У п'ятницю 16 вересня національне самоврядування IV району столиці організувало виставку мистецького доробку Людмили Корж-Радько (графіка, батик), Лесі Корж (акварель, батик), Богдана Коржа (скульптура) і Тараса Коржа (фотографія).
 Експозиція їхніх робіт була розміщена у галереї Уйпешта.
Голова самоврядування українців IV району Будапешта Ержебет Ладані привітала гостей і митців з важливою культурною подією у районі і наголосила на певній спадковості щодо продовження традиції виставок не тільки старших членів родини, зокрема пані Людмили та її чоловіка Богдана, але і їх доньки та сина. Відтак експозицію відкрив Надзвичайний і Повноважний посол України в Угорщині Юрій Мушка.
В числі почесних гостей вечора були присутні Голова ДОСУУ і ТУКУ Ярослава Хортяні, депутати загальних зборів Уйпешта, посадовці мерії Уйпешта, угорські митці, преса, члени місцевих українських самоврядувань з регіонів Угорщини.
Виставка тривала до 2 жовтня.

Ержебет Ладані: «Щиро вітаємо митців Корж у себе»

Голова самоврядування українців Уйпешта Ержебет Ладані зазначила для нашого журналу:
– Три роки тому у місцевій галереї виставлялася тільки Людмила Корж-Радько. Але зараз ми бачимо поповнення в родині митців. До мами і батька приєдналися донька Леся і молодший син Тарас. Вони привезли цікаві й оригінальні роботи. Ми дуже раді, що вся сім'я до нас приїхала. Я думаю, що  професійний мистецький рівень виставки а також з огляду на високий ранг офіційних осіб, ця подія викличе увагу не тільки мешканців Уйпешта, але й гостей з інших угорських міст. Я знаю, що угорці цікавляться сучасним українським мистецтвом, і це можна бачити з кількості гостей на вечорі. Я звернула увагу на присутність чималої кількості угорських митців, яких я, можливо, не всіх знаю особисто. Вони з повагою і зацікавленням дивилися на доробок родини Корж і, обмінюючись думками про побачене, визнавали цінність експонатів цієї експозиції. Ми дуже вдячні директору галереї «Уйпешт» Іштвану Ґеллері за дружнє сприяння в організації виставок українських художників. Ми дуже плідно працюємо з паном Ґеллері у цьому питанні, популяризуємо в міру наших можливостей наше національне мистецтво і культуру. Слова подяки я також адресую депутатам нашого самоврядування Олегові Турику, Аллі Мочнік та іншим, тому що були певні складнощі з перевезенням робіт через кордон, оформленням відповідної документації... Але всі разом, як єдина, згуртована команда, ми подолали ці бюрократичні бар'єри. Не буду говорити про всі проблеми. Головне, що роботи вже тут, їх можуть кілька тижнів споглядати люди, і це тішить чи найбільше. Ми раді кожному, хто більше хоче дізнатися про Україну через творчість її сучасних митців. 

Людмила Корж-Радько: «Розчарування немає. Натомість є потреба малювати»

