ВЕРШИНА ІМЕНІ СТЕПАНА БАНДЕРИ З’ЯВИЛАСЯ У ГОРАХ ГРУЗІЇ

 Група львівських альпіністів у рамках акції “Герої України на вершинах світу” планує підкорити низку нині безіменних гірських вершин у різних місцях світу і назвати їх іменами видатних українців.
Першою стала вершина провідника ОУН Степана Бандери у Грузії. Висота вершини 4 тис. 272 м. Українські альпіністи встановили на ній меморіальну дошку із зображенням провідника ОУН і написом “Степан Бандера – герой України” та червоно-чорний прапор. Сама експедиція тривала два тижні. За словами керівника експедиції Мар’яна Нищука, ця вершина знаходиться у районі Казбегі і не є складною, але високою. “Тому на майбутнє ми плануємо проводити масові сходження. Наступного року на цій вершині ми встановимо хрест, де проведемо панахиду за полеглими в боях бійцями ОУН-УПА. Я сподіваюсь, що дана акція стане масовою і нас підтримають ЗМІ”, – сказав альпініст. Група повернулась з експедиції до Львова 4 серпня.
Вже наступного року клуб альпіністів  планує підійматися на киргизькі вершини Тянь-Шаню. Імена, які незабаром можуть з’явитися на світових мапах, уже визначено: це Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Євген Коновалець.

ІКОНА, НА ЯКІЙ ПРИСЯГАЛИ ПЕРШІ ВОЯКИ УПА, ПОВЕРНУЛАСЯ ДО УКРАЇНИ

Настоятель парафії української автокефальної православної церкви Київського патріархату святої Софії Київської в Чикаго Іван Боярчук нещодавно завітав на Волинь, щоб предати ікону “Образ Покрови”, на якій вояки УПА у 1942 році приймали присягу, а також  раритетні книги, які були видані в США у 50-роках минулого століття: “Історія української літератури”, “Літопис Волині” та “Волинь у боротьбі за волю України”. Отець Іван розказав історію ікони: “Спочатку Роман Шухевич перевіз її на Чехословацьку територію, потім вона потрапила в руки владики Петра – головного скарбника ОУН-УПА, який проживав у нашій сім’ї. Помираючи, митрополит Петро сказав мені: якщо ви колись знайдете таке місце на землі, де впевнитесь у безпечному і надійному її збереженні, то віддайте. Якщо не знайдете – вирішуйте самі, як передати її нащадкам”. Найочевидніше, що ці експонати знайдуть своє місце у Волинському краєзнавчому музеї.
http://www.unian.ua/news/519502-do-ukrajini-povernulasya-ikona-na-yakiy-prisyagali-pershi-voyaki-upa-foto.html

«Образ Покрови», на якій вояки УПА у 1942 році приймали присягу, фото з сайту volynpost.com

БЛАЖЕННІ ГНАНІ ЗА ПРАВДУ

До 65-річчя від дня народження  (16 вересня 1947 - 7 жовтня 1984) – українського дисидента, правозахисника, літературознавця, публіциста і перекладача Валерія Марченка.

