1918. Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) в своїй книзі «Українська культура» писав:
«Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного. Це форма національного організування.
Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб... Звичайно, не сама по собі мова, а мова, як певний: орган культури, традиції. В мові – наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання. І поки живе мова – житиме й народ , яко національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть роспорушиться поміж дужчим народом...
От чому мова завжди має таку велику вагу в національному рухові, от чому ставлять її на перше почесне місце серед головних питань. Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, аби звести та знищити її дощенту. Бо німого, мовляв, попхаєш, куди забажаєш...» 1
1848. Оноре де Бальзак, французький письменник, у листі до знайомих писав про Київ:
«Я бачив Північний Рим, місто православ'я з 300 церквами, багатствами Лаври, св. Софії, степів, Цікаво один раз побачити».
Якщо ви приїдете в Україну, в цей рай земний, де я зауважив уже 77 способів приготування хліба, то побачив високу винахідливість населення комбінувати найпростіші речі. Чи так само й у Литві? Чи готуєте ви там 77 різних каш?»