Суть його полягає у тому, що росіяни нібито є руським, а, отже, слов'янським народом, за який вони, власне, ось уже кілька століть себе і видають.
В силу певних історичних обставин склалося так, що найбільше проблему русько-українського етногенезу та свого власного спо­творили насамперед російські історики тюркського походження, починаючи від Кара-Мурзи (Карамзина). Треба відверто сказати, що такого рівня фальсифікації історичних фактів, такого знущання над історією сусідніх народів і свого власного народу ще не дозволяла собі жодна інша історіографія світу.
Тезу про тотожність поняття Росія і Русь вигадали монголи, яким не вдалося підкорити цілу Русь силою і тому, виходячи зі своїх суто імперських планів, вони були змушені вдатися до історичних маніпуляцій, назвавши себе спочатку лише «братом» українців, а потім і «старшим братом» з відповідними амбіційними вимогами, що випливають з цього.
Ми визнаємо той факт, що три давньоруські, точніше давньоу­країнські (протягом ХVIII-ХІХ ст. наш народ змінив свою етнічну назву), племена (новгородські словени, в'ятичі та радимичі) увійшли як складова частина до російського народу. До 1240 р. саме ці давньо­українські племена грали провідну роль в культурному та духовному розвитку цього величезного краю.
Ми визнаємо також і той факт, що в основу російської мови лягла давньоукраїнська мова, хоча і з досить значними угро-фінськими та тюркськими домішками і що свою духовність росіяни запозичили від Київської Русі. Мова, поза усяким сумнівом, – надзвичайно важливий фактор і до останнього часу її вважали основною характеристикою етносу.
Однак, з розвитком наукових знань, від сер, XX ст. стало зро­зуміло, що найголовнішою ознакою будь-якого етносу є, власне, його генетичний код. Індуси та ірландці розмовляють англійською мовою, а євреї сформували свою нову мову на основі німецької, але англійцями чи німцями усі вони від цього не стали. Харківські біо­логи у 2007 р. провели ретельні генетичні дослідження і з'ясували, що геном українців наближений до ґеному хорватів, чехів і поляків, але немає нічого спільного з російським. Тим самим остаточно була поставлена крапка в ретельно культивованому міфі про спільне іс­торичне коріння і братерство українців та росіян, які не є для нас в етнічному плані навіть далекими родичами.
Російські історики ніколи не наголошували на цьому, хоча вони про це знають досконально, що генетичну основу російського наро­ду, а, отже, його психологію та ментальність, склали не ці три руські племена, а близько 50 (!!!) інших племен іранського, монгольського та угро-фінського походження (весь, єм, карели, іжорці, ладожани, вежани, чудь, меря, мордва, мурома, мокси, чуваши, черемиси, комі, пермь, печера, ям, зимигола, корсь, нарова, ліб, кипчаки, кінгіт, сіджиут, чичили, іграки, киргизи, черкеси, огузи, тухси, ячма, чаруки, булгари, досить чисельні племена монгольського еміра Хушитая, еміра Байку та ін.).

Ось чому сьогодні ми повинні відверто констатувати той абсо­лютно незаперечний історичний факт, що у своїй основній масі російський народ не є слов'янським, руським, а, власне, так як він себе і називає, – російським народом. Слов'янський елемент у них становить лише 10%. Росіянин має набагато більше прав називати себе фіном, угорцем, татарином чи, навіть, монголом, ніж слов'яни­ном, руською людиною і саме це є найбільшою його проблемою, а, ще більше, – проблемою сусідніх із Росією двох, справді, суто руських і слов'янських народів – українського та білоруського. Так як останній з них вже перебуває на грані повної денаціоналізації, то на сьогоднішній день Русь – це українці, які є і протягом тисячоліть були її серцевиною.
