Ліричний репортаж з України
(проїздом)

Мені снилась бабуся, що вона ще жива.
Підійшла, як у церкві, засвітила слова...
Ліна Костенко

Мені снилась бабуся... – моя. Вона неквапливо йшла по зустрічному шосе: в домотканій сорочці, вишитій червоними і чорними нитками, в темно-синій (кольору нічного неба) корсетці. Йшла – крізь розкраяне віддаллю літо... Крізь пісню, що час від часу пробивалася в ефір моєї душі... Крізь поезію, що вселялася в безсоння ночі... Порівнявшись зі мною, на мить зупинилася – мовчки. «Підійшла, як у церкві, засвітила слова», припнуті до мого серця, й освятила дорогу...

Я кину все. Я вірю в кілометри –
Обвітрені, задихані і злі.
Багато їх у матінки Деметри,
Котра була богинею землі... –

продовжую цитувати Л. Костенко, розриваючи власні думки й відганяючи втому, що невідступно слідує за мною, наступаючи на п'яти і змотуючи в сувої кілометри доріг.

…О, розмотай шляхи мені, богине!
Світ за очі від себе забіжу.
Рятуй мене, врятуй мене, бо гине
моя душа, задивлена в чужу...

Я ловлю себе на думці, що звертаюся до відомої поетеси щоразу, як тільки-но перетну лінію кордону... Її неповторна поезія викликає в мені відчуття щемного дотику до України. В ній знаходжу підтримку для втомленої мандрами душі. До неї припадаю, як до невичерпного джерела. На неї молюся, блукаючи в черговому сплетінні рим і доріг. Адже в ній знаходжу перекладені на мову поезії власні відчуття, які проживаю вже «постскриптумом»... Пробую віднайти щось подібне в архівах інших авторів, які свого часу достовірно зафіксували в слові перегуки споріднених душ.
Увагу привертає не чуже мені місто над Ужем (Ужгород), яке вабить і неповторною природною красою, й історично-культурними цінностями. Відомі літератори мальовничого краю століттями відстоювали в слові правду життя. В історичну епоху Срібної землі вписали свої імена Петро Скунць, Іван Чендей, Федір Потушняк..., Дмитро Кешеля, Дмитро Кремінь, Петро Мідянка, Василь Густі та ін. Сучасне покоління митців безперервно поповнює творчі надбання регіону, продовжуючи започатковані в слові вікові традиції. Загартовані міццю слова, поети справедливо виносять на всенародний огляд чорно-білі реалії карпатської землі:

Висохлі русла – німі ручаї,
Хто вам, покірним, тепер допоможе?
Листя брунатне, мов шкура змії,
М'яко встеляє покинуті ложа...
Мали ви серце, мов дзвін, громохке,
О, як воно у знетямі шаліло!
У карколомнім звивалось піке
Ваше струнке гутаперчеве тіло...
Русла порожні – холодна жарінь,
хмурих небес скам'янілі октави...
Біла, габою шліфована рінь,
згадка єдина про славу лукаву...
Ви мовчите. Ви понурі, мов Стікс.
В горлі зсудомленім подив хлюпоче:
Сила, якій поклоняється ліс,
Вам мідяків натрусила на очі.
Василь Кухта

Мій погляд чіпляється за поріділі смерекові ліси, за перекраяну Тису, за срібні верхи місцями надщерблених, але, як і раніше, непідкупних у своїй величі Карпат... Попереду Львів – один з найважливіших центрів літературного життя країни. В ньому воєдино сплелися різні культури й історичні епохи. Сучасні неонові реклами мирно вживаються з напіврозмитими вивісками маленьких (ще австрійських) крамничок і польських ресторанчиків. У пам'яті старожилів зберігаються історії вузеньких вуличок і будні знаменитих людей. Адже тут формувалися кращі літератори всієї Галичини, які були свого часу віссю й опорою творчого життя: Михайло Грушевський, Іван Франко, Богдан-Ігор Антонич... З містом Лева пов'язані такі відомі імена майстрів українського слова, як Микола Рудницький, Олена Теліга, Євген Меланюк, Улас Самчук, Ігор Калинець, Євген Сверстюк, Ігор Павлюк, Марія Матіос та ін. Завдяки їм у місті проходять літературно-мистецькі фестивалі, книжкові ярмарки, конференції. Гордістю міста справедливо вважається одна з найавторитетніших в Україні бібліотек – національна бібліотека імені Василя Стефаника, в якій зберігаються прижиттєві видання творів Шевченка, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Гоголя. Щорічний (вересневий) форум книговидавців – найбільш масштабна культурна подія, що сягає корінням у напівзабуті кав'ярні, в стінах яких у ході дружньої розмови чи творчої дискусії народжувалася поезія... В одній із них, можливо, за чашечкою чорної кави й написав свого часу присвяту місту молодий Василь Симоненко:

Український лев

Бубнявіють думки, проростають словами,
Їх пагіння бринить у завихренні днів –
Цілий тиждень живу і ходжу між левами,
Недаремно ж і місто взивається – Львів.
Є міста – ренегати, є просто байстрята,
Є леви, що мурликають, наче коти,
Божевільно-байдуже облизують ґрати,
Ще й пишаються з власної сліпоти.
Але думать про них я сьогодні не хочу,
Бо мені, видно, трішечки повезло -
Я побачив у Львові Шашкевича очі,
Кривоносові плечі й Франкове чоло...
... Я до тебе прийшов із захопленням сина
Од степів, де Славута легенди снує,
Щоби серце твоє одчайдушно левине
Краплю сили вдихнуло у серце моє.

Подальший шлях пролягає через містечко Дубни (Рівненщина), відкрите для туристів і гостей. Це одне з найдавніших і найцікавіших міст Волині, яке має багатовікову історію. Свідченням цього є чисельні пам'ятки культури: храми, собори, церкви (греко-католицька церква Вознесіння Господнього, православні – Спасо-Преображенська, Свято-Вознесенська та Георгіївська), палаци князів Острозьких та Любомирських, Луцька брама, монастир, синагога. Біля древніх мурів середньовічного замку, що вписаний окремою сторінкою в історію краю, «розгорталися» свого часу сцени з повісті М. Гоголя «Тарас Бульба».
Крім багатої історичної спадщини, край має ще й давні літературно-видавничі традиції. Ця «магнетична... земля притягувала сюди видатних людей, народжувала творчих геніїв, давала поштовх новим ідеям і сприяла виходу у світ різних філософсько-поетичних праць. У дубенських монастирях з'явились перші переклади з грецької – «Діоптра» о. Віталія з поетичними його додатками, полум'яні духовні послання Іова Желізо (пізніше названого Почаївським), полемічні твори Івана Вишенського, підручники Мелетія Смотрицького і Дубенське Четвероєвангеліє... Ця благодатна земля дала світові родоначальника «української школи в польській поезії» Антонія Мальчевського, автора невольничої поезії 30-х років минулого століття Василя Галету й цілий ряд поетів нової доби, серед яких Ярослава Савчук, Валер'ян Поліщук, Ярина Галицька, Любов Пшенична... Джерельна волинська земля народжує нових Світочів Українського Духу, гартує нові творчі характери, формує нових митців художнього слова...» – знайомлюся з інформацію вже інтернетних видань. А щоб краще зрозуміти творчу суть літературної Рівенщини, додам один-єдиний рядок із поезії Миколи Пшеничного: «Душа – це те, що возвиша...».
Чергова табличка на київській трасі попередила, що подальша дорога до столиці веде в об'їзд Житомира. Тож усі сподівання щодо можливої екскурсії миттєво розвіялись, а саме місто досить швидко зникло з поля зору. Залишилося просто згадати, що десь там, у розмитих сутінках серпня затаїлися вікові квартали з алеями старезних дерев, гострі шпилі костьолів і каплиць, монастирі, церкви. В одній із них (не то в Михайлівській, не то в Подільській) свого часу хрестили знаного поета й політичного діяча Олега Ольжича. З пам'яті старої вулички ще не стерся образ і його батька, відомого українського письменника Олександра Олеся. Ці дві постаті стали для міста своєрідною візитною карткою. Сьогодні творча плеяда Житомирщини продовжує торувати прокладені своїми попередниками стежки. Місто, вже сама назва якого заслуговує поваги, виховало багато відомих науковців, журналістів та поетів, серед яких – Валерій Шевчук, Юрій Кот, Сергій Кудімов, Наталія Мосійчук, Ірина Шинкарук.
Гріючись у поетичних рядках, як у ковдрі, – споглядаю краєвиди чергового населеного пункту. На перехресті доріг мій погляд торкається обрію й «викроює» шмат вранішнього неба, «розп'ятий на хресті»:

Ранок тримає вітер в руці,
Випалює сонцем зіниці…
І небо – розп'яте на срібнім хресті
Старої сільської дзвіниці...
Володимир Шинкарук

Довго не випускаю той кадр із обіймів очей – аж до передмістя столиці. Нарешті переді мною – довгоочікуваний Київ: Дніпро, Хрещатик, Майдан Незалежності, Набережне шосе, Співоче поле...
Дорога веде через розписане плакатами полотно міста, зайнятого підготовкою до святкування Дня Незалежності. З гучномовців доносяться голоси мітингуючої молоді, що гуртується під прапорами надії. Здалеку майорять гасла й лозунги на підтримку державної мови. Хтось із присутніх читає поезію двох українських Муз, які зуміли відвоювати внутрішню свободу в процесі боротьби за гідне життя свого народу й духовне відродження нації:

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє...