Пані Людмила не приховує, що займається улюбленою справою з дитинства. Якби не було тієї любові до обраної справи, то ці довгі години, дні, тижні, місяці і тяглі роки професійного удосконалення здалися б людині важкою ношею. Проте, здається, що художниця її аж ніяк не відчуває. Під час роботи до пані Людмили часто приходить творче натхнення, і в цю мить тяжіння щоденних турбот, все другорядне зникає і натомість приходить відчуття майже космічної невагомості. Звичні поняття змінюються на категорії творчості. Тому в роботах Людмили Корж-Радько багато новаторських речей, ідей-образів без їхнього прямого чи навіть логічного розшифрування. Буває, художниця навіть не дає назв своїм картинам, щоб не відлунювало схематичністю, одномірністю сприйняття. Адже наш світ має дуже багато вимірів і є постійно в русі.
Пересічна людина ніколи не зрозуміє художника, якщо оцінюватиме його категоріями на зразок «треба чи не треба». Митець завдяки своєму покликанню ніби підключений до сфер тонкого душевного плану. А з чим або Ким вони поєднані, можна тільки здогадуватися... Внутрішня осяйність картини йде саме звідти, і це визначає її мистецький масштаб. Можливості щодо мистецького творіння розкриваються в людях тим більше, чим глибше вони усвідомлюють, що в житті щоденному легко не буде і що це слід прийняти як норму буття без дорікань, бідкань і звинувачень усіх і вся. Тільки б вистачило доброти, внутрішньої любові, а решта, як кажуть, перемелеться на порох.
Пані Людмила перед труднощами не пасує. Це в її характері закладено залізобетонно ще, либонь, з народження. Адже і з'явилася вона на світ майже біля самого Полярного кола в місті Печензі Мурманської області. Влітку і взимку там сонце і зорі світяться геть по-іншому, ніж у помірних широтах, а природа на Півночі особливо не панькається ні з ким. Там люди вчаться виживати по-справжньому. Але дехто з місцевих щасливий бодай вже тим, що бачив Полярне сяйво. А така краса не забувається!
Пані Людмила звично реагує на проблеми з гумором та легкою іронією. В цьому сенсі їхні з чоловіком погляди збігаються. І щодо своїх робіт вони часто радяться, хоча працюють у різних творчих майстернях. Але методи, підходи, ідеї та досвід мають різні. Не думаю, щоб подружжя било на кухні посуд з горшками, коли їхні концептуальні думки чомусь не збігаються. Гадаю, для цього у скульптора Богдана Коржа є під рукою у майстерні досить необтесаних камінних брил.  
На мій погляд людини доволі сторонньої в образотворчому мистецтві, у Людмили Радько як художника форма аж ніяк не тяжіє над змістом. Пані Людмила обходиться з кольорами ніби трохи заощадливо, але без перебору. Пані Людмила – майстер підбирати тони і напівтони, і від того фарба цікаво міниться у кольорі, стаючи випуклішою, більш об'ємною. Це можна сказати про портретні роботи майстрині, які їй, на жаль, не вдалося привезти до Будапешта. Вони намальовані практично в об'ємному форматі.
У галереї Уйпешта 16 вересня я бачив образи з більш чіткими контурами і майже без них. Спочатку, це трохи збиває з плигу. А перегодом усе стає на свої місця: земля, люди, квіти, образи і, власне, задум художниці.  Подобається також графіка – чорне з білим у різних пропорціях. На полотнах переважно зображені жіночі персонажі зі спокійною задумою на обличчі, зацікавлені, одне слово, різні. Не даремно ж кажуть, що Людмила Радько таки має що показати публіці.