Руською в Росії є лише територія від Новгорода до Архангельська (так званий Русский Север), а також ті прикордонні області, які без­посередньо прилягають до території сучасної української держави і Білорусії. Вже у XII ст. в жилах російського народу текло від 70% до 80% угро-фінської крові. Так вважають усі, хто серйозно, без про­імперських настроїв, займався етнічною Історією росіян (Мавродін, Філій, Покровський, Щапов). Навіть, Д. Зеленін, який довший час не сприймав подібної точки зору врешті-решт був змушений визнати це історичною правдою.
Можливо, не було б нічого страшного, якби етногенез росіян обмежився лише фінно-угорськими впливами, т.я. вони хоча і не є слов'янами, але все ж таки належать до індоєвропейської сім'ї на­родів. Однак, основну роль у становленні російського генотипу та вироблені російського менталітету відіграли навіть не угро-фіни, а величезні маси тюркських, татаро-монгольських племен, які у ХІП ст. прийшли сюди зі сходу і упродовж століть інтенсивно пере­мішувалися з московитами.
Всупереч твердженням багатьох російських істориків, татаро-мон-голи так і не повернулися назад, а навіки залишилися на завойованих ними землях, що підтверджує цілий ряд джерел, в т.ч. свідчення Рашід-ад-Діна. Усі без виключення гематологи та антропологи від­значають явні монголоїдні впливи у росіян, в т.ч. навіть і у радимичів та в'ятичів. Щодо населення Центральної Росії, Поволжжя, Уряду, Сибіру, Середньої Азії та Далекого Сходу, то монголоїдні риси тут видно навіть неозброєним оком. Монголи належать не тільки до зовсім іншого стовбура етногенезу, а й навіть антропогенезу і тому у випадку з росіянами ми маємо тут справу з надзвичайно загроз­ливим феноменом етнічного резус-фактору, який виявляє себе у категоричному несприйнятті ними усіх інших народів і, насамперед, слов'янських. Ці монголо-тюрксько-татарські гени не могли не по­значитися негативно на ставленні росіян до Русі і, як і в часи гунів, аварів, половців та печенігів, Росію опанувала дика ненависть до слов'ян, самого руського духу.

Руська Росія припинила своє існування у 1478 р., після жахливої розправи московських ратників над руським населенням Новгорода і Пскова. Герберштейн відзначав, що з усіх росіян найбільш чесни­ми та вихованими були саме новгородці і псковичі, тобто нащадки давньоукраїнського племені новгородських словен. В силу певної специфіки свого географічного розташування вони у найменшій мірі перемішалися з татаро-монголами та навіть з угро-фінами, а тому найдовше змогли зберегти у собі слов'янські риси. Відомо, напри­клад, що у своєму політичному устрої вони більше надавали перевагу республіканському ладу, ніж корилися московському тоталітаризму. Про розправу, яку московити влаштували над новгородцями, останні із жахом згадували навіть через кілька століть (дарма, однак, що сьо­годні про це вони вже забули): усіх чоловіків тоді вирубали шаблями, а жінок пов'язали разом з дітьми і покидали до Волхова, причому, московські ратники зі спеціально виготовленими гаками плавали на човнах по річці і топили тих дітей, хто ще мав змогу виплисти.
Якщо Москва так не жаліла «своїх» руських, то можна собі уяви­ти, що вона дозволяла собі робити з абсолютно «чужими» для неї русинами, тобто з білорусами та українцями. Ми маємо усі підстави твердити, що, вже з XV ст., монгольський геном в Росії остаточно переміг руський. Не монголи, а саме змонголізовані вже на той час росіяни взяли курс на повне фізичне знищення руського етносу як такого і ця їх політика у тій чи іншій формі мала місце аж до 1947 р, в результаті чого, за підрахунками істориків, генетичні втрати укра­їнства тільки за цей період становили близько 100 млн. осіб.
Проблема російсько-українських взаємовідносин є настільки складною та малозрозумілою для стороннього спостерігача, що ми спеціально торкнемося цієї проблеми нижче.
