№4(108)
липень - серпень
2010 року

СТЕЖКАМИ УКРАЇНИ
УКРАЇНОЗНАВСТВО
РЕЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОЇ КУХНІ

Угорський щоденник

  • Ст. 1
  • Ст. 2
  • Ст. 3
  • Ст. 4
  • Ст. 5
  • Ст. 6

16.07, середа

Вдруге дегустую “Fiáker”. Тут на стінах різні прикольні штуки висять, пов’язані з кіньми, підкови, поганяйли, батоги, біля входу всередині – два ліхтарі, біля них – вітряк на нозі (а за вітряком, цілком вписуючись у композицію, – на стіні намальоване колесо). На другій стіні намальовані коні, перед ними – ночви з сіном (уже справжні, не намальовані). Такі баварські інтер’єри!...
Сьогодні у мене в Угорщині – трохи Німеччини (чи Австрії?).

На площі.
Народні танці (як завжди, у середу).
Ви не знаєте, що таке середа?! Це день, коли дорослі знімають маски і стають собою (середина робочого тижня!)
Народні танці – це коли люди беруться разом: жінки – за руки, чоловіки – за плечі. Це коли дорослі стають дітьми, діти – щасливими. Це коли дивишся на людей і бачиш їхні характери, долі.
Це коли на площі стає мало місця. Це коли люди роблять друге коло всередині, третє, четверте… Це не допомагає. Тоді група переходить за межі – збоку, біля лотка з морозивом. А звідти йдуть на бічну вулицю все тими ж танцювальними кроками.
Це коли оживають стіни, каміння, небо і навіть Актор з Акторкою. Тепер вони стають глядачами, а люди – акторами.

17.07, четвер

Чоловік на пероні поношений чекає своєї електрички, чоловік, якому начхати на розклад інших приміських поїздів, йому важлива тільки станція, яка – його призначення, таке життя – скаже тобі – якщо запитаєш, куди йому.
Чоловік на пероні поношений шукає свого пристанівку, позаду каси, баби і черги, з боків – туристи з гітарами.
Чоловік – чийсь дідусь або тато, можливо, колись був туристом, або, що незле, піаністом, коханцем клавіш чи жінки.
Чоловікові поїзд неважливий, їзда дорога чоловікові, якщо набридне – зійде (пішки чимчикувати).
Останнє бажання виконано – грають старому фанфари, і чується йому через роки хропіння його коханої.

18.07, п’ятниця

Ми з Едіт гуляли старим містом…
І я, миючи вдома посуд, зрозумів, що то цінно – пройти однією вуличкою багато разів… І що то дуже важливо – зайти в сквер з іншого боку… І що дуже важливо – думати про це під час миття посуду… І що ніколи доброго спілкування не буває забагато – тільки замало…
Едіт русистка, її мова трохи смішна… Але ж ти знаєш, сонечко, як розмовляють російською іноземці! Їхня спеціальність, закономірно, все більше занепадає, менше цікавить абітурієнтів, студенти все менше і менше знають російську і володіють нею при вступанні. Все, як у нас.
І ще, що я зрозумів, миючи посуд… Вірніше, що не я зрозумів – що до мене прийшло: життя складається з моментів, несподіванок, натяків, позаплановостей.
Поки ми прогулювалися з Едіт уздовж вулиці Esze T. (не знаю, що означає Т., бо в мене карта з не настільки великим масштабом, а та вуличка дуже дрібна, коротка і симпатична), нас зустрів її колишній студент-русист, привітався зі мною по-російськи, Юра. На жаль, не українськомовний. Потім, на тій же Esze T., нас обігнав колишній вчитель Едіт – вчитель малювання, образотворчого мистецтва… З ним вона не бачилася вже багато років, хоч живуть обоє в Печі. А з хлопцем не бачилися років чотири. Трохи перегодом, коли купували квиток мені назад в Україну (маленьке симпатичне бюро-каса на розі Jókai Mór utca і Mátyás király utca), то… сидимо собі, балакаємо, чекаємо, поки нам випишуть квиток… (всі ті нюанси… як я їх пам’ятаю! У Чернівцях стояв перед касою дві години і ще хвилин двадцять перед самим вікном, поки тая дівчина мені виписувала нумер, видзвонювала по різних телефонах, запитуючи про щось, не чув про що: скло між нами було, ніби в якій тюрмі… радянщина згадалася, не дай боже; тут же жіночка за п’ять хвилин виписала мені квиток, та й то трошки метушилася, можливо, перші дні на роботі або такий віковий чи місячний період у неї…) сидимо, я так плавно російською розповідаю Едіт про що-невідь, аж підходить якась мадам і до неї: «Здравствуй, моя дорогая!» Я, звичайно, на секунду випадаю в осад… Виявляється, то колишня однокласниця Едіт, вони вчилися в одному класі з поширеним вивченням російської мови… Таки позаплановості чатували на нас, – думаю, а вони вже між собою щебечуть (давно не бачилися, хоч, як і попередні наші випадкові зустрічні, мешкають тут же, тут). Едіт каже про мене, що я тут «в гостях у нашому місті», що я «український письменник», жартує, що в Угорщині «всі розмовляють російською», знайомить з подружкою, ми обмінюємося легеньким потиском рук, ще легшими поклонами і називанням власних імен. Звичайно, я, нечемний, зразу ж забув, як звати Подружку… Сподіваюся, вона зі свого боку – теж.
А ще Едіт відкрила мені шлях до таємниць і легенд Печа. Наприклад, на Janus Pannonius utca є два місця, де люди чіпляють колодки… Я раніше думав, що то реклама або виставка, подібно, як у Чернівцях всякі дурнуваті пам’ятники робить Анатоль Федірко, а то ні! То легендарна щоденна акція! Кожен чіпляє тут свою колодочку на знак того, що сюди ще повернеться! І колодочок там багато – всі різні: величезні, великі, маленькі, мініатюрні, з нашкрябаним серцем, з написами типу «Adam Eszti», з різноманітними піктограмами, знаками, символами, кодами, таємним розумінням, підсвідомим, несказаним, закритим, прикритим, чимось міцно приєднаним на духовному рівні… так люди тримаються землі, де «пупа зарито»…
Треба буде і мені туди колодочку причепити на пам’ять, особисту, від себе. Пригадався інший – український ланцюг. «Живий ланцюг», який можна було бачити при останніх передсмертних муках Радянської імперії, у 1990 році – три мільйони українців взялися за руки і з’єднали Львів, Київ і Донбас (сотні кілометрів)… То було щось надзвичайне, єднання людей, руки-замки… ніхто не роз’єднає нас… міцніше… міцніше… разом… Україна разом… і досі залишається незрозумілим, хто ж керував людьми, хто координував той процес, цю неперервність… можливо, людям завжди потрібна казка, мрія? Надія??? Це було 21 січня 1990 року, через 71 рік після проголошення в Києві Акту злуки України.

