Глибини існування єдиного Бога

 «Християнство, – казав сл. Б. митр. Андрей Шептицький, - це наче велика книга, що від 19-тьох сторіч розвивається перед людьми картка за карткою. Всі можуть її читати. Вона важливістю предмету, про який говорить, і важливістю подій, що з нею в’яжуться, накидається кожному чоловікові та змушує кожного до читання.»
Відносячи себе до християн, ми повинні знати свій обряд, любити, цінити свою віру. 
Поетеса Уляна Кравченко  так  написала про велич та красу нашого обряду: «Я вже дитиною чула, відчувала свою окремішність, окремішність нашу… за нашою національністю… Величавість нашого обряду, чар слова і рідної мелодії будили чуття любові до рідної землі, до рідного народу…»
Завдяки  обрядові зберігається національна свідомість, невмирущість свого народу. В що вірили наші пращури, як молилися наші батьки, який безцінний дар ми отримали при Хрещенні, саме про ці віковічні засади хочеться поміркувати глибше. А саме звернутися до  Нікейського Символу Віри, тобто до першого розділу ”Вірую” (а треба зазначити, що Символ Віри поділяють на 12 частин). Чого саме навчає нас Символ Віри у  першій частині? Давайте поміркуймо разом.

1 частина. «Вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя Творця неба і землі і всього видимого і не видимого».
Цими словами Символу Віри переходимо до самого Бога, щоб вивчати його існування, природу і діяння. Отож, хто є Бог? Питання про існування Бога люди порушували не тільки в модерну добу. Адже відколи людина живе на землі, ця тема викликає завжди великий інтерес і багато дискусій. Цікаво також, що навіть вчені мужі можуть сумніватися в цій важливій істині. Сьогодні чуємо в світі гасла та навіть твердження: «Існування Бога не є очевидним!», чи таке: «Бог віддалився від світу», або й навіть: «Бог помер». Що ж це переконання, чи просто наше бажання? Колись люди не знали законів природи, вони все вважали за Боже діяння, тому їм легко було вірити в Бога. Сьогодні настав час секуляризації, коли люди намагаються пояснювати світ і власне існування головно за законами природи. Однак пізнати Бога – це нелегка справа. Св. Тома каже «Закрите від нас, що таке Бог. Те, що знаємо про Бога, зводиться до того, що Він перевищує всяку ідею, яку можемо мати про Нього».
Це свідчить про те, що нашого звичайного, людського світогляду та емпіричних знань украй мало, щоб бодай співвіднести їх до того неохопного на людський глузд поняття, яке уособлює для нас Творець. Наш розум потребує доказів, якоїсь стрункої системи, на котру може опертися людська логіка. У такому ключі свого часу розмірковував батько західних матеріалістів давньогрецький мислитель і філософ Арістотель, який був переконаний у тому, що Всесвіт не може бути керований із волі сліпого випадку, силою магії чи примхливим божеством, а підкоряється раціональним законам.   Ба навіть чуда, які творили пророки і Христос, вже сучасні науковці прагнуть пояснити мовою фактів й аналізу. Але чим більше вони це роблять, тим далі вони є від глибинної істини.
Церква навчає: першою правдою, яку сприймаємо актом нашої християнської віри – це існування одного, правдивого Бога. Св. Павло пише: «Цар царів і Владика владик, єдиний, безсмертний, що живе в неприступному світлі, якого ніхто не бачив і бачити не може. Йому честь і слава на віки”.
Патріархи Старого Заповіту  навчали і передавали  (1 Тим. 6,16) правдиве поняття про Бога своїм дітям, онукам  і правнукам з роду в рід, наголошуючи на неухильному дотриманні єдиновірцями бібілійних часів понад 600 суворих правил, приписів і заборон, кажучи про Бога більше караючого, але справедливого. Згадаймо давнє прислів’я: «Око за око, зуб за зуб».
