АРХІВ
ГРОМАДИ

№1(121)
січень - березень
2013 року

(Продовження.
Початок - у попередньому номері.)

Лесина свята оселя

Де б’ється Случ у береги камінні,
Незмінні у мінливості століть,
В старому Новограді на Волині
Старесенький будиночок стоїть.

Цього будиночку привітні стіни,
Домашня тишина його тепла
Були найпершим світлом для дитини,
Що народилась тут і тут росла.

 П.Дорошко

«От у сьому домочку старого добродія Окружка вродилася 13 лютого 1871 року дочка наша Лариса, відома під іменем Лесі Українки. Питайте, де саме в проулку біля Случі був дворик міщанина Окружка й його дружини Окружчихи (так її й звали по-старому). Дуже симпатичні були люди. Старі господарі, звичайно, повмирали, бо вже й тоді були старенькі, – та, може, ще живе хто з цієї сім’ї чи до кого там перейшов той Окружковий дворик. Навряд щоб досі вцілів той домочок, де ми жили й де вродилася Леся, – а проте, може, будиночок і досі існує. Околиця – поетична!» Так у спогадах написала мати Лесі Українки Ольга Петрівна Косач, відома українська письменниця Олена Пчілка. [1,ст. 80]
І дійсно, господарів давним-давно не має, а помістя переходило від господаря до господаря. Адже у Степаниди та Сергія Окружків спадкоємців не було.
28 червня 1928 року Ольга Петрівна Косач – Олена Пчілка, будучи членом-кореспондентом ВУАН, отримує від Академії Наук відрядження до міста Новоград-Волинського з науковою метою. Приїхавши у місто вона відразу розшукала будинок Окружків і порадувалася, що він живий. Ось як згадує у спогадах про відвідини будинку, де народилася Лариса Косач, сестра Ольга Косач-Кривинюк: «1928 року літом я з матір’ю була в Звягелі. Ми знайшли дім Окружка і в ньому мати моя показала ту кімнату, де народилася Леся. Мій син Михайло Кривинюк, що теж був з нами сфотографував (з доручення Музею діячів українського мистецтва і науки) той дім з різних боків і деякі звягельські краєвиди. Малярка Віра Олексіївна Волянська (онука Михайла Федоровича Комарова) їздила з нами до Звягелю і намалювала олійними фарбами дім Окружка і тушем стародавню українську дерев’яну церковцю з «описанням», (ганок навколо церкви) яку добре пам’ятала Леся.
Лесина племінниця, дочка її сестри Ізідори, Ольга Борисова 1928 року намалювала олійними фарбами ту кімнату в домі Окружка, в якій народилася Леся.
Казали нам пізніше звягельчани, що на домі Окружка після тих наших одвідин і за вказівкою матері нашої прибито меморіальну дошку про те, що там народилася Леся Українка». [ 2, ст.25]
В той період в будинку Окружків проживав Роман Якович Герасимчук, який і зустрічався з Ольгою Петрівною Косач. Спогади його дійшли до наших часів.
«У будиночку, в якому тепер міститься Музей-бібліотека Лесі Українки, мені пощастило проживати з 1924 до 1932 року. В час мого проживання в 1928 році у червні місяці з’явилася до нас старенька жінка з двома юнаками – хлопчиком і дівчиною, очевидно внуками, назвала себе матір’ю Лесі Українки і попросила дозволу приходити до нас два-три дні, як вона висловилась, відпочити по парі годин. Прохання її задоволено було нами з приємністю.
