АРХІВ
ГРОМАДИ

№1(121)
січень - березень
2013 року

Просвітлої дороги
                     свічка чорна

до 75-річчя Василя Стуса –
українського поета, перекладача, прозаїка, літературознавця,
громадського діяча, одного з найпрогресивніших представників
українського культурного руху шістедесятників, Героя України.

Я так і не збагнув
і досі ще не знаю,
чи світ мене минає,
чи я його минув...
В. Стус
...Того вересневого дня 1984 року Україна оплакувала свого вірного сина – мовчки. За довгі віки поневірянь і неволі вона навчилася тамувати невимовний біль і маскувати сльози – щоб не накликати чергову біду, не зашкодити комусь іншому…
«Життя Василя Стуса трагічно обірвалося на 47-му році у таборі для політичних в’язнів ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермської області... Воно схоже на спалах — короткий і яскравий... Тривалий час поезія В. Стуса була недоступною читачеві, а сьогодні його вірші та літературно-критичні праці є національною гордістю нашого народу, великим духовним здобутком. Своєю творчістю Стус піднявся до вершин світової поезії. Його ім'я нині на вустах не лише у знавців української літератури, а й усіх, кому дорога Україна...» – читаю в статті до 75-річчя від дня народження видатного українського поета і громадського діяча «Василь Стус очима ХХІ століття», пропонованій Одеською національною науковою бібліотекою ім. Горького.
...Довго думаю над тим, які слова віднайти в собі, з якого джерела зачерпнути – щоб наблизитися до того шляху, по якому йшов у життя відомий поет. Розмірковуючи, переконуюся в тому, що мої думки мало чим вирізняються з уже сформованих і озвучених. Про Василя Стуса стільки сказано й написано, що не повторитися практично неможливо. Тож і вирішую не блукати манівцями, вишукуючи вже віднайдене й перевірене. Спробую відтворити образ легендарного поета й полум’яного борця з уже настояних у часі думок. Адже стільки цікавого зберігається в інтернетній мережі, на книжкових полицях, і, найголовніше – в пам’яті покоління. Користуючись інформаційними джерелами, пробую простежити життєвий і творчий шлях відомого поета.
Василь Семенович Стус народився в січні 1938 року в селі Рахнівка, Гайсинського району, Вінницької області в селянській родині. В 1939 році його батьки, прагнучи уникнути примусової колективізації, переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк). Середню школу майбутній поет закінчив зі срібною медаллю, історико-літературний факультет педагогічного інституту (1959) – з червоним дипломом. За кілька місяців вчителювання на Кіровоградщині був призваний до військової служби. Саме в період навчання В. Стус відкрив для себе німецьких поетів Ґете й Рільке, переклавши близько сотні віршів. На превеликий жаль, більшість із цих перекладів були конфісковані і втрачені. Свої власні вірші майбутній поет вперше опублікував на сторінках «Літературної України» (1959), з передмовою Андрія Малишка.

«Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи, нашої землячки. І таких самих. Найбільший слід на душі – од маминої колискової «Ой, люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою – це не забувається. А співане тужно: «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» – хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння з «Заповіту»: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте». Перші знаки нашої духовної аномалії, журба – як перше почуття немовляти в білому світі. Це були – враження од дитинства. Гарного дитинства... Інститутські роки – трудні. Перша публіцистика віршована – позви з історією. Захоплення Рильським і Вергарном. Ще чогось прагнув безтелесий дух. І знову ж – любов. Стужілий за справжньою (не донецькою) Україною, поїхав учителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона. Там витеплів душею, звільнився од студентського схимництва. Армія – прискорила. Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах – погони. Але там прийшов до мене Бажан. Тоді ж – перші друковані вірші – 1959 рік. Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і – необачно велика любов до нього. Звільнився – тільки десь 1965-66 рр. Нині найбільше люблю Гете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо – Унґаретті, Квазімодо. Ще люблю «густу» прозу – Толстого, Гемінґвея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить – і дуже – Фолкнер. З молодших сучасників найбільше ціную В. Голобородька. Потім – Вінграновського. І, звичайно, Л. Кисельова. ...Один з найкращих друзів – Сковорода. Київ, 1969» (За виданням: Василь Стус, «Зимові дерева». – Брюссель, «Література і мистецтво», 1970, стор. 9-10.)
По закінченні служби в збройних силах В. Стус деякий час працював редактором газети «Соціалістичний Донбас». У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР у Києві. У вересні 1965 року за акцію протесту проти арештів серед української інтелігенції молодого патріота було виключено з аспірантури. Позбавлений права навчатися та працювати за фахом, він не впав у розпач – заробляв на хліб будівельником, кочегаром, архівістом, інженером з технічної інформації тощо. Водночас продовжував творчу діяльність. Незважаючи на переслідування, залишався одним із найактивніших діячів дисидентського руху. В. Стус не прагнув конфронтації з владою, а намагався віднайти шляхи порозуміння – що на практиці виявилося неможливим. Правдиве слово поета, дух свободи, гуманізм і національні переконання не відповідали діючій ідеології, скоріше – вступали в протиріччя з існуючою системою. Саме з цих причин і було відхилено пропозицію автора видати його першу поетичну збірку «Круговерть”. Відмова послідувала й на чергові його публікації, незважаючи на позитивні відгуки літературних критиків. Збірку «Зимові дерева» було видано за підтримки колег-літераторів у Брюсселі (1970). У відкритих листах до Спілки письменників і керівних органів влади поет критикував тоталітарну систему, в якій утверджувалися порушення прав людини і культ особи. Він палко протестував проти репресій серед своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. В січні 1972 р. прокотилася чергова хвиля арештів, зачепивши Є. Сверстюка, І. Світличного, Ігоря та Ірину Калинців та ін.. Василя Стуса за «антирадянську агітацію і пропаганду» засудили на п'ять років примусової праці і три роки заслання. Весь термін ув'язнення він перебував у таборах Мордовії. Звільнений наприкінці 1979 р., поет повернувся до Києва й відразу ж приєднався до переслідуваної Гельсінської спілки. Радянська влада не пробачила йому духовної незламності. Новий арешт був неминучим. У жовтні 1980 р. В. Стусу було винесено черговий вирок – 10 років таборів особливого режиму та 5 – заслання.
Творча енергія поета-борця не вгасала й за колючим дротом: він писав філософську лірику й активно перекладав твори французьких, німецьких та англійських авторів. Частину його праць вдалося переправити на Захід і там опублікувати. Та більшість рукописів було, на превеликий жаль, вилучено і знищено. Після однієї з таких злочинних акцій поет висловив своє обурення, за що потрапив у карцер. Тут на знак протесту він оголосив голодування, що і призвело до фатального наслідку. В ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. серце поета зупинилося. Тільки в листопаді 1989 р. тіло В. Стуса було перевезено до Києва і перепоховано на Байковому кладовищі. Але свічка пам’яті пломеніла всі ці роки в серцях однодумців і небайдужих сучасників.
У своїх споминах колега по перу Віктор Дідківський лаконічно підсумував життєву позицію свого друга: «Ставлення Стуса до національного питання випливало з його філософії життя. Своє філософсько-національне кредо Василь обґрунтував мені у 1978 році, коли приїздив на похорон батька у Донецьк. Нація — це спосіб існування людства. Інакше, як у формі нації, людство існувати не може. І тому порушення прав нації, а тим більше політика знищення націй (лінгвоцид, етноцид, екоцид) є брутальне порушення прав людини, злочин проти людства. Тому збереження прав нації на існування, захист і боротьба за її нормальне буття (збереження культури, мови, звичаїв) — це є боротьба за збереження людства». Та, звичайно, найповніше про світобачення поета свідчать його вірші, в яких просліджується та манера письма, яка поєднує українські традиції з кращими зразками світової спадщини. Поетичні збірки «Круговерть» (1965), «Зимові дерева» (1970), «Веселий цвинтар» (1971), «Час творчості» (1972), «Палімпсести» (1977) зайняли гідне місце серед уже визнаних і оцінених сучасниками. Вибрані твори «Дорога болю» (1990), «Під тягарем хреста» (1991), «Вікна в позапростір» (1992) – ще один вагомий внесок у літературні надбання рідного краю. В основі поезії В. Стуса – філософія життя, сповнена любові до рідної землі, усвідомлення внутрішньої свободи й готовності до боротьби за кращу долю народу й України.