Але з бігом часу, поняття про Бога через гріх, людську недосконалість заяложилося, образ правдивого Творця неба і землі розуміли і передавали фальшиво, деякі взагалі перестали вірити в Його існування. Не даремно Ісус Христос закликав своїх послідовників вірити в Бога не по формі, а по його суті, адже не маючи в душі милосердя і любові, не відчуваючи потреби жертвувати і робити добрі діла, вірник перетворюється лише на носія певного релігійного обряду, іншими словами, звичайного ханжу.
Помилка наша в тому, що людство хоче віднайти Бога, який підпадав би під їхні помисли, якого б вони могли реально бачити, чути, доторкнутися, щоб він опікувався ними як Цар, Володар. Карав і милував, прощав і любив, обдаровував матеріальними чи навіть духовними подарунками. Тому знову повернули в бік ідолопоклонства, тобто бога, якого вони хочуть бачити, почали ототожнювати творця із створеними ним же речами, заміняючи першорядне значення на цілком другорядні поняття: зірки, планети, сили природи, звірят та навіть конкретних людей із так званою сильною харизмою чи коханою людиною – володарів, музикантів, поетів, геніїв людства. Отож почали вшановувати сили природи – сонце, грім, вітер, вогонь. Навіть дійшли до поділу – створили двох богів, доброго і злого, який карає, вбиває, руйнує. 
Бог правдивий – це чистий Дух, значить, що Він не має в собі нічого матеріального, отже є невидимим, якого ми вповні можемо зрозуміти. Тому Господь Бог об’явив Мойсеєві своє ім’я, тобто істоту свого Божого єства, кажучи: «І промовив Бог до Мойсея : « Я той, хто є. » І додав:  «Так промовивши до Синів Ізраїля: «Я – є …….. післав мене до вас. (  Вих.  3.14. )  З тих слів Бога-Творця, ясно виходить поняття, що Бог є істотою незалежною від часу. Бо не каже: « Я той, хто був у давнину, чи я той, що житиму у майбутньому », але каже: « Я той, хто є »,  тобто істота, яка живе в вічності, яка не знає ні минулого часу, ні майбутнього, бо для неї є завжди існуюча сутність – безконечне і вічне тепер. Він ніколи не зачав свого буття і ніколи його не закінчить. Він  живе в постійній, незмінній вічності, для Нього минуле і майбутнє є постійним і вічним зараз і тепер. Коли ж порівняємо цю досконалість Божу, тобто вічне життя незмінне й повік те саме з усіма іншими створіннями, яких не було, і які почалися у часі, із змінним часом і постійними змінами у світі, мусимо прийти до висновку, що вічний  Бог, який завжди був, мусив те все, що почалось, тобто всі створіння із небуття привести до існування, до життя. Ті ж усі речі, які є змінними і конечними, які постали в часі, перетворюються з бігом часу, та й під кінець пропадають, тобто закінчуються в часі, вимагаючи до оправдання свого існування істоти незмінної. Істоти, яка ніколи не починалась, але завжди існувала. Істота, яка ті всі конечні створіння покликала до життя – Бог, який є подателем життя усіх створінь, мусить бути безконечно досконалим, повнотою всякого життя. Він у відношенні до цілого всесвіту, це неначе наша душа у відношенні до нашого тіла, тобто життєдайна, всепіддержуюча сила.
Поки людина живе на землі, доти вона не може пізнати Бога безпосередньо і до кінця, як пізнають Його блаженні і ангели в небі. Наше знання про Бога на землі є посереднє й аналогічне.  Ми пізнаємо Бога посередньо, тобто захоплюючись його творінням у світі, красою і величчю створеного ним.  Псалмоспівець…… каже: «Небеса повідають славу Божу…» (Пс. 18. 2.) Ми знаємо, що Бог існує, так вчить нас церква. Псалмоспівець…. говорить: «Каже безумний у серці своєму: «Немає Бога»». (Пс. 14. 1) І дійсно, треба бути цілковито нерозумним, щоб бути таким засліпленим у своїх хибній затятості. Св. Павло зазначає, що гріх є перешкодою у пізнанні Бога.  Насправді це є гріх відречення від Нього, від його Любови. Коли глянемо на блакитний небосхил, який, здається, розкинувся без кінця-краю, не можемо збагнути наших гадок, які зринають у свідомомості: «А хто ж його створив таким прегарним і розлогим, засіяним мільйонами дрібних.  сяючих крапок – велетенські небесні світила, тисячі а то й сотні тисяч, більші від нашої Землі?..»
