Українці Словачини

Останнім часом українці почали масово відкривати для себе Словаччину. Однак, відвідуючи цю невеличку центральноєвропейську країну, вони часто навіть не підозрюють, що в її культурі дуже помітною є українська присутність. Тут, звичайно, не йдеться про якість окремі, хай навіть дуже промовисті, випадки, як от: у селі Венеція, що біля Бардієва, була записана перша надрукована ще 1571 року українська пісня; легендарний засновник поп-арту художник Енді Ворхол (Варгол) має українське коріння, бо народився в родині українців-греко-католиків із села Микового біля Міжлабірців.
Українці Словачини пам’ятають себе одинадцять віків, із тих часів, коли хвиля руських племен, подолавши Карпатські гори, покотилася долинами Закарпаття й вляглася аж попід Татрами. На географічній карті – це шлях завдовжки 250-300 кілометрів на захід від Ужгорода. Тоді тут утворилося близько трьохсот малих і великих давньоруських поселень. Найбільше з них – Пряшів – стало географічним і духовним центром цього краю. Мабуть, спочатку наші пращури раділи такому стрімкому ривку в глиб Європи, завдяки чому стали володарями родючих земель і багатих лісів, та згодом зрозуміли й зворотній бік цього кроку: у віддаленості від своїх братніх племен випала їм гірка доля бути приграниччям давньоруських територій, яке шарпалося різними завойовниками, переходячи з рук у руки.
У ХІІ столітті Пряшівщина потрапила під владу Угорської корони. Згодом надовго опинилася у складі Австро-Угорщини. Був навіть такий момент, коли українські будителі, вихідці з Пряшівщини А. Духнович, О. Павлович, А. Добрянський, порушували питання перед владою про створення на землях Галичини, Буковини, Закарпаття автономного Руського воєводства з центром у Львові в межах Австро-Угорщини. Певна річ, нічого з того не вийшло. Зате активно розвивалося українське шкільництво. 1870 року тут було понад 570 українських шкіл!
1876-го, коли Словаччина перейшла в управління Угорщини, антиукраїнські настрої на цій території посилилися. Протягом двадцяти наступних років кількість українських шкіл скоротилася до 74. З 1915 року юліанський календар на Пряшівщині було замінено на григоріанський, кирилиця – на латиницю. Накладено заборону на друкування кирилицею всіх церковних книжок. У 1899-1915 роках через бідність та національні утиски з цього краю виїхало понад 227 тисяч українців!..
1918-го, відразу після розпаду Австро-Угорської імперії, стався новий спалах українського національно-культурного відродження... Саме тоді, а може, ще й раніше український рух розколовся на кілька векторів: український, угорський, російський, польський, чеський. Одні боялися української єдності, інші прагнули мати вплив на дуже вигідний у стратегічному плані регіон. 8 травня цього ж року лідери русинів-українців Григорій Жаткович, Антон Бескид, Августин Волошин таки узгодили свої позиції, після чого на зборах делегатів цього краю було вирішено приєднатися до Чехословаччини. Послали відповідне клопотання до Праги. Але тодішній президент країни Томаш Масарик відхилив його, дізнавшись про економічну відсталість цієї території. Однак уряди Антанти на переговорах у Сен-Жермені (Франція) буквально змусили Чехословаччину прийняти Підкарпатську Русь до свого складу на правах автономії, аби вона не опинилася під контролем революційної Угорщини. 20 лютого 1920 року було затверджено герб Підкарпатської Русі – ведмідь і синьо-жовтий прапор. З 1923 року українська автономна республіка мала дев’ять депутатів у Чехословацькому парламенті. Першим її губернатором став Григорій Жаткович, який через рік на знак протесту залишив свій пост, бо автономії обіцяних прав не було надано.
