АРХІВ
ГРОМАДИ

№5(109)
вересень - жовтень
2010 року

Запозичена історія

Українці ніколи не визнавали позбавлення їхньої країни імені «Русь». З часів Романа Великого всі галицько-волинські князі називалися «князями й господарями Руської землі», або «всієї Руської землі», а на їхніх печатках був відображений напис – «король Русі».
Гетьман Богдан Хмельницький в офіційних документах і в дипломатичній переписці називався «господарем всієї Русі», «єдиновласником і самодержавцем руським».
У XVIII столітті в Україні з'являється геніальний історико-політичний твір – «Історія русів», який стверджує однозначний український характер Русі. Українські козаки в XVI-XVII століттях вважали свої походи на Стамбул продовженням походів Київських князів на Константинополь.
Українські козаки вважали, що назва Русь походить від сарматського племені роксолан. Це плем’я розселилося в Центральній Україні на південь від Києва починаючи з І століття до н.е. У тому регіоні є назви річок Рось, Росава, Роставиця, Рутець тощо.
Тарас Шевченко у своїх творах не застосовує щодо Росії слів «Русь» і навіть «Росія», а завжди писав про «Московщину». В українській мові є слово «росіяни», у той час як прикметник «руський» залишено для всього, пов'язаного з Київською середньовічної державою.
Тобто в Україні еліті від початку було зрозуміло, що з боку влади Московії мала місце проста маніпуляція назвою.
Якби Росія, приміром, зараз назвала себе Китаєм, невже вона б мала право претендувати на спадок і досягнення династії Цинь?
З іншого боку, справді в дипломатичній переписці з іноземцями у Смоленська і Новгорода в 13 столітті є кілька згадок про їхні території як про «руські землі».
Причина цього, вочевидь, в тому, що нащадки старшого сина Володимира Мономаха – Мстислава Великого (1125-1132) княжили переважно в Україні, та в залежних від Києва Смоленську та Новгороді.
Смоленськ і Новгород у відносинах з іноземцями цими згадками, вочевидь, намагався пояснити своє міжнародне становище в традиціях своїх династичних відносин з Києвом.
Водночас, у самій Русі ані Новгород, ані Смоленськ Руссю не звали. Під 1154 роком Київський князь Юрій Довгорукий посилає по свого племінника Ростислава у Смоленськ, кажучи: «Сину? Мені з ким Руську землю удержати? З тобою. Поїдь-но сюди».
1173 року, коли Ростиславичам було запропоновано залишити Київ і навколишні міста Білгород і Вишгород та піти до Смоленська, літопис повідомляє, що «І заремствували вельми Ростиславичі, що він позбавляє їх Руської землі».
Коли 1148 року Великий Київський князь Ізяслав Мстиславич прийшов у Новгород, щоб разом із новгородцями, очолюваними його сином Ярославом, йти на Юрія Довгорукого, київський князь каже новгородцям: «Осе, браття, син мій, і ви прислали до мене, що вас ображає стрий мій Юрій. На нього я прийшов сюди, залишивши Руську землю».
Коли того ж року київське і новгородське військо пішло війною на Суздальщину, літопис чітко розділює новгородців і Русь: «І звідтіля послали вони новгородців і Русь пустошити до Ярославля», «І в той час прийшли новгородці і Русь, попустошивши, од Ярославля, і здобичі багато вони принесли».
У літописі за 1141 рік читаємо: «А коли Святослав (Ольгович) утікав із Новгорода йшов у Русь до брата, то послав Всеволод назустріч йому».
Сучасна російська мова є ближчою до болгарської, ніж до мов сусідніх слов‘янських народів – української, польської, білоруської. Мовна дистанція між українською і російською досить значна, і часто росіяни з Росії взагалі не розуміють української.
Причина цього в тому, що російська мова була створена не на базі стародавніх слов'янських діалектів, а натомість за рахунок засвоєння місцевим, переважно фіно-угорським населенням церковнослов’янської мови, насаджуваної церквою та владою.
Церковнослов‘янська, як відомо, була штучно створена слов'янськими просвітниками Кирилом і Мефодієм для християнського просвітництва на основі солунського діалекту болгарської мови.
Київський князь Володимир Мономах добре володів церковнослов'янською мовою, але, пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути українських слів, яких немає в церковнослов‘янській: дивуватися, ірій, сторожа, парубок, ворожбит, гребля, лінощі, сором, вдовицю та інше.