Вертання 

Перерізане світлом вікно 
вулиці — біле по білому 
аж до болю. 
Насип. 
Далеке шосе. 
Машини. 
I небо вологе — над. 
Шлях у себе: 
вабить (уже закритий), 
відкривається (на розлуці). 
Темінь. Шукай. 
Що там? Сніг, 
бором — кукурудзиння. 
Досвітні таємниці. 
Терикон. 
Смердюча річка 
глибом випахла. 
Нехитрі подорожі 
ставком. 
Дитяча зверхність, 
невимовлене зріднення 
з кригою, з вітром. 
Душе, шалій. 
Скільки не повертайся 
(черга даремних спроб) — 
ось воно, зачудоване: 
перерізане світлом вікно 
вулиці — біле по білому. 
Аж до болю. 
Насип. 
Далеке шосе. 
Машини. I небо вологе — над. 

* * * 

Тато молиться богу, 
тужить мама. Сестра 
уникає порогу, 
хоч вернутись пора. 
Уникає — радiє, 
повертає — мовчить. 
Повечiр'я ще тлiє, 
iще хвiртка рипить. 
iще видно дорогу, 
iще гусне жура. 
Тато молиться богу. 
I ридає сестра. 

*  *  *

Я блукав містом своєї юності, 
марно відшукуючи в нових кварталах 
вчорашні споруди, сквери, стежки, 
знайому ліпку на фронтонах будинків — 
географія втрачена. 
Місто покращало й виросло, 
з’явились нові бульвари, готелі, вулиці, 
пам’ятники, стадіони, дерева, 
тільки жодного знайомого обличчя в натовпі, 
жодного обличчя, 
котре б нагадало тобі 
згублену молодість. 
Сподівався зустріти бодай себе 
отут, де струменіє фонтан, 
лямований штучним мармуром. 
Марно. 
Нема. 
Пропалий безвісті. 
Знялися в небо легкі висотні будинки, 
а ти біля них — маленький-маленький. 
Не розгледіти самому, 
не те що зустрічним. 
Зупинивши таксі, 
якийсь шофер підійшов до фонтана, 
що оприскував незнайому гінку топольку, 
вимив руки, 
потім витягши носовичка, 
старанно витер долоні, 
сів за стерно й помчав, 
знявши легеньку куряву. 
Дивлячись йому вслід, 
я вперше збагнув:
життя — не вдалося. 

* * *
Зрідка дощить високе серпневе небо, 
гавкають собаки по дворищах 
і крайня зоря над самим небосхилом 
надсадно продирається крізь віття дерев. 
Йде середина літа. 
I видиться тобі потемнілий став, 
степ, охололий від птаства 
і збирачів овочу, 
видиться вечір, 
заволочений хмарами, 
видиться хатка — без вікон і без дверей. 
Йде середина літа. 

*  *  *

На Колимі запахло чебрецем 
і руто-м'ятою, і кропивою. 
Кохана сестро, дякую! З любов'ю 
паду в про тебе спогади лицем. 
А й спогади: сліпна коротка мить, 
і ти в сльозах — обранена об мужа. 
Квадратний отвір вахти, і байдужа 
сторожа. І дрібненький син кричить: 
"Татусю, до побачення!" А ми 
вдивляємося в те, що на екрані 
яви чи снива. О мої кохані 
розлучні лада, як вас світ гнітить, 
об вас обпертий. Від рамена — крик, 
високий зойк — у дві гінкі долоні, 
неначе рури, мов многоколонні 
голосники атлантових музик. 

