і категорія підлітків віком 13-14 років, яких ми сьогодні бачили тут. Окремо займаємося з дітьми п’ятих, шостих і сьомих класів. А наймолодшими учасниками колективу є першокласники.
– Як Ви можете пояснити таку велику любов серед молоді до танцю у Надвірній?
– Дякуючи популярним в Україні програмам «Танцюють всі» і «Таланти твої, Україно» інтерес до народного мистецтва танцю дуже виріс. А починаємо ми працювати зі ще маленькими дітками, переходячи з ними із одного навчального року в інший, аж до закінчення школи і навіть далі. Зазвичай мої вчорашні танцюристи часто-густо приводять у танцювальну студію своїх власних дітей. У нас є багато танцюристів, які, танцюючи в парі, одружилися.
– Хто допоміг вам організувати поїздку в Угорщину?
– У місті Секешфегерварі у нас живе одна землячка – Юля Матяш. А вона має брата в Надвірній. От він і запропонував сестрі, щоб вона запросила наш колектив до себе на свято. Потім вже супутно нам запропонувала пані Ярослава Хортяні виступити в Будапешті. А ще згодом з’явилась пропозиція і з Варпалоти поїхати до тамтешнього осередку українців. В Угорщині ми вперше. Але до того наш колектив побував у Португалії, Хорватії, два рази нас запросили у Данію. Дуже часто ми їздимо на фольклорні фестивалі в Польщу, зокрема, до міста-побратима Надвірної Прудніка. Ми маємо щороку з цим містом спільну програму виступів на весну та осінь. У Польщі нас приймають дуже по-родинному, ніби вдома.
– Що можете розповісти про своє рідне місто?
– Місто Надвірна дуже красиве. Тут починаються Карпати. У нас протікає річка Бистриця між горами. Вид дуже красивий, мальовничий.
– А кого більше в Надвірній – лемків, гуцулів чи бойків?
– Я думаю, ми живемо на межі розселення цих субетносів України, бо ж тут розташовані Бойківщина, Покуття і Гуцульщина. А впливи культурні і взаємозбагачення між цими етнічними групами відбуваються постійно.
– За яким принципом формуєте репертуар ансамблю?
– Ми підшукуємо такі танці, які б відповідали характерові й темпераменту наших дітей. Оскільки я з ними працюю не один день та рік, я знаю своїх вихованців майже так само добре, як їхні матері. Буває, деякі елементи хореографії придумую сама. Трапляється, переймаю у людей нашого краю. Назагал, мені часто доводиться спілкуватися з літніми людьми по селах. Так само шукаємо народні костюми в глибинці, додаємо щось своє, так би мовити, окультурюємо і наближуємо до сучасності.
– Ви часто перемагаєте на різних фестивалях. Не втомилися показувати приклад інших колективам, адже бути першими – справа аж ніяк нелегка?
– Без атмосфери змагань і бажання перемогти не може бути творчого росту в колективі. По змозі, ми завше приймаємо запрошення на фестивалі, перемагаємо і отримуємо нагороди. Ми є лауреатами багатьох танцювальних фестивалів. Шість років не брали участі, даючи змогу іншим колективам з нашого району набути фестивального досвіду. А минулого року ми знову зайняли перше місце у Вижниці. На жаль, через повінь на Західній Україні цього року фестиваль не влаштовували. Але ми часто виступаємо у міжнародних програмах, їздимо по Україні й за кордон.
– Костюми у ваших дітей дуже барвисті, яскраві. Мабуть, маєте вагому підтримку з боку держави й спонсорів?
– Ви знаєте, щиро кажучи, допомагає нам матеріально і фінансово держава тільки символічно. 90 відсотків коштів надходить від батьків дітей. Щомісяця батьки на наше прохання здають по 30 гривень. Займається цим одна бабуся, яка на громадських засадах збирає ці гроші. І коли накопичиться певна сума, міркуємо над тим, як пошити взуття, придбати спідниці, діти ростуть – то треба штани щороку купувати, а там і сорочки вже зносилися... І таким, як кажуть, робом ми поповнюємо свою репертуарну костюмерну, не даючи вщухнути вогню і мистецькому запалу нашого колективу.
– Чи можете пригадати якийсь яскравий випадок зі своїх концертних виступів останніх років?
– Одного разу нас запросили на фестиваль до Португалії. Ми навіть не уявляли собі, що туди треба добиратися, додаючи чи не пів-Європи. Гадали собі, що це близенько, як до Польщі... А їхали ми аж 4 дні. Й уявіть собі: запізнилися на цей фестиваль... А нас уже розшукували повсюди, не знали, де ми ділися. А все через ті каторжні бюрократичні затримки на кордоні, бо ж нас протримали аж півтори доби! Але все-таки ми благополучно доїхали до Португалії. А на фестивалі були колективи танцювальні з Мексики, Болгарії і навіть з Південно-африканської Республіки. У момент, коли всі учасники виступів налаштувалися йти до їдальні, саме під’їхав наш автобус. Ми почали вже побиватися, мовляв, не пощастило, запізнилися безповоротно і все тут! Ради нема... А нас прийняли наче якусь офіційну урядову делегацію. Тільки замість шеренг почесної варти  гості утворили велике коло дружби, запросивши нас досередини. Почали нам співати, іспанці танцювали, італійці пританцьовували. Нам так було приємно себе почувати, що й не передати словами! Фестиваль пройшов так чудово, легко, натхненно у піднесеному настрої, у такій теплій атмосфері, що подумалося: «Боже, як то добре відчувати любов такої великої кількості людей з різних країн». І дарма, що ми не розуміли їхньої мови, але спілкування відбувалося за допомогою жестів, поглядів. А мистецтво має таку універсальну мову, яка взагалі не потребує перекладу.
– Чи маєте учнів у своїй багаторічній справі? Адже стільки важкої праці, душевних сил вкладено в колектив?
– Ви знаєте, дуже важкий це вид жанру – народні танці. Мені це дається великими зусиллями... Це треба пожертвувати інтересами своєї сім’ї, не бачитися з дітьми, особливо, коли вони хворіють, а тобі треба йти на репетицію чи в тебе якраз має бути відповідальний концерт. І ти або залишаєш недужу дитину в хаті або береш її, заслаблу, з собою на концерт. Ну, що про це багато розводитись? Я не дуже схвально ставлюся до того, щоб діти обирали собі професію танцюриста. Хай це буде тільки заняття для душі. Але є в мене один вихованець, який закінчив інститут нафти і газу, як він каже, «для мами». Добре він його закінчив, успішно. Причому був спрямований на роботу до Києва, а не в якийсь там ведмежий куток у глибинці...  Отож, коли цей хлопець рік відпрацював у столиці, він залишив роботу і приїхав додому. «Ні, Олено Іванівно, – зізнався він мені, – це не моє. Для себе я обрав танцювальний зал.» Є в мене двоє учнів, які зараз вчаться  в Івано-Франківському інституті мистецтв на першому курсі, Юля Григорук і Володимир Фуштей. І от я думаю собі, що коли ми повернемося додому з Угорщини, треба буде зробити так, щоб ці студенти отримали в Надвірній групу дітей – і хай вчаться працювати. Тому що професійний вік танцюриста досить короткий. Комусь треба буде рано чи пізно передати свою справу в надійні руки, адже стільки ми всього назбирали – і костюмів, і взуття, стільки праці вкладено в дітей. Просто шкода буде, якщо вона пропаде ні в честь, ні у славу.

Розмову провів Василь Плоскіна