1938 року в Чехословаччині відбулася територіально-адміністративна реформа, внаслідок якої країну було поділено на три автономні території – Чехію, Словаччину і Підкарпатську Русь. При цьому Пряшівщина зі своїм українським населенням увійшла до Словаччини. Тобто Підкарпатську Русь знову розірвали. Це викликало невдоволення в українців. У містах і селах краю на знак протесту проти політики чехословацького уряду прокотилася хвиля маніфестацій та мітингів. Їх учасників місцева поліція била й заарештовувала. Особливо жорстокою була розправа у Свиднику 16 жовтня 1938 року.
Уряд Підкарпатської Русі спочатку очолив Андрій Бродій. Через два тижні на засіданні уряду він проголосив курс на входження автономії до Угорщини. Чехословацька контррозвідка заарештувала його як угорського шпигуна. Прем’єр-міністром української автономії став Августин Волошин, який на відміну від свого попередника був переконаний, що русини – це українці і навпаки. З його ініціативи Підкарпатська Русь дістала нову назву – Карпатська Україна, котра після захоплення Чехословаччини фашистами 15 березня 1939 року була проголошена незалежною державою. Її президентом став Августин Волошин.
За підсумками Другої світової війни Підкарпатську Русь, або Карпатську Україну, було вкотре розірвано: Пряшівщина відійшла до Чехословаччини, а територія нинішньої Закарпатської області – до УРСР.
Кермо Чехословаччини знову потрапило до рук Бенеша. Його політика щодо національних меншин стала ще жорсткішою. Він одразу ж заборонив діяльність угорських та русофільських партій Бродія і Фенцика, а також офіційне вживання слів «Судети» і «Підкарпатська Русь». 15 тисяч українців із Пряшівщини було насильно переселено в Судети.
До 1948 року русини-українці мали власну шкільну систему, газети, видавництво, театр, молодіжну організацію. Через поширеність русофілії серед місцевої інтелігенції (ізольований Пряшів був останнім регіоном, де збереглось це дивне й колись дуже поширене явище) у більшості з вищеназваних інституції вживалась російська мова. Однак програма українізації, запроваджена новим комуністичним урядом Чехословаччини на початку 1950-х років, надала поштовх розвиткові української літературної мови. Виникла нова неполітична організація КСУТ (Культурна спілка українських трудівників), що представляла інтереси русинів-українців.
Утвердження комуністичного ладу у Чехословаччині (1948 р.) потягло за собою колективізацію та заміну греко-католицької церкви промоськовською православною. Згодом, коли уряд Дубчека наприкінці 1960-х років почав надавати соціалізмові «людського обличчя», греко-католицька церква знову була легалізована. Значно зріс словацький вплив на церкву.
Як і скрізь у Чехословаччині, серед русинів-українців починання Дубчека викликали ентузіазм та громадську активність. Навесні 1968 року виник задум скликання Української національної ради. Україномовні газети рясніли закликами до політичної, економічної та культурної автономії. Літературна творчість молодого талановитого покоління русинсько-української інтелігенції досягла небувалих висот. А патріотичний голос пряшівських україномовних радіопрограм непокоїв Київ, як і Братиславу та Прагу. Але цьому раптово було покладено край у серпні 1968 року, коли півмільйона радянських солдатів разом із союзними арміями країн членів «Варшавського договору» вторглися до Чехословаччини, щоб придушити «оксамитову революцію».
Репресивні заходи, що їх було вжито в Чехословаччині протягом 1970 - 1980-х років, не привели до цілковитої ліквідації русинсько-українських культурних інституцій. Відділення Пряшівського університету, КСУТ; друкувалася українська преса. Все це, однак, перебувало під пильним наглядом словацького уряду. Зростали й зусилля, спрямовані на перехід русинів-українців на словацьку національність.
У 1991 р. під час перепису населення Словаччини стосовно українців вперше запроваджено два значення щодо національного самовизначення – «українець» та «русин» (до того ця етнічна група ідентифікувала себе як «русини-українці»). На сьогодні русько-українське населення Пряшівщини, що раніше становило одне ціле з лінгвістичної точки зору, розбито на три групи: русинів, українців і словаків – остання група, завдяки асиміляції русько-українського населення, постійно збільшується за рахунок двох перших.