«Слово о полку Ігоревім» написане в рік першої згадки слова «Україна», на території України місцевим мешканцем про події, що мали місце в Україні. Цей твір написано церковнослов’янською мовою – слов‘янським аналогом латини.
Водночас, у ньому присутні численні українські слова, які відсутні в церковнослов'янській: яруга, не доста, жалощі, година, брехати, туга, вельми, дівиця, вергати, звичаї, могутній, порох (в значенні «пил»), смага, хула, чи тощо.
Приміром:
«Комони ржуть за Сулою, –
звенить слава въ КыєвЂ;
трубы трубять въ НовЂградЂ, –
стоять стязи въ ПутивлЂ!»
«Ни хытру,
ни горазду,
ни птицю горазду,
суда Божіа не минути».
Російський літературний критик ХІХ століття Віссаріон Бєлінський писав про «Слово»: «Є в мові його («Слова о полку Ігореві») щось м'яке, що нагадує нинішнє малоросійське наріччя особливий надлишок гортанних звуків і закінчення на букву «ь» у дієсловах теперішнього часу третьої особи множини.
Але найбільше говорить про південноросійське походження «Слова» побут народу, який описується в ньому... Цей твір явно сучасний оспіваній у ньому події й носить на собі відбиток поетичного й людяного духу Південної Русі, що ще не знала варварського ярма татарщини, далекої від брутальності й дикості Північної Русі».
Слово «Україна» вперше з'явилося в літописах у 1187 року – того ж року, коли було написано «Слово о полку Ігоревім». Вживання назви Україна в літературі 12-15 століть свідчить, що в той період термін «Україна» вживався як синонім «князівства», «землі».
Україна позначає «наше князівство», «наша земля», «країна». І нині по-українськи слово «країна» означає власне країну.
Слово «українянин», яке зустрічається вже в ХІІІ столітті, а пізніше «українець», відповідно, означало «земляк», «співвітчизник».
Слід відзначити, що назва «Україна» застосовувалася й щодо російських та білоруських земель – Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Відомі також повідомлення про польських князів, які після походу на Галичину й Волинь верталися «в свою Україну», тобто у власне князівство.
Тому Україна є просто новою, більш молодою назвою Русі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України.
У такій подвійній назві Україна типова. Це швидше правило, ніж виняток. Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія – Іберією. До англосаксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви.
Китай змінював назву кожного разу зі зміною правлячих династій. Так само й Росія нещодавно звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим – Суздалю й Заліссям.
Сьогодні ми можемо сказати, що Київське князівство, разом із Переяславським та Чернігівським, одні лише називалися Руссю й становили ядро Київської держави в часи, коли до цієї держави належали сучасні російські й білоруські землі.
Пізніші спроби привласнити назву Русі – це просто спроби колишніх околиць підняти свій престиж. Так, Німеччина в Х столітті назвала себе на честь Риму, а Румунія – навіть в ХІХ столітті.
Московія почала претендувати на спадок Русі щонайменше через п‘ятсот років після князя Володимира з появою ідеї «Третього Риму», через кілька століть після того, як були припинені державні зв‘язки з Києвом.
Якщо українців це зможе втішити, то Московія з не меншим ентузіазмом аж до ХІХ століття претендувала на спадок другої Римської імперії, тобто Візантії.
Насправді Росія має таке ж відношення до «Кыєва» і князя «Володымера», як, приміром, Індія до англійського короля Георга. Між тим, у Росії є своя справді велика історія, особливо починаючи з XVIII століття. Але чомусь Росії її здається мало.
Нещодавно російський прем'єр Володимир Путін порівняв тяжкі пожежі в Росії з нападами печенігів і половців. Навряд чи в ці драматичні дні він думав про історію, а, швидше, підбирав аналоги біді. Однак, варто відзначити, що напади печенігів на території Росії в історії не зафіксовані.
Половці, щоправда, кілька разів були присутні – переважно в ролі союзників суздальських князів Юрія Довгорукого й Андрія Боголюбського під час їхніх воєн проти Києва.
Цінуймо це – історія України настільки престижна, що викликає бажання запозичити навіть її супротивників. Щоправда, на жаль, це стосується переважно давньої історії. З найбільш актуальною новітньою у нас поки складається не так добре. Але це вже інша тема.

Олександр Палій, історик, політолог, кандидат політичних наук, для УП