В часи її перебування у нас за чашкою чаю в розмові вона сказала: « З приїздом в Новоград-Волинський вперше ми оселились в будинку поміщика Уварова (тепер музична школа) квартира в цьому будинку була простора і для нас дорога. От я за власним смаком обрала будинок, що належав міщанину Окружко над річкою Случ, куди ми переселилися, з вікон якого відкривався чудовий пейзаж і річка та зелений парк поміщика Мезенцева.
Оглянувши приміщення, вона зупинилася в кімнаті, де була наша спочивальня, в якій стояв комод під вікном, по боках дві кроваті, а з боку гардеробна шафа. Вона сказала, що отака мебля була і у нас, у цій спочивальні, і тут родилася Леся і додала, що в цьому будинку ми прожили біля п’яти років». Фото № 1.
Як і тоді красуються береги рідної Случі, тихесенько ошатний будиночок стоїть. Лише наша Леся назавжди залишила «прекрасну колиску своїх страждань», щоб навічно поселитися в серцях людських.
В 1963 році Лариса Косач зупинилася під вікнами своєї оселі мармуровому вбранні, де стоїть сьогодні і буде стояти вічно. До 50-річчя до дня пам’яті Лесі Українки встановлено погруддя, а в будиночку відкрито музей-бібліотеку. Фото № 2.
Експозиція музею була народною та розміщувалася в шести невеличких кімнатах. Фонди музею – це ксерокопії та фотокопії. Фото № 3.
Минуло вісім років з того першого пам’ятного дня відкриття музею, для шани нашої славної землячки. За цей період музей відвідало 52674 особи та проведено 1163 екскурсії.
У книзі відгуків відвідувачі залишали свої враження про відвідування музею.
«Низький уклін Вам – ентузіасти цього дорогоцінного музею! Щирий привіт усім землякам геніальної дочки українського народу. Привіт і подяка за любов до неї!»
О. Гончар, Л. Дмитренко, В. Канівець,
М. Олійник, Василь Фольварочний,
М. Клименко, Василь Большак
 1969 р.
Наближався славетний ювілей – 100 річчя Великої Українки. Постановою Ради Міністрів УРСР від 20 лютого 1970 року № 112 створено ювілейний комітет з підготовки та відзначення сотої річниці від дня народження Лесі Українки. Згідно з наказом Міністерства культури від 11 вересня 1970 року створено літературно-меморіальний музей на правах відділу Житомирського обласного краєзнавчого музею. Фото № 4.
Історія створення музею Лесі Українки яскраво свідчить про особисту відповідальність Петра Тимофійовича Тронька у збереженні історичної пам’яті народу. Адже у Постанові про відзначення ювілею поетеси і громадської діячки Лесі Українки про Новоград-Волинський, як Батьківщину поетеси, не обмовлено жодним словом. Серед низки заходів вшанування Лесі Українки особливе місце посідала Волинська земля. Петро Тимофійович був депутатом Верховної Ради УРСР від Торчинського району Волинської області. Їдучи у справах на Волинь, як депутат, він відвідав і Житомир, де зустрівся з керівництвом області, інтелігенцією краю, яка і повідомила про місце народження Лесі Українки, що підтвердилося записом у метричній книзі, яка зберігається у Державному архіві Житомирської області. Рішення П.Т.Тронька було миттєве: в Новограді-Волинському відбудеться святкування 100-річного ювілею нашої землячки Лесі Українки.