– Ви ніколи не шкодували через вибір професії?
– Звичайно, ні. Адже це навіть не вибір, а спосіб мислення і життя. На погляд людини, далекої від містики кольорів та художніх образів, ми, художники, стовідсотково виглядаємо диваками. Ми ж бо живемо не зовсім матеріальними цінностями... Це вже радже властивість не раціональна, а душевна. Розум мислить категоріями сьогодення, а душа тягнеться до чогось вартіснішого – гармонії, краси, любові... Такі погляди на життя ми прищепили і своїм дітям. Я навіть не знаю, добре це, а чи погано... Це цікавий шлях, але складний, якщо мати на увазі розмірений домашній побут, час на родину, бо треба часто йти на більші чи менші жертви в ім'я роботи.
– Ви виробили свій творчий стиль, володієте складними техніками малюнка.  А як з вибором тем?
– У мене з темами немає проблем. Намагають не працювати надто довго, малюючи картини за допомогою однієї техніки. Я працюю, так би мовити, в одному режимі, поки мені цікаво. Наприклад, надовго мені не вистачає ентузіазму, коли треба виготовити ілюстрації до книжки, адже там зображення маленькі з масою дрібних деталей, які треба дуже добре пропрацювати, часто з лупою. І тоді я беруся малювати щось велике, напротивагу попередньому... Відтак настає черга обирати іншу техніку. Наперед я нічого не планую малювати. Здебільшого покладаюся на інтуїцію, роблю те, до чого відчуваю найбільший потяг на той час. Хтось недавно сказав мені, мовляв, ти – щаслива, бо робиш те, що хочеш. Десь воно, може, дійсно так і є.
– Як народжуються Ваші картинні образи? Часом не сняться майбутні персонажі картин?
– Ні, не сняться. Мабуть, я занадто реальна людина в цьому плані. Мене надихає чисте полотно, білий аркуш паперу. Ніби входиш у такий стан медитації. І не грає ролі, чим ти у даний час малюєш – олівцем чи пензлем. Твоє рука стає ніби провідником мозку, таким інструментом, передаючи імпульси твоїх думок.
– Складно живеться в одній родині аж чотирьом митцям?
– Це складно порівнювати, бо у звичайних родин – інше життя. Хіба як пригадаю своїх батьків. Проте два мої брати і їхні родини – це сім'ї художників. Я просто не уявляю, як могло б бути інакше, якби у мене чоловік не був скульптором... Конкуренції вдома у нас не має, ми працюємо абсолютно самостійно і в окремих майстернях. А  чоловікова порада для мене часто означає підтримку, коли є якісь сумніви щодо зробленого.
– Підтримку держави відчуваєте?
– На жаль, цього немає. Підтримки ми такої не шукаємо і, щиро кажучи, я і не вмію цього робити. Щоб якось виживати у цій ситуації, я просто щодня ходжу на свою викладацьку роботу і навіть деколи підробляю, коли є така можливість. Я викладаю в Ужгородському художньому інституті та в мистецькому коледжі. Тому сам процес малювання виглядає як хоббі, адже доводиться працювати у вихідні дні, або після роботи. Інакше це – нереально. Ми б просто не вижили у цій ситуації. Мій чоловік є на творчій роботі, постійного заробітку немає. Але щомісяця треба реально сплачувати купу рахунків – комунальні послуги, є інші витрати, часто незаплановані.

Зі творчої біографії Л. Корж-Радько

Заслужений художник України. Нар. 11.05.1956 р. у м. Печенґа Мурманської обл. (Росія). У 1968-75 рр. навчалася в республіканській художній школі ім. Т.Г.Шевченка в Києві. З 1975-го до 1980 року вчилася у Львівському держ. Інституті прикладного та декоративного мистецтва.
Член Національної спілки художників з 1987 року. Лауреат ІІ премії Трієнале графіки 2006 р. Лауреат ІІ премії (оригінальна техніка)виставки-конкурсу  ім. Г.Якутовича 2004 року. Лауреат Закарпатської обласної премії ім. Й.Бокшая та А.Ерделі в галузі образотворчого мистецтва 1998, 2006 рр.
Викладач Закарпатського художнього інституту. Працює в жанрах монументального мистецтва, живопису, станкової та книжкової графіки. Її картини експонувались 15 разів на персональних виставках в Україні і за кордоном.

Леся Корж: «Бачу те, чого інші не помічають»