   Уже від середини ХІІІ ст. у цьому конгломераті східних народів запанувала надзвичайна ненависть до слов'ян і до самого руського духу. Варто нагадати, що з особливою ретельністю та жорстокістю татаро-монголами спустошувалися саме ті землі, які населяли руські племена. Починаючи від Козельська, вогнем та мечем орда пройшла по Київській Русі, Галичині, Польщі, Угорщині, знищуючи усе на своєму шляху. Саме тому, що російські князі вже давно почали віддалятися від Києва і не взяли участі в битві на Кальці, монголи, власне, і дали їм ярлик на правління.
Тому нам ніколи не слід забувати, що на чолі російських земель Москву поставили саме монголи, а не Русь, і що в історичній пер­спективі ця російська держава, яку називали і Московією, і Росією, і СРСР, є прямим продовженням не руської історії, і не Русі, а мон­гольської монархії, заснованої у свій час Чингізханом.

Вже Карамзін (який сам був нащадком Кара-Мурзи і чудово знав про що говорить), відзначив, що «у теперішній вдачі росіян панують риси, щеплені від монголів». Що вийшло в результаті цієї угро-фінно-монголо-татаро-слов'янської мішанини свідчать нам спостереження багатьох російських вчених (щоб уникнути закидів щодо необ'єктивності ми принципово уникаємо оцінок виключно української сторони): «Повсюду в тех местностях, где и теперь еще заметна смешанность населения или где живут крестьяне обруселые из финского или вообще инородческого племени, народ доселе отличается особой умственной неразвитостью, неподвижностью, тупостью, апатией, как, например, в восточных уездах Костромской губернии, в Мещерской стороне Рязанской губернии, к северу, к границам Владимирской губернии, в Черемисских и Чувашских местностях Казанской губернии и вообще во многих захолустьях юго-восточных губернии. Это и жадность к напиткам, и склонность к дракам. Вместо силачей разума у нас родились силачи мускулов. Исконно русские черты почти полностью сохранил украинский народ, ибо он в наименьшей степени смешивался с татарами» (див. А. П. Щапов. Сочинения. Т. ІІ. СПб., 1906).
Починаючи від XVI ст. усі історичні джерела одностайно від­значають разючі зміни в характері росіян, які відбулися після т.зв. «повалення татаро-монгольського іга». Герберштейн у 1517 р. уже оцінив владу московського царя як владу татарського хана і вважав, що вона переважає владу усіх монархів світу разом узятих.
Відмінність від слов'янського менталітету у росіян була вже тоді настільки разючою, що, побувавши на поч. XVI ст. в Росії і в Україні, Альберт Кампанзе, вже тоді чітко розділяв московитів та русинів як два абсолютно різні народи. Природна гостинність, доброта, щирість та інші слов'янські риси почали тонути в морі нічим не виправданої жорстокості, нехлюйства, презирства до інших народів. Провідною рисою характеру росіян стало рабство і постійне бажання уярмити, зробити рабами інших. Г. Рейналь в «Історії обох Індій» з цього при­воду писав; «Навіть якщо кріпосне право тут і впаде, то неможливо буде підняти цей народ із рабського отупіння до відчуття свободи». Пізніше, Герцен також неодноразово запитував себе: «Отчего наши руки не принимаются за большой труд, а все лезут с оружием на чужие земли?»
Деякі росіяни з величезною тривогою замислювалися над при­родою Росії, яку «умом не понять». Чаадаєв, наприклад, прийшов до категоричного висновку, що «Россия – прореха на человечестве» і що «общий закон человечности отменен по отношению к нам». Загар­бання, нехтування своїми рідними землями, і, водночас, постійний, суто монгольський, майже маніакальний потяг до чужих земель, став провідною темою не тільки зовнішньої політики московських царів, а й дуже помітною рисою характеру будь-якого пересічного росіянина. Не вміючи навести лад у своєму власному домі, вони по­стійно прагнуть потрапити до більш заможних хат своїх сусідів, та й ще обов'язково так, щоб установити там свої порядки.