Саме Бог установив закони, які за допомогою фізичних сил притягання і відштовхування удержують ті велетні у просторах і позволяють їм у них безупинно порушуватись. Безмежно мудрий Господь провадить і удержує світ без жодних приладів, тільки своєю волею і словом, хто інший так може? Прагнення щастя веде багатьох людей до Бога, бо вони бажають повного щастя, якого не знаходять в житті. Життя без Бога – це життя без напрямку, орієнтирів, тоді людина не знає, звідки вона взялася на землі, для чого живе, яке значення має її життя і страждання, що буде з нею після смерті тощо. Тільки віра і релігія відповідають на ці важливі питання. У нашому щоденному житті ми віримо багатьом людям, коли вони нам про щось говорять. Без такої віри життя загалом було б неможливим, не кожен може у всьому особисто переконатися, тому віра в житті нашому є основою. Щоправда, не слід цією безоглядною довірою і зловживати надмірно щодо наших ближніх, адже й вони не всесильні, вони – тільки люди і не можуть замінити Бога, якими б розумними, удачливими і переконливими не здавалися. Це омана, а з точки зору церкви –  небезпечна єресь, бо не можна прикипати всією душею до тих, хто не може нам дати вічних цінностей. У кожної людини є свої слабості і недосконалі риси характеру. Мусимо про це знати, якщо не зі слів інших чи чужого досвіду, то бодай із власного життя, щоб утриматися від зневіри й майбутніх розчарувань.
Без віри у Бога ми ніщо, блукаючі вівці, що загубилися від отари, яких у будь-яку хвилину можуть запопасти й розірвати  хижаки. Так і людина блукаюча впадає у різні єресі, потрапляє до сект, скочується в ідолопоклонство, в гіршому випадку починає служити злу. В світі було і є багато людей, які не вірячи у правдивого Бога-Вседержителя стають лжепророками, які стараються потягнути за собою у прірву інших. Пророк Єремія говорить: «Не посилав я тих пророків, а вони самі побігли, я не говорив їм, а вони пророкували». ( Єр. 23.21) Через жадобу слави йдуть ті пройдисвіти без Божого покликання між народ і баламутять його, навчаючи своєї, а не Божої науки, розгнузданої людської природи, а Божих пророків, які застерігають від надмірностей у їжі, вияву пристрастей, обмови інших, проповідують любов і прощення, сильну дійову віру, їх виганяють, а то й вбивають. Та попри все, хоч наука Християнства  важка і для багатьох незрозуміла, однак тільки правда вистоїть до кінця і переможе, завдяки ласці Св. Духа. Господь говорить до людських сердець, вміймо тільки слухати і йти за Ним.
У кожне людське серце Бог вклав віру, надію і любов, людина народжується з цими чеснотами, які  ведуть  її до Вседержителя. Розвинути чи  занедбати їх – все це залежить від кожного зокрема.
... На Першому Ватиканському Соборі у 1869-1870 роках зазначалося: «Католицька церква вірить і визнає, що є один правдивий і живий Бог, Творець неба і землі, який є всемогутній, вічний, безсмертний, незрозумілий, безмежно мудрий і що має всі досконалості. Він єдиний, одинокий, неподільний, незмінний у своїй істоті. Треба визнати, що Він повністю щасливий і що Він безмежно перевищує все те, що є, або могло бути поза ним». (3-тя сесія, розд. 1 ДБ, 1804)

(Продовження читайте у наступному номері.)

Марія Втерковська
 ( викладач релігієзнавства, психолог )