І ось 25 лютого 1971 року в урочистій обстановці відкрився літературно-меморіальний музей поетеси. Встановлено погруддя Лесі Українки, художник В.Дяченко. В ці дні земля Новограда-Волинського щиро вітала гостей з усіх кінців світу, зокрема з Києва – Олеся Гончара, Володимира Канівця, з Росії – Анатолія Софронова, з Білорусі – Євдокію Лось, з США – Юрія Косача, з Канади – Марію Скрипник, з Німеччини – Гюнтера Штейна та багатьох інших гостей. Фото № 5.
У книзі відгуків Юрій Косач – племінник Лесі Українки, залишив такий запис: «З великим хвилюванням переступив поріг будиночку, де жили мій дід і бабуня, і де народилася Леся. Глибока і велика подяка керівникам музею-будинку від себе та від усієї родини за шану, любов до Лесі, за шану, натхненну працю для збереження пам’яті її на славу українського народу. Будинок-музей в Новограді-Волинському – це вагома ланка для вивчення життя письменниці, до ще більшого наближення її виняткової особистості до нашої сучасності і до майбутнього – її ім’я житиме вічно. Юрій Косач з Нью-Йорку, США». А взагалі книга відгуків поповнилася 26-ми підписами гостей зарубіжних країн.
Увагу багатьох відвідувачів привертає меморіальна дошка роботи Галини Кальченко на фасаді будинку, на подвір’ї – скульптурне погруддя поетеси (автор Валентина Дяченко), навколо садок, улюблені квіти сім’ї Косачів – чорнобривці, мальви, вічнозелений барвінок. Дуб і береза, посаджені у святкові дні Анатолієм Софроновим та Олесем Гончаром. Ці двоє дерев виросли і говорять не тільки за свій вік, але й за вік музею, який за цей час змінився, поповнився новими експонатами і реліквіями.
Сьогодні – це літературно-меморіальний комплекс, який складається з двох будинків: меморіального і відділу вшанування. Довгим і складним був шлях до його створення. Пережито і кращі і гірші часи, але попри все музей функціонує. Живе, хоч і непозбавлений багатьох на сьогоднішній день негараздів.
Меморіальну частину відкриває біломармуровий скульптурний портрет Лесі Українки (автор Микола Обезюк), прибраний старовинним рушником ХІХ-го століття, по дві сторони якого встановлено стели, інкрустовані узорами, які Олена Пчілка зібрала на Звягельщині, видавши 1876 року першу науково-етнографічну працю «Українські взори». Ці стели – мистецький витвір майстрів меблевої фабрики «Мірт», виготовлений за сприянням Олександра Миколайовича Ющенка – директора фабрики.
До 1985 року у п’яти кімнатах меморіальної частини будинку відтворено атмосферу життя Косачів у Звягелі, зібрані та експонуються документи, картини, фотознімки, особисті речі родини Лесі Українки та її оточення.
Експозиція першої кімнати дає уявлення про економічне становище краю у другій половині ХІХ століття, історію міста, яке було цілющим джерелом для творчої наснаги майбутньої поетеси.
Вітальня Косачів – інтер’єр її типовий для дворянських осель тих часів: овальний стіл на фігурних різьблених ніжках з гарною розписаною фарфоровою лампою, стільці з високими спинками. На стіні дзеркало у мережаній дерев’яній рамі, старовинний годинник, картини, на яких зображено волинські пейзажі. На етажерці – книги М. Гоголя, О. Пушкіна, Г. Ушинського, І. Ібсена, М. Некрасова, Марка Вовчка, «Кобзар» Т.Шевченка старовинного видання та інші.
