145-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО – БАТЬКА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Михайло Сергійович Грушевський (нар. 17 (29) вересня 1866, м. Холм, нині Польща –† 25 листопада 1934, м. Кисловодськ, РРФСР) – професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917-1918), академік, автор понад 2000 наукових праць, серед яких 10-томна «Історія України-Руси» та 5-томна «Історія української літератури».
Батько Грушевського був вчителем, походив із стародавнього козацького роду на Чигиринщині, переїхав із Холма вчителювати на Кавказ. В Тифлісі молодий Михайло закінчив гімназію, захопився українською історією, а щоб глибше її осягнути вступив до Київського університету Св. Володимира. Вже на третьому курсі Михайло Грушевський пише наукову працю «Історія Київської землі від смерті Ярослава Мудрого до кінця XIV століття», яку 1890 р. було удостоєно золотої медалі. 1890-1894 рр. він – професорський стипендіат університету. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію. На запрошення українців з Галичини виїхав до Львова, де в 1890-1914 рр. завідував кафедрою історії України. Крім того, проф.. Михайло Грушевський  працював в Науковому Товаристві  ім. Шевченка, очолюючи його в 1897 р., був головним редактором «Літературно-Наукового Вісника», заснував разом з іншими діячами Українську Націонал-Демократичну Партію.
На початку першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. Але влада була вороже настроєна до вченого і вислала його до Симбірська, як українського сепаратиста і «мазепинця». З початком Лютневої революції Грушевський повертається до Києва, де вже  4 березня 1917 р. в Києві утворилася Українська Центральна Рада і заочно його було обрано її головою. Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської Федеративної Республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 Четвертим Універсалом – повну політичну незалежність України від Росії. Праця Михайла Грушевського, як голови Центральної Ради була дуже важка, бо звідусіль на Україну ішли вороги. Одначе йому, як історикові, треба завдячувати тим, що були прийняті закони про визначення атрибутів державної української влади: Герб Володимира Великого, жовто-блакитний Прапор, українські гроші.
29 квітня 1918 в Києві відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. Після падіння Центральної Ради Грушевський деякий час (у лютому – березні 1919 р.) перебував у Кам'янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше – у Празі, Відні, Женеві. 1923 р. був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 р. Михайло Грушевський із сім'єю приїхав до Києва., щоб докінчити багатотомну «Історію України-Русі». Більшовики радо привітали цей помилковий крок великого українського вченого, бо це допомагало їм приховувати свої ворожі плани відносно України і українського народу. В Києві Грушевський працював професором історії в Київському державному університеті, був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924-1931 рр. очолював історичні установи ВУАН. Але вже в 1931 р. Москва почала переслідувати його, як «буржуазного націоналіста і наказала виїхати до Москви. Здоров’я вченого було підірвано. Грушевського було вислано до Кисловодська нібито на лікування, де він і помер 24 листопада 1934 р. Поховано Михайла Грушевського на Байковому цвинтарі (ділянка №6 біля Вознесенської церкви). Автори пам’ятника скульптор І.М.Макогон і архітектор В.Г. Кричевський.

ІВАН БАГРЯНИЙ – БОРЕЦЬ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

2 жовтня 2006 р. виповнилось 105 років від дня народження Івана Багряного – видатного українського поета, прозаїка, драматурга, публіциста, громадсько-політичного діяча. Славетний син України, який все своє життя віддав боротьбі за її незалежність, довгий час був замовчуваний на Батьківщині, бо був ворогом комуністичної ідеології і сталінського режиму. Його твори були опубліковані на Заході ще в 40- 50-і роки, але дійти через «залізну завісу» в Україну раніше не могли. Лише з часу проголошення Україною державної незалежності Іван Багряний став відомий широкому загалу українських читачів. У його творчому доробку, зокрема, романи «Марево», «Тигролови» (1944), «Люба» (1944, знищений власноруч), «Сад Гетсиманський» (1950), «Маруся Богуславка» – перша книга роману «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965, посмертно), роман у віршах «Скелька» (1930), поеми «Монголія» (1927), «Собачий бенкет» (1927), «Вандея» (1928), «Ave Maria» (1929), «Батіг» (1928-1930), «Ґутенберґ» (1928-1930, зникла), «Комета» (1928-1930). «Гуляй-Поле» (1944), «Антон Біда – герой труда: повість про ДІ-ПІ» (1947), «Цукроварня», «Меченосці», п'єси «Бузок», «Генерал» (1944), «Морітурі» (1947), «Розгром» (1948), Поетичні збірки «В поті чола» (1929, заборонена), «До меж заказаних» (1929), «Золотий бумеранґ» (1946), статті, памфлети, твори для дітей, тексти до відомих пісень «Марш українських січових стрільців», «Вставай, народе!» та ін. Всі твори Івана Багряного це – енциклопедія більшовицьких злочинів і терору над українським народом і в той же час – приклад безмежної любові до рідної землі, її мови та історії. Він мріяв, що настане «Епоха торжества людського щирого серця, вільного, незтероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт...»
Народився Іван Багряний (Лозов’яга, русифіковане Лозов’ягін) 19 вересня (за новим стилем 2 жовтня) 1906 в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська обл.) в сім’ї муляра. Навчався Іван спочатку в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, а з 1916 по 1919 рр. у так званій Вищій початковій школі. В 1920-1921 рр. він навчається слюсарській справі в Охтирській технічній школі, але, потім переходить до Краснопільської художньо-керамічної школи (1922). З 1926 навчався в Київському художньому інституті, але до захисту дипломної роботи не був допущений з огляду на національні переконання. З 1922 працює на різних посадах, які дали йому досвід і розуміння суті навколишнього життя. Починаючи з 1925 р. в багатьох журналах друкуються його вірші й оповідання. У 1928-1930 рр. Іван Багряний написав багато романів і поем. 1929 р. вийшла його поема «Аве Марія», яку на третій день після виходу конфіскували. В 1930 р. видав свій знаменитий твір «Скелька».