Леся Корж почувала себе художницею, мабуть, ще до того, як навчилася читати і писати. І не тому, що кожного дня була свідком , як працює над своїми картинами мати і виліплює скульптурні фігури батько. Просто в дитинстві діти мають особливе мислення, образно-цілісне, ще не поділене на фрагменти логіки і раціоналізму.
За спостереженням досвідчених педагогів, деякі діти вміють зберегти це бачення світу й надалі, якщо їм допоможуть вправлятися у тому чи іншому виді мистецтва. На щастя, Лесі ніхто в цьому дома не заважав, а, навпаки, лише допомагали, і вона досхочу експериментувала з фарбами, знайомилася з новими образотворчими техніками і не дуже вагалася щодо того, ким хоче бути в дорослому житті.
Звичайно ж, вона бачила себе в майбутньому митцем. І не  хоч-би-яким, а обов'язково яскравим, своєрідним і цікавим.
Так, саме таку цікавість і збуджують картини Лесі Корж на виставках. Можна помітити, що за манерою і стилем малюнка Лесині роботи досить близько стоять до імпресіонізму – напрямку сучасного мистецтва. Французьке слово «імпрессіон» перекладається як враження. Художники новітньої доби замість вимальовування всіх деталей картини акцентують увагу на особливостях настроєвого моменту сюжету.
У Лесі багато є таких пейзажів карпатської природи. Фарби так і течуть на картині, мінячись у кольорі, створюючи живий рух відтінків і тонів. Такі роботи гарно дивляться на віддалі, тощу що контурів чітких пейзаж не містить. І тоді око сприймає вже цілісний, єдиний вид малюнка – пульсуючі різнокольорові плями природи, течію струмка, романтично вгадувані обриси гори, звивисті лінії глибокої ущелини і якесь внутрішнє сяйво, що йде звідусіль до глядача – не лише з неба, а й від води та зелені кущів і дерев.
Одразу ж уявляєш себе посеред того дива природи, ніби й вгадуваного, але водночас і не звичайного, бо в живій природі наше око фіксує досить чіткі фотографічні образи. Тим часом художник, працюючи над картиною, підключає уяву підсвідомості. А це вже трохи інший світ – не так штучної краси, як наших особистих уявлень про неї...
Не дивно, отже, що у Лесі Корж природа займає далеко не останнє місце в її творчості. Погляньмо бодай на людські фігури. Художниця, знову ж таки, є не настільки скрупульозною в зображенні оголених фігур молодих жінок, скільки шукає якогось спільного знаменника, якусь гармонійну основу, дотичну з її героями.
А це, безумовно, природа. Тут персонажам личить багато-що: і квіти, і відтінки пори дня і року,  навіть кволий порух теплого вітерця...
Жінка тут позбавлена умовностей цивілізації і почуває себе, мов Єва в Едемському саду. Часто її очі романтично примружені, рухи – пластичні, що ніби будять у цих юних створіннях красу жіночності. Вони мовби промовляють до глядача: «Отакі ми є – природні у своїх проявах, як розквітлі косиці погожої літньої днини».
Ці роботи Лесі Корж залишають враження ранку, коли прокидається жіночна чарівність юної Єви. Либонь, такою незаймано-привабливою вперше і побачив свою обраницю серед райських кущів біблійний Адам.

– Серед Вашого творчого доробку, Леся, ми не побачили виробів з кераміки. Змінили пріоритети?
– Дійсно, я вчилася і на кераміку. Але останні 5-6 років в основному працюю з живописом, аквареллю, олією, батіком. Не цураюсь і фотографії. Нею я займаюсь принаймні років 10-12...
– Що надихнуло Вас стати художником?
– Батьки мої художники, родичі... Я виростала в цій атмосфері. Спочатку це було неусвідомлене бажання. А потім вираз про те, що краса врятує світ, допоміг мені більш свідомо підійти до вибору професії. Мені подобається змальовувати те, чого, можливо, не бачать інші й показувати їм, перетворювати дійсність у площину мистецтва і вміти донести це до глядача, піднімаючи його рівень чи змінюючи кут бачення певних речей. Мені також до душі, коли посилюється почуття внутрішньої гармонійності в інших і собі через те, як я малюю.
– Можете пригадати міста, де найкраще сприймають Ваші роботи?
– Я думаю, не можна говорити про вибір місця, тому що глядачі в кожному місті дуже по-своєму ставляться до моїх виставок. Тут для мене пріоритетів не існує, тому що, загалом беручи, ти малюєш для широкої публіки, а не тільки для себе. В західній Україні контакт і спілкування відбувається в одному ракурсі, східна, центральна і південна Україна – трохи інакша.
– Те, що Ви народилися під сузір'ям Близнюків, заважає працювати, чи – навпаки – допомагає?
– З кольорами у мене проблем не виникає. Точності я не дуже люблю. Мені подобається така легка імпульсивність малюнка, емоція... Були в мене певні перерви з малюванням аквареллю, олією, оскільки вчилася, потім викладала. Зараз у мене з'явилося більше часу займатися улюбленою справою, і я хотіла б скористатися цією нагодою, надолужуючи пропущене. Зараз я живу на Черкащині. Спільнота художників там менша за львівську чи закарпатську, але є серед них митці самобутні, навіть загальноукраїнського рівня. Часто працюють цілими родинами. У Черкасах є випускники Львова, Києва, Харкова, Одеси, що є носіями різних напрямків і художніх шкіл, які ніби навхрест проходять через місцеву спілку, проявляються і трансформуються. 