Найсвятіше місце – дитячу кімнату Лариси – Лесі (у листі до Драгоманових, посланому з Новограда-Волинського наприкінці 1876 року, читаємо: «Мене перезвали на Лесю») відтворено за спогадами Олени Пчілки.
 У куточку дитячої кімнати хвилюючий символ – віночок із стрічками та напис – «Тут стояло ліжко маленької Лесі». Поряд у вітрині муляж метричної книги, розкритої на сторінці із записом про день і місце народження Лариси Петрівни Косач, якій судилося стати славетною письменницею – Безсмертною Лесею Українкою. Тут представлено і особисті речі письменниці – український національний костюм: вишита сорочка, спідниця, фартух, тернова хустка, намисто, стрічки, пенал, чашечка, привезена з далекої Італії. На стіні фотознімок маленької Лесі і Михайлика, що були нерозлучними в дитинстві та дитяча іграшка – дерев’яний рублик-праска. Цю іграшку було знайдено серед мотлоху на горищі під час ремонту будинку. Фото № 6.
Можливо цією іграшкою гралися старшенькі діти Косачів, які виховувалися на простих українських традиціях, про що говорять нам спогади, фотознімки.
Окрема кімната представляє експозицію, що розповідає про роботу П.А.Косача та знайомить з літературно-етнографічною діяльністю Ольги Петрівни Косач - Олени Пчілки. В експозиції – письмовий стіл з родини П.І. Немоловського, лікаря, приятеля сім’ї Косачів; книжкова шафа з виданням «Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона» – дуже популярного в родині Косачів.
Одинадцять щасливих років подружнього життя прожила сім’я Косачів у старовинному Звягелі і зробила за ці роки вагомий внесок у розвиток та ствердження української національної культури.
 Звягельщина – чарівний Поліський край, був духовним джерелом, під впливом якого Ольга Косач створила поезії «Волинські спогади» та «Гульча» – розповіді про щасливі роки життя, прожиті на березі Случі ігристої. Саме у Новограді-Волинському Ольга Петрівна розпочала науково-етнографічну, літературно-педагогічну та громадську діяльність. У спогадах вона напише: «Вся ця країна, а особливо той куточок – Звягельщина, просто чарував мене. Властиво про Волинь мала я перед приїздом туди не дуже то виразне уявлення. Часто спадав на думку ходячий вираз, що Волинь – це край тяжко ополячений, що вже до значної міри втратні свою українську подобу. Але з першого ж ознайомлення із Звягельщиною виявилась для мене глибока властивість її: мова волиняків здалась мені розкішною, чарівною... Дещо й інше з волинського побуту живило те моє захоплення етнографа. Між іншим вишивки, а з цього захоплення орнаментикою волинською вийшла моя перша наукова робота... Це величезна праця під назвою «Український орнамент», що вийшла друком аж 1876 р. [3,ст.20] Фото № 7
На Звягельщині Ольга Косач невтомно вивчає народну етнографію. До дивної «пані председателевої», яка розмовляє «мужицькою мовою», приходили лірники, жінки-селянки, від яких вона записує пісні, обряди, перекази, дотепи. Записала «з народних вуст» перекази баби Коржинської, яку вона називала «ходячим збірником усяких народних переказів». Про ті плідні роки своєї діяльності Олена Пчілка згадує у «Волинських спогадах»:

«Ви, Звягеля скелі, узгір’я веселі!
Ми з вами так довго живали!
Найкращії літа з життя сього світа
Мої поміж вас пролітали!»
В експозиції ксерокопія рукопису «Волинські спогади», зроблена рукою Михайла Васильовича Кривинюка – чоловіка її дочки Ольги.
Новоград-Волинський був тим щасливим родинним вуликом, де Ольга Петрівна народила троє старших дітей, які стали окрасою української національної культури: Михайла, Лесю та Ольгу. В експозиції – фотознімки дітей Косачів.
Олена Пчілка – чудовий педагог, невтомна вихователька, мати, яка виховувала у дітей насамперед почуття людської гідності, любов до свого народу, ростила їх свідомими українцями і цим увічнила себе у прекрасних шести дітях, насамперед у другій дитині, яку справедливо називають Генієм українського народу.

Ще в одній кімнаті меморіального комплексу зберігаються реліквії сім’ї Драгоманових-Косачів та її оточення – людей, які тісно спілкувалися з ними, які дбайливо зберігали особисті речі цієї родини. Серед них – малюнок Лесі Українки «Волинська хата», на якому зображено: хату подруги дитинства Лесі з Колодяжного – Варвари Дмитрук; книга «Итоги науки» з власної бібліотеки Косачів, твори Лесі Українки – 10-ти та 12-ти томні видання, які у 2000 році передані музею Ольгою Петровою-Лютон із США – донькою племінниці Лесі Українки Ольги Сергіїв. Портрет А. Міцкевича, черепашка, віяльце, дерев’яна шкатулка для листів, статуетка, жіноче портмоне, порцелянова таріль, соусник, молочник, карафочки для ліків, вишитий рушник, фотознімки – це речі з родини Пилипа Іринейовича Немоловського (приятеля П.А.Косача), у службових справах неодноразово приїжджав до Звягеля, відвідував Косачів, а пізніше лікував Лесю. Ці меморіальні речі передала музею племінниця П.І.Немоловського Алла Олександрівна Гарус.
Серед реліквій в експозиції є витвір народного мистецтва – вишитий та вимережаний рушник з підписом «Борцю за волю і освіту українського народу Михайлу Петровичу Драгоманову. Коли битись, то не миритись». 1876 року М. Драгоманов емігрував з України. Та пам’ять про велику людину – патріота, вченого, історика, літературознавця, жила в пам’яті народній. З нагоди 30-річної творчої діяльності Михайла Петровича жителі Чернігівщини вишили цей рушник. Цю сімейну реліквію передала музею велика шанувальниця Драгоманових-Косачів Валентина Лейко з Вінничини.
 Чільне місце в експозиції кімнати реліквій займають особисті речі з родини Косачів. У серпні 2003 року до музею з далекої Америки приїжджала онука рідної сестри Лесі Українки
 Ізидори Борисової – Ольга Петрова, яка подарувала музею дорогі реліквії своєї родини – вишиваночку, яку вишила для неї бабуня Ізидора Петрівна за мотивами узорів, які зібрала Олена Пчілка на Звягельщині. А підтвердженням цього прислала фотознімок, на якому вона знята в 1948 році у цій самій вишиванці. Доповнює вишиванку корсетка, що є аналогом корсетки, в якій сфотографована маленька Леся (фото 1887 року). Фото № 8
26 серпня 2008 року вдруге відвідала наше місто, музей. Переступивши поріг музею, мовила: «Тут мені усе близьке і рідне… Була приємно вражена яку велику шану має у нашому краї видатна родина, як свято бережуть пам’ять про неї земляки». Привезла Ольга Петрова подарунок музею – шкатулку Олени Пчілки. Це дуже старовинна цікава річ, яку реставровано в Іспанії. Поїхала Ольга Петрова до Америки з найкращими враженнями про місто, музей. Бо усе нагадує про Україну, Лесю Українку, близьке її серцю, її пам’яті – цвіт чорнобривців, зелений барвінок і кущ калини, той дворик біля музею, де все, немов у Лесині часи. Вона залишила у музеї часточку свого серця. Про це свідчить і лист, який отримано: «Вельмишановна пані Віро! Передаю Вам і Вашій родині велику подяку за всі ваші турботи, увагу не лише до моїх предків, але й до мене і моєї родини. А ще прийміть, будь ласка, сердечну подяку за чудесне утримання музею Лесі Українки – Лариси Косач, сестри моєї бабуні Ізидори Косач-Борисової. Ця подяка для всіх Ваших співробітників. У мене не вистачає слів, щоб передати Вам усім, яка я вдячна за Вашу повагу до моїх предків та роботу. Пересилаю деякі фото, які може будуть цікаві. Ви помітите на мені вишиту сорочку, яку я подарувала музею.
З великою пошаною до Вас, всіх ваших, бажаю усього найкращого.
Ваша Ольга Петрова» [7] Фото № 9