Валерій Марченко як особистість формувався в середовищі столичної інтелігенції, у великій родині Марченків. Старійшина роду – дід Михайло Іванович – відомий професор-історик, перший радянський ректор Львівського університету (і в’язень ГУЛАГу), мати Ніна Михайлівна – філолог української мови і літератури, вчений-педагог, активний громадський діяч. Вступивши на філологічний факультет Київського університету ім. Т.Г.Шевченка (1965), юнак захопився східними мовами, глибоко вивчав азербайджанську, самостійно опановував польську, англійську, німецьку.
У 1971-1972 pp. Валерій Марченко – літредактор “Літературної України”. За сумісництвом викладав українську мову та літературу в середній школі в Києві. В ці роки опублікував ряд перекладів з азербайджанської творів Сулеймана Сані Ахундова, Джаліла Мамедкулізаде. Досліджував життя і творчість замовчуваного в той час А.Кримського. Думки, спостереження, висловлені вченим, зміцнювали Марченка у переконанні: Україна є правонаступницею Київської Русі, Гетьманської України часів Богдана Хмельницького. Наукові праці А.Кримського не залишали каменя на камені від “теорії” походження України з “колиски” трьох братніх народів. Усвідомлення цього факту стало важливою віхою у формуванні національної свідомості В.Марченка. Логічно він приходить до переконання, висловленого А.Кримським, що держава без патріотичних почуттів громадян – це держава-мотлох, яка сама породжує і сама ж себе поїдає.
Детально вивчивши творчу спадщину багатьох подвижників української літератури, зокрема М.Зерова, В.Винниченка, М.Грушевського, Валерій Марченко приходить до невтішного висновку про деградацію українського літературного процесу в умовах “розвинутого соціалізму”. В своїй статті “За параваном ідейності” він пише: “Не можна затулити параваном ідейності продажність і заробітчанство митця”.
Його нарис “Київський діалог”, як і попередня робота, не побачив світу і до 1993 р. перебував у архівах КДБ. Марченко говорить про те, що російська культура послуговується геніями інших народів, зокрема українського. Марченко подає незаперечні докази того, як уміло діє партія в інформативній сфері, зводячи все українське до примітивізму, старанно дбаючи, щоб такі могутні засоби впливу, як радіо і телебачення ніколи не були в Києві вищого професійного і технічної рівня, ніж у Москві. Він уважно простежує політику в “легкому жанрі” і доходить того ж самого висновку: українська пісня, українська тема в естраді також послідовно переслідуються. Згадує він і про знищення українського кіно 1960-х років. Усвідомивши й осмисливши усі ці факти, Валерій Марченко відважується виступити на захист української мови та культури. Пізніше, в нарисі “Те, чого я не встиг сказати” Валерій називає “Київський діалог” найкращим з усього того, що він написав до свого 25-річчя. Цей твір — підсумок тривалих болісних роздумів про безжалісну національну кривду. А до того часу, до літа 1972 p., він уже був автором більш як 100 публікацій у республіканських газетах та журналах. Вже тоді, на початку творчого і фахового шляху, він привернув пильну увагу КДБ. 25 червня 1973 року його заарештовують. За вироком Київського обласного суду від 27 грудня 1973 року (відповідно до ст. 62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР “Наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад… за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС…”) засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2-х років заслання. Відбував покарання у пермському таборі для політв’язнів № 35. В таборах познайомився з українськими правозахисниками — Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими. В ув’язненні Валерій Марченко написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в’язнів у радянських таборах, трагічні подіїт1940-50-х років у Західній Україні. У відкритому листі до діда Михайла Марченка (1975) підняв загальнонаціональні проблеми, поставив політичні вимоги до окупаційного режиму в Україні, і вказав вихід для української нації: “Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору – свідомість. Треба було мені самому протовктися до кам’яної стіни, відчути біль удару, щоб зрозуміти: зло таки можна подолати, ним можна і треба боротися. Заперечення більшовизму для мене не відкриття, а форма існування. Нам ніхто не допоможе, крім нас самих. Вимога демократично розв’язати всі проблеми – єдина можливість для кожного українця”. Саме в ув’язненні Валерій зрозумів, що повинна існувати одна правда – і словесна, і письмова, і у вчинках. Він усвідомив, що його власним обов’язком є оприлюднення перед світом усіх реалій буття. У таборі вигартувалася воля Валерія й сформувався незламний характер. Він став сильний духом, з гідністю витримував усі катування і знущання. Марченко наводить факти, що не потребують коментарів: 1. Тільки в СРСР ув’язнюють поета, який, нехтуючи посадами і псевдославою, заради служіння правді, дістає у винагороду вінок із колючого дроту. 2. У якій країні існує строк ув’язнення людини за переконання, а тим більше жінки, на 25 років? 3. Лише в СРСР катують в’язнів холодом і голодом, тисячі їх знищено непосильною працею у виправно-трудових колоніях.