Творчий шлях Лесі Радько

Народилася 17 червня 1979 року в м. Хуст Закарпатської обл. Навчалася в Ужгородському коледжі прикладних мистецтв ім. Адальберта Ерделі (1994-99 рр.). З 1998 року студіює фахову науку у Львівській Національній академії мистецтв на відділенні «Художня кераміка». У 2004 році захистила магістерську та дипломну роботи. З 2006 року прикріплена як здобувач наукового ступеня кандидата мистецтвознавства до Інституту Народознавства Національної Академії Наук України (м.Львів). Лауреат І премії Міжнародного молодіжного пленеру у м. Перемишль, Польща (2001 р.), лауреат ІІІ премії Всеукраїнської виставки «Трієнале скульптури», м. Київ (2008 р.). Лауреат І премії виставки-конкурсу художників «Кохання – вічна тема мистецтва», м.Черкаси (2010 р.). Роботи Лесі Корж експонувались на 18 мистецьких виставках та пленерах в Україні і поза її межами.   

Тарас Корж: « Я  на роботі – дизайнер, і фотограф у дозвільну годину»

Тарас був єдиним у родині, хто не хотів іти в мистецтво. У дитинстві у нього не раз і не два звучали такі заяви батькам: «Згоден бути ким-завгодно, тільки не художником і не скульптором».
Маму це не лякало, а навпаки, радше підбадьорювало. Замість того, щоб побиватися, вона тишком посміхалася: «Нарешті, хтось у сім'ї буде заробляти гроші, як усі нормальні люди».
Спочатку Тарас не розчарував маму – поступив учитися на історичний факультет університету в Ужгороді. Тато, Богдан Корж, лише скептично кривився.
Пройшов рік, і раптом Тарас здивував усім, у тому числі і самого себе. Він покинув студіювати історію і перейшов вчитися на відділення «Графічний дизайн» в Закарпатський художній інститут.
Нині працює дизайнером. Але справнім його захопленням є фотографія.
Навіть сам себе здивував до певної міри. Ніколи не кажи «ніколи!»? Еге ж...
І все-таки найменший син трохи поламав сімейну традицію Корж-Радьків, не ставши художником або скульптором. З іншого боку, якщо пильніше придивитися до фотомистецтва, яке, між іншим, існувало вже у ХІХ столітті, тобто ще з  з часу віднайдення чутливих фотопластин, то воно ще не має свого окремого визначення у критиків-мистецтвознавців. Хоча при цьому всі розуміють, що не можна змішувати комерційні знімки з художньою фотографією, по суті, ремесло з мистецтвом. В університетах чи коледжах навіть не існує такого предмету, як художня фотографія. Людина, яка фотографує не для вітрин крамниці чи юних фотомоделей, багато в чому сама мусить торувати собі мистецькі шляхи, якщо не має змоги вчитися у майстра-самоука у якомусь фотогуртку чи клубі. Здебільшого, це – ризикований  і складний шлях.
Але Тараса це не лякає. Він саме з тих, кому не бракує допитливості й зацікавленості. Плюс сувора школа мистецького виховання вдома. Все це, помножене на час і творчу потугу, веде молоду людину до ліпшого пізнання секретів художньої фотографії. Головне, не збавляти обертів у самовдосконаленні.
 Всі фотороботи Тараса Коржа є крупноплановими. Не завжди вони радують око глядачів-оптимістів, тому що об'єктив часто вихоплює не зовсім приємні речі: майже зотлілий скелетик загиблої пташини, якусь  жахливо покручену залізяку, банку консервованих овочів біля засніжених гаражів...
Ці знімки, хоча і без назви, проте виражають певну ідею, мистецьке світобачення автором реальності. Він уміє вдало поєднати час і місце фотозйомки. Поки що не дуже переборщує з технічними та зображувальними засобами, не мудрить з композицією і формою. І це несе свіжість сприйняття інформації щодо життя у різних його проявах, незаяложеність ідеї та оригінальність задуму.
Імпровізація – улюблений коник Тараса. Він шукає нових сюжетів і знаходить їх інтуїтивно. Очевидно, це правильний шлях до глядача, який і на дух не переносить штучність і позу у мистецтві. Хочеться і надалі побажати Тарасові Коржу ясності у формах і глибини змісту.