Сталося те, що, врешті-решт, і мало статися: росіяни вже віддавна є для слов'ян тим, чим, у свій час, були для них гуни, авари, половці, печеніги, татари і монголи. Якимсь своїм внутрішнім чуттям вони дають собі звіт у тому, що саме східні слов'яни, насамперед українці, є їх могильниками. Що вони рано чи пізно мають розчинитися саме в руському етносі і сприйняти руський генотип. А тому інстинкт само­збереження змушує росіян вдаватися до найрізноманітніших, найпідступніших, а, часом, і надзвичайно диких форм боротьби з нами.
Параноїдальна агресивність Росії щодо України і Заходу, явне небажання сприймати інші народи рівними собі просто вражає уяву. Відомо, що, починаючи вже від 1474 р., саме Москва спровокувала напади кримських татар на Україну. З мемуарів Секлюцького видно, що, у 1590 р., російський посол у Бахчисараї дав кримському ханові 50 тис. червоних за те, щоб татари напали на Україну і особисто контролював перебіг цієї акції. Відомо також, що, на знак особливої вдячності за цю ідею винищення України при мовчазній згоді та фінансовій підтримці Росії, кримський хан, після захоплення Києва у 1482 р., відіслав усе награбоване тут (в т.ч. і Шапку Мономаха) не до Бахчисарая, а саме в Москву.
Ця єзуїтська політика Росії коштувала українському народу коло­сальних, небачених ще у світовій історії жертв. Підрахунки учених свідчать про те, що лише за один подібний напад татар на Україну населення деяких її територій зменшувалося на 60%. Навіть війну з Кримом Росія постаралася організувати так, що втрати були пере­важно не з боку татар, а українців і, за свідченням сучасників, Україна в 30-х роках XVIII ст. була вже майже повністю знелюднена. Якщо пригадати ще й сумнозвісні походи в Персію, рабську працю при ритті каналів, куди зганяли людей чомусь саме з далекої України, грома­дянські війни, штучно організований голодомор 1932-1933 рр., під час якого загинуло до 10 млн. українців, жертви ГУЛАГу, які також обчислюються мільйонами, то є абсолютно зрозумілою ставка Росії на фізичне знищення українців та заселення їх земель росіянами.
Їх ешелонами везли в Україну, переважно на Донбас та Луганщину, в той час як тих, кого ще не скосив голод, навпаки, в якості «пере­селенців» вивозили в Сибір та на Далекий Схід.
Навіть війну з Німеччиною Росія постаралася використати для остаточного вирішення «українського питання» і, як тепер з'ясо­вується, щойно мобілізованих, ненавчених і майже неозброєних українців спеціально кидали з метою тотального винищення на найбільш небезпечні ділянки фронту, або відверто морили голодом і холодом у таборах на Волзі, Спеціальні загони НКВС діяли так, щоб підставиш де тільки можливо Українську Повстанську Армію, здати найбільш її національно свідомі кадри гестапо та каральним загонам СС, Справа дійшла до того, що у 1944 р. взагалі було заплановано поголовне виселення українців до Сибіру та заселення звільнених територій вихідцями з Росії (кажуть, що для практичної реалізації цього сатанинського плану в той час не вистачило лише залізничних вагонів, хоча, насправді, усьому цьому перешкодило розгортання руху опору УПА).