Завдяки співробітниці радіостанції “Свобода” Галі Горбач, яка переклала лист німецькою мовою, світ дізнався правду про становище в’язнів у СРСР. Більше ЗО нарисів, оповідань, есе - така біографія його табірних та засланських творів.
8 листопада 1977 року тяжкохворий, він оголосив голодування і заявив свій протест: 1) існуючій (всупереч підписаному в Гельсинкі) практиці репресій проти інакомислячих! 2) жорстким умовам утримання політв’язнів у концтаборах і тюрмах; 3) 20 і 30-річному строку ув’язнення за політичну боротьбу; 4) відсутності свободи слова, друку і маніфестацій; 5) відсутності свободи виїзду за кордон.
У своїй боротьбі В.Марченко посилався на підписану СРСР прийняту Генеральною Асамблеєю ООН “Загальну Декларацію Прав людини”. Доводив, що Україна як член ООН також повинна дотримуватися цього міжнародного документа. До того ж, у 1975 р. СРСР підписав Гельсінську угоду, в якій зобов’язувався дотримуватися проголошених прав людини. Саме тоді на території радянської імперії зародилися перші правозахисні групи. Валерій став членом однієї з них.
У травні 1981 року Валерій Марченко повернувся із заслання в Київ. Переслідуваний, гнаний, тяжко хворий на нирки, під недремним оком нагляду він протримався вдома 2 роки і п’ять місяців. З великими труднощами, випадково влаштувався сторожем господарства зелених насаджень з мізерною зарплатнею. Займався перекладами з англійської, писав публіцистичні статті – “Там, у Київських печерах”, “Гулак” Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести з засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР “Про посилення вивчення російської мови у школах України”, яку він назвав “найсвіжішим Валуєвським указом”.
21 жовтня 1983  вже важко хворого Валерія Марченка заарештовують вдруге і 13-14 березня 1984 року судять. Це була справжня битва: підставні свідки, провокатори, адвокат, від послуг якого Марченко відмовився, прокурор, суддя, які звинувачували підсудного у всіх “гріхах”, які панували в СРСР. Він говорив про беззаконня, яке панує в таборах, про постійне переслідування та обшуки інакомислячих. “Як людина вільна, тобто така, яка вважає себе вільною, де б і в яких умовах вона не перебувала, я не міг мовчати і писав про те. За це мене зараз судять. Я проти брехні і облуди, беззаконня і фальші. Я за вільну розкуту думку. Я захищаю гідність людини, і відстоюючи високі моральні принципи, як християнин керуюся Божими заповідями”. Вирок був жорстоким: 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Звинувачення ті ж самі – антирадянська діяльність. Це, по суті, був смертний вирок Марченку. Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром відмовили нирки. Помер Валерій Марченко 7 жовтня 1984 року мученицькою смертю радянського політв’язня у тюремній лікарні в Ленінграді. Йому виповнилося всього 37... Мати Валерія змогла добитися видачі тіла сина. Похований у селі Гатному (Києво-Святошинського району Київської області) поруч із прахом свого діда Михайла. “Воля і Батьківщина”: саме ці слова із Святого Письма, викарбувані на надмогильній плиті, охороняють місце вічного спочинку видатного українського правозахисника і журналіста Валерія Веніаміновича Марченка. 
12 жовтня 1990 року Пленум Верховного суду УРСР виніс постанову: “ ... Ухвалу судової колегії в кримінальних справах Верховного суду УРСР від 29 березня 1984 р. відносно Марченка Валерія Веніаміновича скасувати і справу закрити... за відсутністю в його діях складу злочину”.
Майже 15 років в Україні існує заснована Українсько-американським бюро захисту прав людини премія ім. Валерія Марченка, якої раз на рік удостоюються журналісти-правозахисники, “ті, хто трагічно сприймають нинішній день, щоб мати кращий завтрашній”. Створено медаль з його портретним зображенням (для нагороджених).  В київській школі № 175, в якій навчався Валерій, утворено музей, присвячений життю і творчості незламного борця. У Гамбурзі вийшла в перекладі німецькою мовою книга про життя і творчість Валерій Марченко –  “Я не маю ні дому, ні вулиці”.
8 листопада 2006 року Валерія Марченка нагороджено (посмертно) орденом “За мужність” І ст. – за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсинських угод.