Біля  метро  “Хрещатик”  

Біля метро «Хрещатик»
щоранку  зупиняється  
дитячий  вiзок.  
Двiрничка  вибирає  з  чавунних  урн  
накиданий  мотлох  —  
старi  газети,  ганчiр'я,  
коробки  з-пiд  сiрникiв,  недокурки,  
навантажить  ними  вiзок  
i  сквером  каштанiв  рушає  далi.  
А  сьогоднi,  напередоднi  свята,  
вона  вбрала  найкращу  спiдницю  з  сатину,  
новенькi  черевики  й  фуфайку,  
навiть  вiзок  прикрасила  
штучними  квiтами  з  поролону.  
Усмiшка  й  задума  на  її  обличчi  
творить  рiвновагу  щастя.

Мені зоря сіяла нині вранці

Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать —
така ясна лягла мені на душу
сумиренну, що я збагнув блаженно:
ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (від землі
на відстань справедливості) прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити — то не є долання меж,
а навикання і самособою — наповнення.
Лиш мати — вміє жити,
аби світитися, немов зоря.

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа, запрагла неба,
в буремнім леті держить путь на стовп
високого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням. Аж туди,
де не лягали ще людські сліди,
з щовба на щовб, аж поза смертні грані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема ні щастя, ні біди.
І врочить порив: не спиняйся, йди,
То - шлях правдивий. Ти - його предтеча

Господи, гніву пречистого

Господи, гніву пречистого
благаю — не май за зле.
Де не стоятиму — вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.

О земле втрачена, явися

О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурове простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усе благій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд  джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп'янки духмяні
і ти — і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.

Як добре, що смерті не боюсь я

Як добре, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Вагомий внесок в українську літературу В. Стус зробив ще й своїми блискучими перекладами з Гете й Рільке («Сонети до Орфея», «Дуїнські елегії»). Крім того, він переклав з німецької вірші Пауля Целана, Альберта Еренштайна, Готтфріда Бенна, Еріха Кестнера, Ганса Маґнуса Енценсберґера. Його перу належать переклади з англійської — поезії Кіплінга, з італійської — Джузеппе Унгаретті, з іспанської — твори Федеріко Гарсія Лорки, з французької — Гі де Мопассана, Артюра Рембо, Рене Шара.
В 1991 році творчість автора відзначено Національною премією України імені Т. Г. Шевченка (за збірку «Дорога болю», 1990). Пам’яті поета присвячено документальний фільм «Пресвітлої дороги свічка чорна» («Галичина», 1992). В його рідному селі Рахнівка встановлено меморіальну дошку та пам’ятник... В листопаді 2005 р. В. Стусу присвоєно звання Героя України. Його поезія досліджується літературознавцями, вивчається в середніх і вищих навчальних закладах. Адже поет у своїх роздумах про долю країни одночасно дає настанови молоді, справедливо вважаючи, що «усвідомлення себе часткою народу дає ту віру, без якої, як без молитви чи пісні, неможливо жити і померти людиною».
Підсумовуючи написане, наведу кілька цитат із статей та відгуків про творчу дорогу відданого сина своєї країни, полум’яного патріота й відомого поета. За словами літературного критика Вадима Оліфіренка, «поетична спадщина Василя Стуса і його трагічний життєвий шлях доповнюють і пояснюють одне одного, малюючи для прийдешніх поколінь образ мученика й протестанта, оригінального і глибокого лірика нашої збуреної епохи».
Безмежна любов до України, без якої поет не мислив свого життя, проходила через усі його твори, через усі вчинки та дії. «Але Стус не політик і не вождь нації, – читаю в одній із праць про нього («Особливості поетичної творчості Василя Стуса», бібліотека української літератури) – він людина, поет. Його поезія – наскрізь людська й людяна, повна піднесень і падінь, відчаїв і спалахів радості, прокльонів і прощень... Перед нами не «живий смолоскип», а Людина з великої літери». Відомий письменник, громадський діяч і друг поета Євген Сверстюк узагальнив уже сказане стислим і лаконічним рядком: «...він обрав хрест, приготовлений його народові».

«Ні. Вистояти. Вистояти. Ні — стояти», — так визначив видатний український поет Василь Стус своє життєве і творче кредо...

Горить свіча – а спробуй відшукай людину на всю велику Україну...

Валентина Зінченко-Параска
З використанням матеріалів інтернетних видань