– Як далеко чи близько стоїть від Вас дизайн?
– Дизайн, або ще оформлення, допомагає людині, яка може бути потенційним покупцем книги чи іншої гарної речі мистецького чи комерційного ґатунку, звернути увагу на цей предмет і тримати його в голові. Для мене це означає показати роботу з якнайвигіднішого боку, щоб люди її добре бачили, впізнавали і купували.
– Яким дизайном займаєтеся Ви?
– Я здебільшого працюю в поліграфії. Це – буквально все, що друкується на папері: реклама, візитні картки, книжковий дизайн. Це моя робота, а фотографію можна назвати улюбленою справою.
– Як опановуєте її?
– Нічого такого особливого сказати про це не можу. Спочатку йде етап так званих чорнових варіантів та відбір. Щось мені більше подобається, щось – менше. Мабуть, настане колись і той момент, коли можна буде скрикнути: «Вау! Це досить круто!» Але поки що такого у своїх роботах я не зустрічав. Поживемо, побачимо...

Творчі починання Тараса Коржа

Народився 15 червня 1989 року в Ужгороді. У 2001 році завершив навчання в Закарпатському художньому інституті за фахом «Графічний дизайн. Працює в жанрах живопису, графіки (у тому числі комп'ютерної). Художньої фотографії, скульптури. Учасник п'яти пленерів із живопису, скульптури й фотографії в Україні та за кордоном.      

Богдан Корж: «Працюватиму, поки стане вміння і сили»

Скульптор Богдан Корж відомий серед своїх колег і шанувальників тим, що уникає самореклами. Його не видно у модних мистецьких салонах, де б він пропонував першому-ліпшому зустрічному  проспектики своїх робіт чи безпардонно нав'язував доробок клієнтам. Корж несхвально ставиться до інтерв'ю, а якщо і дає їх, то відбувається жартами чи короткими фразами. Не помічений він також в імітації бурхливої громадської діяльності в своєму місті. Він уважає, що для зайнятого скульптора все це є зайвим, третьорядним, адже скульптурні роботи повинні говорити самі за себе, а художник найкраще може проявити себе у творчій роботі.
Щодо цього з Богданом Коржем сперечатися важко. Тому ми звернулися до архітектора Олега Турика, давнього товариша і колеги Богдана Коржа, з проханням трохи більше розповісти про скульптора.
– З Богданом я познайомився у Львові завдяки одному моєму однокласникові, Ярку Ганкевичу, що був з родини відомих художників на Стрийщині, – розповідає Олег Турик. – Друзі Ярка стали і моїми друзями. Серед них був і Богдан Корж, з яким ми майже одразу близько зійшлися. На той час я був студентом Львівської політехніки, а майбутні архітектори часто переймали досвід студентів інституту прикладного мистецтва щодо техніки рисунка і живопису. Для нас, аматорів, вони були майже готовими митцями. Ми досить часто зустрічалися з Богданом, обмінювалися думками щодо курсових та дипломних робіт. Крім того, ми часто бували на вечорах творчої молоді в колишньому костелі Св. Катерини, де був органний зал. Цих молодих людей дуже важко було запідозрити в лояльності до радянської влади.
Студенти відучилися у Львові й роз'їхалися працювати хто куди. Олег Турик пригадує:
– Відтоді минуло дуже багато часу. Я з Богданом іноді зустрічався в Ужгороді, коли бував там у справах, але спілкувалися ми недовго, бо на той час у кожного вже були свої цілі й обов'язки дорослих людей. Період бездумного студентства закінчився. Конкретна творча співпраця між нами розпочалася, коли постало питання про створення пам'ятник княжні Анастасії на Тиханському півострові на Балатоні. Я посприяв Богдану отримати візу до Угорщині, познайомив з керівництвом української громади. Корж погодився робити цей пам'ятник. Процес його виготовлення був довгий і тяжкий. Були між нами тривалі творчі суперечки, відтак ішли не менш болісні погодження з угорськими експертами від національної спілки скульпторів. Навіть зараз я бачу для себе вже існуючий пам'ятник дещо по-іншому. Але в тих суперечках ми і доповнювали один одного. З іншого боку треба визнати, що нині бути художником або скульптором у світі чи в Україні – це фактично подвиг! Ти йдеш у суцільну невідомість, не знаючи про те, чи куплять твою роботу або ж відмовляться від неї. Багато що залежить від обставин, сприятливої думки преси, від якихось добрих оцінок критиків чи просто знавців попиту і збуту, від чийого слова підніметься вартість твоєї роботи, випадковостей ринку. А зусилля художника чи скульптора витрачаються колосальні! Думаю, що ми і надалі дружитимемо, попри наші з Богданом деякі творчі розбіжності, Роботи таких людей як він, його дружина і діти, треба частіше виставляти. І якщо йдеться про Угорщину, то в організації виставок я Богданові завжди радо допоможу.