За допомогою газети «Нове життя», конференцій, літературних вечорів, численних фольклорних фестивалів Союз русинів-українців спонукає наших етнічних братів замислюватися, хто ж вони, якого кореня. До цього процесу залучені потужні інтелектуальні та творчі сили. Приїздив, наприклад, професор із Канади, виходець із Пряшівщини Йосиф Сірка. У своїх інтерв’ю, виступах, лекціях «розклав усе по поличках» щодо проблеми русинів-українців. Те, що всі діалекти Пряшівщини належать до українського мовного ареалу, довів ще 1880 року норвезький учений-славіст Олаф Брох. Пізніше це підтвердили чеський учений О. Лешка, українські дослідники В. Латта, П. Бунганич, В. Гнатюк, пояснював Й. Сірка. Українська мова тому багата, що має багато говірок. Людям ніхто не пояснює, що русинами були всі українці. Якщо вас в Україні не розумітимуть, коли заговорите ублянським, габурським чи камйонським діалектом, то це не означає, що ви не українець. Створення штучної русинської мови, просування габурської чи свидницької говірки як четвертої східнослов’янської мови – це лише політична гра деяких людей, які з села вийшли, а до міста не дійшли. Це принесе лише подальшу асиміляцію та руйнування того, що залишили предки, вважає Йосиф Сірка.
Ми автохтонне населення, з болем пише в газеті «Нове життя» публіцист Юрій Дацко. Про нас мала б подбати власна держава. Але ж вона ставиться до нас не по-материнському. Не сприяє нам і політична ситуація в Україні. Українофобство процвітає, і ми тонемо в чужому морі. Денаціоналізована, українофобська інтелігенція є найбільшим гальмом розвитку русько-українського етносу в Словаччині. Ми співаємо, танцюємо, декламуємо, втішаємося з досягнутого, а агресор все розбиває. Якщо розіб’ється дзбан, його дуже важко зліпити знову. Нас розбили. Але ми живий організм, який можна лікувати. Ліки – це активність, вважає Юрій Дацко.
Згідно з офіційним переписом населення, станом на 2001 рік у Словаччині проживало 55 000 українців. Сягаючи кількості 100 тис. чоловік (за офіційною статистикою 55 тис.), вони компактно розміщені у близько 300 селах навколо міста Пряшева у передгір’ях Карпат. Хоч нині цей регіон входить до Словаччини, історично він був тісно зв’язаний із Закарпаттям, що зараз перебуває у складі України.
Українське населення в Словаччині можна поділити на дві групи – автохтонів (людей, чиї предки мешкали на землях сучасної Словаччини задовго до встановлення Словацької Республіки) та еміграцію й діаспору (людей, які переселилися в Словаччину під впливом політичних, соціальних чи економічних чинників після виникнення на цих землях Чехословаччини, а також їхніх нащадків). Більшість українців Словаччини належать до автохтонів, мешкаючи на північному заході країни – на Пряшівщині.
Зараз русько-українська Пряшівщина, за винятком прилеглої до України області, являє собою смугу до 150 км довжиною, шириною лише 10-40 км.
Україномовна література Пряшівщини становить важливу частину загальноукраїнського літературного процесу. За радянських часів літературний журнал «Дукля» був одним з найцікавіших україномовних видань Східної Європи. Найвизначнішим поетом Пряшівщини є С. Гостиняк (збірка «Пропоную вам свою дорогу» - 1965 р., «Лише двома очима» - 1967 р.). Серед інших україномовних письменників та громадських діячів можна назвати І. Невицьку та С. Сабола (Зореслава). Феноменом післявоєнного часу стала українська секція «Спілки словацьких письменників»: В. Ґренджа-Донський, І. Мацинський, Михайло Шмайда, Єва Бісс, Степан Гостиняк, І. Яцканин, Йосип Збіглей не просто творили українську літературу високої якості, вони розширяли її межі, вносячи відчутні європейські інтонації, чого не існувало в Радянській Україні.