Ці зустрічі допомогли встановити зв’язок з родиною Петрових – Костянтином Олександровичем, рідним братом по батькові та Людмилою Микитівною, котрі мешкають у Києві. Вони передали музею Косачівські реліквії, які зберігалися в їхній родині. Це – меморіальна рамочка під фото, портрет М. Драгоманова у великій рамі. А підтвердження цього – фото інтер’єру кімнати Косачів – Петрових.
На стінах фотознімки, які мають велику історичну цінність. Фото Ізидори Петрівни Косач-Борисової, подарований 1941 року директору школи № 1 Борису Григоровичу Станевичу з написом: «На спомин перебування у сестер Лесі Українки». Фото № 10. Фото Наталії Світозарівни Драгоманової-Бартаї – племінниці Лесі Українки, яка нині проживає в Будапешті (Угорщина). Пані Наталія неодноразово відвідувала музей, місто. У листі від 20.08.1997 року писала: «Досі не можу повірити, що побувала в хаті Косачів». [4] Фото № 11
 Музей володіє цінними реліквіями з родини Косачів, які періодично експонуються, а також знаходяться у фондах – картинами, намальованими Ольгою Сергіїв.
В основі цих картин фотографії – оригінали майже столітньої давності. У листі від 23.12.1991 р. Ольга Сергіїв пише: «Малювала я ці картини в 1982 році для еміграційного молодого покоління, щоб дати їм відчути кольорами надзвичайність минулого... Отже, мої вже всі надивились на них, а може ваші ще поцікавляться глянути». [6] Фото № 12
Поштова листівка, пожовклий папір. Вицвіло чорнило – свідок історії життя Косачів-Кривинюків. Цю поштову картку датовано 09.03.1930 р. та адресовано у м. Харків, М.В. Кривинюку. Беручи цей дорогий часу папірець до рук, відчуваєш тепло дитячої душі до батька. Адже лист писаний дитячою рукою молодшого сина Кривинюків – Василька. Фото № 13
Меморіальні реліквії родини Драгоманових-Косачів – це свідки Лесиного життя, життя її славетної родини.
Закінчилася меморіальна частина будинку, яка зберігає тупіт босих ніжок Лариси Косач, її дитячий голос. Завершує меморіальну частину будинку кімната – добудова 1903 року, зроблена винокуром поміщика Б.С. Мезенцева Вейкером, який придбав цей дім. Нині тут знаходиться літературна частина експозиції, яка представляє життєвий і творчий шлях Лесі Українки.
Проходили роки, святкувалися ювілеї. Проводилися літературні зустрічі 3 рідними, знайомими і близькими родини Косачів, з лесезнавцями, письменниками, творчою молоддю краю. Нагромаджувалися фонди музею, відкривалися нові сторінки життя і діяльності Лесі Українки, та вшановувалася пам’ять поетеси. Виникла необхідність створення відділу вшанування пам’яті Великої Українки. Рішенням Новоград-Волинської міської ради народних депутатів від 6 березня 1985 року № 99, завдяки голові Ради Анатолію Андрійовичу Ринці, було відведено під музей Лесі Українки частину будинку по вул. К. Маркса, 92. Іншим рішенням від 3 вересня 1988 року повністю відселено мешканців з будинку, усі його приміщення передано музеєві. Тут, де колись проживали господарі Окружки, сьогодні розміщено експозицію вшанування пам’яті геніальної письменниці «Серед живих жива», яка сполучена перехідною галереєю з будинком Лесиної пам’яті, який молоде подружжя Косачів наймало у добродія Окружка.
 Хочеться низько вклонитися людям, які службовим обов’язком, душею, особисто доторкнулися до світлої пам’яті нашої Лесі і зробили великий внесок у створення вічного пам’ятника поетеси – музею. Серед них Віктор Іванович Бродовський, Леонід Петрович Вакуленко, Володимир Іванович Ковальчук, Галина Григорівна Мельник, Аркадій Іванович Рижук, Євгенія Альбертівна Соколовська, Матвій Ілліч Барам, Микола Євгенович Пасічник та інші.
У залах відділу вшанування знайшли відображення матеріали багатогранної літературної спадщини Лесі Українки, сценічне життя її драматичних творів, святкування ювілеїв, зокрема ті, що пов’язані з відвідуванням музею людей, численних шанувальників таланту Безсмертної Лесі Українки, які виросли на Лесиній святій землі. Їх, прихильників творчості Лесі, щороку у день народження поетеси гостинно зустрічає Лесина світлиця. Традиційні зустрічі з творчою молоддю називаються «Плеяда паростків Лесиного краю» у пам’ять тих плеяд, що у сумний час гніту рідної мови, у Києві організовувала Леся разом з братом Михайлом, щоб згуртувати авторів для творчого розвитку рідного слова, спрямувати рідну культуру на «європеїзм», організувати переклади кращих світових зразків літератури на українську мову.