– Богдане, чим для тебе особисто є скульптура?
– Запитання, як на мене, трохи провокаційне. А я уточню: яка саме скульптура? У бронзі, камені чи в дереві? З деревом я не займаюся з тої простої причини, що його їсть жук-короїд, дерево недовговічне. От бронза і камінь для такого скульптора, як я, підходять більше. Чому я обрав скульптуру, а не живопис, хоча можу малювати не гірше, ніж деякі українські чи закордонні художники? Відповім так: доки я можу працювати, поки стане сили, буду займатися скульптурою.
– А не лякає трудоємкість процесу?
– Аж ніяк. Радше приємно: тут і опір матеріалу, і чоловіче самоствердження, і загартування характеру. Цей процес вабить тим, що з природнього матеріалу, брили каменю, можеш зробити щось своє – живе і пластичне. Тут важить навіть не матеріальна винагорода, а результат сам по собі, як своєрідне міні гран-прі за те, що взявся і не кинув на півдорозі.
– Як нині викручуються скульптори, як виживають у непростих умовах ринку?
– Замовлень від місцевої влади чи громадських організацій ми не отримуємо. За радянської влади, дійсно, надходили пропозиції зробити ту чи іншу скульптуру. Але ці замовлення були частиною комуністичної ідеології, так званого соцреалізму. Практикувалося серед скульпторів таке собі заробітчанство – виготовиш чергового бронзового Лєніна і можеш займатися справді творчою роботою. Зараз за останні 5-6 років допомагає звести кінці з кінцями заможний приватник.
– А що вони замовляють?
– Собі подібних.
– Тобто?
– От я вже робив для нових українців, наших скоробагатьків, двометрові саламандри, американського бульдога у натуральну величину, сценки з Камасутри (оце я робив вже задля власного задоволення), лежачу жінку, що гріється на сонці. Фігура ця абстрагована, бо замовник виявився розумний. Тут можна було вже додати трохи мистецького конструктивізму і виставляйся хоч у Парижі, на Закарпатті, у Празі чи в Будапешті – жодної тобі ідеології, як у старі часи. Мені дали спокійно працювати над цією скульптурою і досить нормально заплатили за неї. А буває, що автора примушують втілювати у своїх роботах ідеї великих промислових корпорацій, газо-нафтових гігантів... Це вже ми проходили, хлопці. Крім газу і грошей, там мистецтвом і не пахне.

Народився 28 листопада 1952 року в місті Яблонець над Нісою (Чеська Республіка). В 1972 році закінчив Ужгородське училище прикладного та декоративного мистецтва. У 1978 році завершив навчання у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. Член Національної спілки художників України з 1985 року. У 1997, 2008 роках став лауреатом обласної премії ім. Й.Бокшая та А.Ерделі (номінація – скульптура). Учасник 15 обласних, республіканських та закордонних виставок. Працює в жанрах: скульптурний портрет, медальне мистецтво, скульптура малих форм, садово-паркова та монументальна скульптура.