Українське літературознавство Словаччини представлене О. Рудловчак, М. Неврлиєм, Ю. Бачею, М. Мушинкою.
У XXI ст. україномовна література Пряшівщини є сучасною та цікавою. Роман «Синя ружа» Василя Дацея було висунуто на здобуття Шевченківської премії.
Українською мовою виходить три видання: газета «Нове життя», орган «Союзу русинів-українців СР», літературно-мистецький та публіцистичний журнал «Дукля», орган «Спілки українських письменників Словаччини» та дитячий журнал «Веселка».
Система шкільної освіти українською мовою об’єднує 11 дитячих садків, 8 початкових шкіл та 1 середню школу. Україністику можна вивчати у Пряшівському університеті (заснований 1 січня 1997 р., раніше – Православна богословська академія (1950), Греко-католицька богословська академія (1880) та Бансько-Бистрицькому університеті ім. Матея Бела (заснований 1 липня 1992 р. шляхом злиття двох філій Братиславського технічного університету та Братиславського університету А.Коменського). Через асиміляційну політику словацької влади україномовна освіта поступово згортається (у 1950-х рр. було 72 дитячі садки, 272 основні школи, 44 неповні середні школи, 11 середніх шкіл з матурою та рядом паралельних українських класів при спеціальних словацьких середніх школах, кафедри української мови та літератури на двох пряшівських факультетах, а також координуюча державно-освітня установа «Реферат українського шкільництва» («РУШ») при міністерстві шкільної освіти Словаччини). На сьогодні українську мову як неосновну вивчає бл. 1000 учнів.
На Пряшівщині існують «Музей української культури» (МУК) у Свиднику, як складова частина «Словацького національного музею» та «Спілка українських письменників Словаччини», проводиться фестиваль «Свято пісні і танцю русинів-українців СР» у Свиднику. Через політику Словаччини, направлену на асиміляцію, останніми роками ліквідовано «Піддуклянський український ансамбль», українську редакцію радіо, майже припинилося видавництво художньої літератури та підручників, ліквідовано журнал «Дружно вперед».
Найбільш чисельною та представницькою організацією закордонних українців в Словаччині є «Союз русинів-українців СР» (СРУСР). Членська база СРУСР нині становить біля 4 тисяч осіб. Серед інших українських організацій є: Союз скаутів «Пласт» українсько-русинскої молоді у Словаччині. Голова Крайової Пластової старшини – Левко Довгович. Діє Український народний аматорський хор «Карпати» (художній керівник – Левко Довгович). Створено Координаційний комітет реоптантів у Словацькій Республіці. Функціонує Словацько-українське товариство, Український музично-драматичний ансамбль ім. Т. Г. Шевченка.
СРУСР та Спілка українських письменників Словаччини мають свої періодичні видання, які видаються українською мовою: Газета «Нове життя» (виходить з 1951 року), орган Союзу русинів-українців СР (СРУСР); літературно-мистецький та публіцистичний журнал «Дукля» (видається з 1953 року), що є органом Спілки українських письменників Словаччини; дитячий журнал «Веселка» (виходить з 1951 року)
Найвідомішими українцями Пряшівщини є колишній посол Чехословаччини у Канаді та США І. Рогаль-Ількіїв, відомий україніст, дослідник культури українців Словаччини, перший закордонний член НАНУ, професор «Українського вільного університету в Мюнхені» доктор наук Микола Мушинка, кандидат історичних наук Іван Ванат, редактор української редакції Словацького радіо в Пряшеві, депутат Словацького Парламенту (1992– 1994), голова Союзу русинів-українців Словацької Республіки (1994– 1999), з 2004 року – заступник голови Центральної ради Союзу русинів-українців Словаччини Павло Богдан, член ЦР Союзу русинів-українців СР з Пряшева Іван Лаба.

Роман Рішко