Таким чином, перебіг історичних подій свідчить про те, що, починаючи з XIII ст., монгольська, а, згодом, і постмонгольська імперія вела цілеспрямовану політику по нейтралізації України як найбільшого потенційного ворога східного варварства і ця політика була надзвичайно добре продуманою та цілеспрямованою. Принцип – «є народ, є проблеми, немає народу – немає й проблем» видумав не Сталін, а його монгольські попередники. Російських шовіністів у 1927 р, вкрай наполохала статистика, яка раптом виплила у праці, присвяченій 10-річчю жовтневого пере­вороту, і з якої можна було зрозуміти, що чисельність українців в країні впритул наблизилася до чисельності росіян. Негайно були розроблені відповідні плани «нейтралізації» цього процесу, які за своєю жорстокістю мало в чому поступалися планам «вирішення єврейського питання» у нацистській Німеччині. Мова йшла про зни­щення самого генофонду українства, доведення його до такого рівня, коли наймолодший та потенційно найсильніший східноєвропейський етнос буде не в стані не тільки змінити геном східного варварства, цивілізувати його, виробити у нього інший менталітет і прищепити йому іншу, більш людяну культуру, а й сам розчиниться у російській нації. Певною мірою російським та іншим шовіністам вдалося таки це здійснити під час голодомору 1932-1933 рр., але не до кінця.
Якби умови для демографічною розвитку українства були абсолют­но нормальними, без штучних голодоморів, війн та інших підступних кровопускань, то його чисельність на сьогоднішній день мала би становити 170 млн. осіб і питання – хто у кому має розчинитися? – уже давно не стояло би на порядку денному.
В сучасних історичних умовах Москва відмовилася від політики відвертого фізичного знищення українства, але методи її діяльності стали більш тонкими та витонченими, націленими, насамперед, на нейтралізацію його економічного, культурного та духовного потен­ціалу, а тому ще більш небезпечними. «Братня дружба» тепер набула форм постійного газового шантажу, відвертого зазіхання на Крим та інформаційних воєн, до початку яких такі образи української мови, культури та усього українського можна було почути хіба що тільки у звіринцю.

У 1991 р. Росія здуру, піддавшись своїй споконвічній жадобі і, не бажаючи далі ділитися величезним економічним та енергетичним потенціалом Сибіру, який був створений руками усіх народів колиш­нього СРСР, насамперед українського, наслідуючи досвід імперських країн Заходу, раптом дала своїм республікам «вольную», точніше для організації кращого визиску перевела їх статус з колонії в неоколонію. Однак, не минуло і 20-ти років, як Москві стало зрозуміло, що без України вона є ніщо і їй конче потрібна навіть не стільки територія, скільки генетичний та інтелектуальний потенціал українців, нові Полтавські, Ахтирські, Харківські, Сумські та Миргородські полки, геніальні Корольови, Ціолковські, Вернадські та Лобачевські. Це вже досить квола, бездарна, але хитра і підступна монгольська баба, яка звикла битися чужими руками і чужою кров'ю.
Поступово, але невідворотно, назріває грандіозний конфлікт з Китаєм за Сибір і якщо Росія десятки років не могла дати собі раду з мініатюрною Чечнею, то що вже говорити за Китай...
Ще в жодній битві сам на сам Росія не перемогла Україну, а, навпа­ки, неодноразово була бита під Оршою, Клушино, Москвою, Коно­топом, Чудновим. Ось чому для уярмлення України, щоб роз'єднати і розцементувати український народ вона постійно вносить в його середовище то омосковлену православну ідею (XVII ст.), то імперську (ХУІІІ-Х1Х ст,), то ідею соціальної рівності та інтернаціоналізму (XX ст.), породжуючи тим самим мільйони обдурених Пушкарів, Кочубеїв, Безбородьків, Петровських, Криленків, Коцюбинських, Дибенків, Боженків, Щаденків та їм подібних.
Тепер на щит взята наскрізь фальшива ідея етнічного братерства, «спільної» історії, культури і мови, сподіваючись на те, що в черговий раз вона породить мільйони «Левченків», які своїми власними руками знову заведуть Україну в імперське стійло.
Тому українцям як ніколи треба бути пильними, так як на бру­тальній фальші про спільну Русь їх знову намагається надурити монгол з «раскосыми и жадными глазами» і як звичайне гарматне м'ясо кинути на будівництво своєї «Великої Монгольської Стіни» від Китаю. Можна тільки собі уявити скільки мільйонів українських черепів і кісток буде потрібно їй для цього.

Святослав СЕМЕНЮК, історик