«Плеяди паростків Лесиного краю» започатковано у 1972 році. Їх відвідують письменники, поети, науковці Києва, Житомира, Львова, Чернівців, Луцька, Вінниці та з інших міст України. Свята, мила, біла хата Лесі гостинно приймала і освячувала на вірність українській культурі багатьох славних, гідних митців України. Серед них Микола Сингаївський, Валентин Грабовський, Олексій Опанасюк, Віктор Кава, Василь Василашко, Юрій Хорунжий, Любов Дрофань, Іван Драч, Микола Олійник, Юрій Щербак, Ліна Костенко, Петро Гоць, Володимир Яворівський, Борис Олійник та інші.
Серед відвідувачів науковці, дослідники творчості поетеси Микола Жулинський, Микола Сулима, Лукаш Скупейко, Лариса Мірошниченко, Тетяна Третяченко, Алла Диба, Федір Погребенник, Григорій Сивокінь, Сергій Гальченко, Григорій Штонь, Олександр Рисак, Анатолій Костенко та багато інших. Не обминали Лесину оселю актори, народні артисти Ніна Матвієнко, Галина Яблонська, Раїса Недашківська, Валерія Заклунна, Ада Роговцева, Раїса Кириченко, Петро Громовенко... Важко перерахувати всіх, хто побував у Лесиному духовному краї.
Неодноразово відвідав музей – святиню Лесі Українки, наш шановний земляк, Голова Верховної Ради України Володимир Михайлович Литвин, який подарував музею книги з історії України та залишив у книзі відгуків музею такий запис: «Схиляю голову перед Святою пам’яттю Українки, яка безмежно любила життя, Полісся, Україну, поетичним словом яскраво змалювала красиву, романтичну, піднесену, зболену і горду душу своїх земляків і свято вірила в їх майбутню щасливу долю». Фото № 14
 У книзі відгуків гості міста залишають слова вдячності за збереження святої оселі, де побачила світ – зорю дочка України Леся. За книгами відгуків, яких нараховується вісім, до 40-річчя створення музею видано книгу «На сповідь до Лесі», куди вміщено відгуки видатних постатей.
«Щасливий день у моєму житті, коли я вдруге відвідав музей – колиску неперевершеної і незабутньої геніальної Лесі. Доземно вклоняюся всім трударям музею за материнську ласкаву опіку цієї неземної колиски великої Поетеси, Провидиці. Від серця Борис Олійник, Микола Жулинський».
Фото № 15
«Спасибі цьому куточку України, що обезсмертив наш народ Лесею Українкою. Іван Драч».
Проводячи різні масові заходи, музей здобув власний, не простий авторитет. Його невеличкий колектив постійно змінювався, як і повинно бути в житті, але кожний працюючий залишав частинку своєї душі музею. Працюють в музеї і ветерани. Наукові працівники музею беруть активну участь в наукових конференціях, засіданнях, «Плеядах», з науковими повідомленнями, виступами в пресі, радіо. Проводять наукові дослідження і пошуки невідомих сторінок з життя і творчості родини Драгоманових-Косачів, Лесі Українки та її оточення.
До кожної ювілейної дати видавалися збірники наукових конференцій: «Твоєму йменню вічно пломеніти» (125-річчя Лесі Українки – 1996 рік), «Вічні Берегині України» (150-річчя від дня народження Олени Пчілки та 130-річчя від дня народження Лесі Українки – 2001 рік), «Її зоря повік буде ясна» (до 135-річчя від дня народження Лесі Українки – 2006 рік), «Феномен Лесі Українки: літературознавчий, лінгвістичний, історіософський, філософський та педагогічний аспекти»-2010 рік, «Слово твоє невмируще в віках» – 2011 рік.

(Продовження - у наступному номері.)

Віра Римська
завідуюча Літературно-меморіального музею
Лесі Українки