16 квітня 1932 р. Івана Багряного було заарештовано за звинуваченням у контрреволюційній пропаганді та агітації. Півроку перебував у в’язниці ГПУ, в камері самотнього ув’язнення. З 1933 р. – у засланні на Далекому Сході. 1936 р. Тікає звідти і живе нелегально. У 1938 р. Іван Багряний був заарештований вдруге і просидів два роки і чотири місяці в камері смертників у Харківській в’язниці НКВД на Холодній Горі. Враження від цього періоду знайшли пізніше відображення в повісті «Сад Гетсиманський». У 1940 р. його відпустили на волю з підірваним здоров’ям. Жив в Охтирці без права виїзду. Під час німецької окупації працював у газеті «Голос Охтирщини», художником-декоратором у харківському театрі, друкувався в газеті «Нова Україна». 1943 переїздить до Львова, де бере активну участь у національно-визвольному русі УПА. На Галичині Іван Багряний за два тижні написав роман «Тигролови». Українське підпілля допомогло йому надрукувати роман (близько 400 машинописних сторінок). Цей роман отримав першу нагороду на літературному конкурсі, організованому українським видавництвом. У 1944 р. Багряний емігрував до Словаччини, потім до Австрії, звідки перебрався до Баварії (м. Новий Ульм), де знаходився ДІ-ПІ – великий табір українців, які не бажали повертатися в Україну. В Новому Ульмі Іван Багряний заснував газету «Українські вісті», разом з однодумцями створив Українську Революційно-Демократичну Партію і очолив її. Він також був членом Мистецького Українського Руху (МУРу), який було засновано в 1945 р. у Фюрті (Німеччина). В цей час пише сотні публіцистичних статей та літературних творів різного жанру. Іван Багряний пробував себе як художник, він автор портретів Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Докії Гуменної, Григорія Китастого, ілюстрував і оформлював книги деяких своїх друзів-письменників.
Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 р. Поховано митця в Новому Ульмі на кладовищі Neu-Ulm Friedhof. На його могилі у 1965 р. встановлено пам’ятник (скульптор Лев Молодожанін). Коли Україна здобула незалежність, Івана Багряного було посмертно реабілітовано (1991). 1992 р. йому посмертно присуджено Державну премію України ім.Тараса Шевченка за твори “Сад Гетсиманський” і “Тигролови”. Сьогодні ці твори є програмними: їх вивчають у школах і вищих навчальних закладах. 25 вересня 2007 року введено в обіг ювілейну монету «Іван Багряний» із серії «Видатні особистості України.

90-ЛІТТЯ УТВОРЕННЯ УАПЦ

У цьому році відзначається 90-ліття утворення Української Автокефальної Православної Церкви на І Всеукраїнському Православному Церковному Соборі 1921 року.
У жовтні (21-23) 1921 року зусиллями видатного українського церковного діяча Василя Липківського та його однодумців було скликано І Всеукраїнський Церковний Собор, який проходив у Софії Київській. З першою доповіддю на Соборі виступив протоієрей Василь Липківський. На розгляд православних він виніс такі тези: «1. Усі вірні, які прибули на Собор, є не приватні особи, а обранці-представники своїх церковних громад, і тому на Соборі лунає голос усієї Української церкви. 2. Усі члени Собору зібрались для вирішення справ Христової церкви в Україні, отже, з нами перебуває сам Христос. 3. Усі члени Собору вірують, що Українською церквою керує Дух Святий і що їх зібрала на Собор благодать Святого Духа. 4. Це все означає, що Собор має всі умови для того, аби бути цілком канонічним. 5. Московські єпископи не прибули на Собор через те, що вони не вважають себе членами нашої Церкви або не вважають себе обранцями цієї Церкви». Після обговорення тез Собор визнав своє зібрання канонічним і правочинним голосом усієї Української церкви та висвятив – покладанням рук усього духовенства – свого першого єпископа Василя Липківського (за практикою стародавньої Олександрійської церкви) і обрав його главою УАПЦ – Митрополитом Київським і всієї України. Собор проголосив створення УАПЦ, наголосив на непідлеглості Церкви керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686 року аморальним та антиканонічним актом (тоді Московська церква купила у Царгородського патріарха Діонісія Українську церкву, її права і незалежність за 200 червінців і 120 соболів, за що згодом Діонісія було позбавлено сану, але оборудку було зроблено). Богослужбовою мовою церкви Собор визнав українську.
До 90-ліття УАПЦ у видавництві «Смолоскип» вийшов біографічний довідник «Репресовані діячі Української Автокефальної Православної Церкви (1921-1939) / Упор. І. Бухарєва, В. Даниленко, В. Окіпнюк, І. Преловська. 2011, 184 с.