Леся Українка

* * *
Півні кричать у мегафони мальв —
аж деренчить полив'яний світанок…
Мій рідний краю,
зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.
Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.
Слова росли із ґрунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров'ю предків тяжко пурпурова...
… Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас...
Ліна Костенко

По приїзді дізнаюся (вже з преси), що 24 серпня на території Києво-Печерської Лаври, біля Музею українського народного декоративного мистецтва, відбулися поетичні читання, організовані літературною студією «Свіча-до-слова». Поезію читали молоді автори, виявляючи свою громадянську позицію. З'ясувалося, що слово «незалежність» кожен із них розуміє по-своєму: не тільки з суспільно-політичного погляду, а ще й особистого, духовного. З вуст небайдужої молоді лунала не лише патріотична, а й лірико-інтимна поезія – що свідчить, за словами автора статті, «про багатовекторність розвитку поезії в Україні». Ніхто, звичайно, не заперечує того, що незалежність у своїй першооснові має три корені: державу, націю і мову – з яких і «проростає», формуючи крону, дерево роду – народ. А кожен з нас – як та гілка, що тягнеться до сонця й життя в надії на світле майбутнє:

Тільки б вирватись зміг
Із словес-бур'янів,
На добро
Обернути події,
Щир відчути
Людської душі і ланів
Не на шпальтах газет,
А на ділі.
Бути сином землі
У краю, де родивсь,
Де оспівана кожна билина,
Аби день мій з дороги
Ніколи не збивсь,
Не гірчив мені спогад полинно.
В пориваннях моїх до ясної мети
Не зреклася щоб блудного сина
Й не зазнала ні сліз,
Ні образ, ні біди
Незалежна моя Україна!
Віктор Геращенко

Слід зазначити, що Національна спілка письменників України, починаючи з серпня цього року, започаткувала «щорічні літературно-мистецькі пленери, які відбуватимуться на найвищих географічних точках нашої країни...». Але початком, як виявилося, стала не традиційна Говерла, а гора Пивиха – одне з семи чудес Полтавщини і всього козацького Лівобережжя...«Цікаво, де ж буде наступного року?» – розмірковую подумки, перебираючи в пам'яті знайомі мені вершини, верхи... Несподівано мою увагу привернуло квітчасте різнобарв'я хустин обіч дороги: в жіночих руках рясно цвіли жоржини та айстри, в кошиках рум'янились яблука й дозрівали грона винограду, а прямо в спориші пеклися на сонці гарбузи та дині... Звертаючи на чернігівську трасу, в очевидьки переконуюся в тому, як живописно вплелася вона в рядки коронованої мною (і не тільки) поетеси:

Люблю чернігівську дорогу –
весною, влітку, восени.
Там досі моляться Стрибогу
високі в сонці ясени.
Дівчата ходять, мов княгині.
Цвітуть смарагдові луги.
Русявокосі Берегині
позолотили береги.
Там переходить шлях уповні.
Під осінь в кожному селі
немов димки димлять жертовні -
копають люди картоплі.
Бори стоять, такі соснові!
Ведмедів бачать уві снах.
Вінки цибулі бурштинові
там висять просто на тинах.
Від магістралі за два метри,
уся закутана в що є,
сидить бабуся, як Деметра,
у відрах моркву продає.
Шофер гальмує мимоволі,
стоять колеса в шелюзі,–
несе хтось яблука в приполі,
несе хтось груші в картузі.
І знову мчиш, як метеор ти.
І довго світяться в душі
оті розкішні натюрморти
уздовж доріг на спориші...
Ліна Костенко

Чутливе до фарб полотно моєї душі вбирає в себе пропоновані сюжетом барви й кольори. Відчуваю, що стаю для мальовничого пейзажу поетеси своєрідною палітрою. Причащаюся від поезії, позиченої в борг... Живлюся. Переймаю найтонші штрихи: в надії відродитися заново біля джерела свого роду – вже для власної творчості... Тим більше, що літературне життя рідного краю збагатилося на кілька цікавих і змістовних подій. Як стало відомо «з усних джерел», моя Ічнянщина «не випускає з рук» взяту попередниками творчу ініціативу. Періодичні видання (як місцеві, так і республіканські) – яскраві тому свідчення... «Щойно побачила світ унікальна книжка – «Літератори Ічнянщини. 100 імен. 700 відомих ічнянців: митці, науковці, діячі культури». Автори проекту – Тетяна Чумак і Віталій Шевченко, – читаю в одному з них і паралельно дізнаюся про літературно-мистецьке свято «Качанівські музи»... Як відомо, Тарас Шевченко свого часу неодноразово навідував Качанівку. Більше того: його навіть поховати збиралися саме там, а не в Каневі. Звідти родом і відомі прозаїки Олекса Стороженко та Степан Васильченко, й поети Василь Еллан-Блакитний, Леонід Горлач, Василь Чумак, Станіслав Шевченко, і композитор Левко Ревуцький... «А я – з Мартинівки...» – чую голос свого дитинства, що затаївся десь «у куточку веранди» й ревно стереже мої спомини. Можливо, він повернеться до мене по часі незабутнім сюжетом, у якому впізнаю рідний край, Україну, себе... Доки ж він дозріває, впущу в іще не затягнену шпарину своєї душі спогад від Ліни Костенко – як цілющий бальзам, що відновлює життєві сили:

Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде –
кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ –
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок –
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі –
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші...

Нарешті здалеку помічаю закосичене й білолице рідне село – Мартинівку. Природна краса – чи не єдине, що залишилося сьогодні від неї, колишньої... Хіба ще люди, які заслуговуть і поваги, й шани... Зневірившись у владі, вони продовжують, як і раніше, сіяти хліб і вирощувати картоплю: самостійно й незалежно від неї. Черпаючи сили від землі, село відновлює напівзабуті звичаї й обряди, відроджує втрачену віру:

Краплинка до краплиночки.
Все в серці з давніх літ –
Історія Грушевського,
Тарасів «Заповіт»...

Село свято береже, передаючи з вуст в уста багатовікові традиції древнього українського роду, його історичну пам'ять і виплекану в народних піснях і переказах мову. Адже «мова, – за словами Х. Арце, – зникає не тому, що її не вчать інші, а тому, що нею не говорять ті, хто її знає». Воістину справедливі слова, під якими варто підписатися кожному, кому не байдужа її доля.

Мово моя українська –
Батьківська, материнська,
Я тебе знаю не вивчену –
Просту, домашню, звичну,
Не з-за морів прикликану,
Не з словників насмикану.
Ти у мене із кореня –
Полем мені наговорена,
Дзвоном коси прокована,
В чистій воді смакована.
Болем очей продивлена,
Смутком багать продимлена,
З хлібом у душу всмоктана,
В поті людськім намокнута,
З кров'ю моєю змішана.
І аж до скону залишена
В серці моїм.
Валентин Бичко

І в моїм. Адже я кожного разу по приїзді в Україну на собі відчуваю, яке то безмірне щастя – «припасти пелюстками спраглих вуст до мови рідної й багатшати душею...» (Євген Гуцало). Важко знайти влучніші слова, які б могли передати стан душі людини, в серці якої живе любов до рідної мови. Адже мова – це душа народу: вона – і пісня, і музика, й поезія... А «поезія, – за словами українського письменника Сергія Пантюка, – субстанція висока, наближена до вишніх сил. Незалежність України також народжувалася з поезії – від Сковороди, Котляревського і Шевченка через Лесю Українку і Франка до Симоненка, Стуса. Майже немає поетів ні серед вічних, ні серед живих і сущих, які б не доклали хоч крапельку своєї душі до здобуття Незалежності, яка сьогодні, до речі, знаходиться під загрозою. Отже, Поезія і Незалежність – речі з одного кореня, одного порядку, однієї сили і пасіонарності». Поезія ж і мова – речі однієї субстанції... Тож не дивно, що все так переплелося. Мова в усі часи була й залишається найбільшою духовною цінністю: без неї немає ні держави, ні народу, ні нації... За словами В. Овсянико-Куликовського, «мова народу, народності чи діаспори – то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження». Поетична творчість, у свою чергу, в усі часи народжувалася з любові до слова. Кожен митець силою свого таланту прагнув возвеличити рідну мову, землю, країну... В творчості Дмитра Павличка – це «шум Черемоша, співи солов'я, / Дніпро, що стелить хвилі, наче сіно / подільські ясени, поліські плеса, / і мова солов'їна...» . За його переконаннями, «ставлення до рідної мови – найвищий критерій вартості людини». Силою поетичного слова відновлюється немеркнучий у серцях образ України: її краса, воля і дух:

Ти шляхом праведним святим
Йшла до волі, Україно!
Ти перед ворогом своїм
Не ставала на коліна.
Ти до омріяних зірок
Йшла крізь терна...
Ти в душах сіяла добро,
Наче зерна...

Слова Юрія Рибчинського стали крилатою піснею й розлетілися по всьому світу: на захід, на схід... І проростають, і квітнуть – вкоріняючись вірою й Любов'ю... Маю сподівання, що в серці кожного з нас, українців, в усі часи житиме Україна. Ще видиться:

«далекий край чужий,
і в ньому жінка, здумана зигзиця,
шепоче спрагло:
Боже, най святиться,
о, най святиться край далекий мій...»

Валентина Зінченко- Параска