Через 10 років, у 2000-му, була спроба повторити цей гігантський ланцюг, але він не дотяг, здається, й кілометра, почавшись і загубившись десь у Києві…

І ще одну легенду про Печ відкрила мені Едіт. Однокласники перед останнім дзвоником фотографуються і замовляють собі плакат зі своїми зображеннями, де прикола ради подають себе в найкумеднішій формі – ми йшли попри одне кафе, в якому на вітрині стояв плакат з обличчями дітей і їхніх навчителів на формах доларових банкнот. Такі плакати (і не тільки з «банкнотами») часто можна зустріти в кафетеріях Печа.

А ще Едіт видала мені державну таємницю. Тут старші люди зовсім не знають російської. Так, вони вивчали її в школі. Так, вона тут була обов’язковим предметом. Так, людей змушували вивчати. Але кожен з них тепер з гордістю відповість: «О, вчив я, вчив ту російську мову в школі стільки-там років, ще й в гімназії стільки-то, але так і не вивчив, не навчився нею розмовляти!» «Люди тут не любили радянську власть» – вістує Едіт. І я їй вірю з радістю й щиро! Розповідаю про складну ситуацію в Україні з українською мовою, наскільки мені це дозволяє володіння російською, а вона дивується: «Як – Київ маже повністю російськомовний?!» «Як – тільки на заході є багато українців?!»
Усе, на сьогодні політики досить. Давай краще про щось вічне.

У цій квартирі немає справжнього годинника, у його традиційній формі і призначенні. А яке призначення годинника – показувати час? Ні! Він повинен дивитися за всім, що є в квартирі, пильнувати від злого ока, відмічати кожен порух, кожну мить, яку не зафіксували господарі, отож, він бачить більше, ніж вони, він залізає в душу до кожної частинки цього маленького всесвіту, аби впіймати її – і… не може впіймати, бо вона невидима! Так, вони невидимі, ці порухи світу, які все одно відчуваєш. Це так само, як відчуваєш вітер, інколи навіть дуже, але побачити – катма… Я люблю цей світ, без годинника люблю. Годинник не заважає мені не відчувати часу, дивитися на світ відсторонено… Починаю любити кожну хвилину не як частину години чи доби, а як безкінечну мить, яка повторюється щосекунди… Ось відчуваю, як на вулиці чіпляється нова колодка… Ось хтось уже невидимий і вічний прикладається до тієї колодочки, цілує сліди від кроків, які належали щойно його правнукові чи праправнукові… Ось хтось, хто є цим правнуком, повертається, бо йому щось тяжіє, щось тягне до землі – прислухатися… Що то? То, напевно, дихає земля вустами нашими предків… Ось хтось, хто назвався правнуком, відходить, сповитий наново, огорнений пам’яттю, доброю пам’яттю… «Я люблю тебе» – шепоче йому світ у спину.

Цікаво, хто був перший – хто перший замкнув колодку, замкнув те коло, від якого пішли нові кола, наче по воді? Хто перший спромігся на таке оприявлення цього чуття часу, адже це чуття часу, правда, сонечко? Це чуття того, що протікає поза нашим уявленням? Скільки б людина не міркувала, їй не досягти того, що поза нею. А поза нею також знаходиться і час – той, котрий постійно в русі.
Вночі (мабуть, найкраща пора для роздумів – у цей час думає все на світі, від піщинки до Бога) колодки розмикаються, сідають на шлях і дивляться в небо. Кажуть, там бездонно… І просять вони в того бездоння, аби їхні власники не впали, якщо їх ударять, встояли, коли похитнуться, згадали, якщо забудуть, і вижили, якщо вмиратимуть. І власники, напевно, чують ті невинні голоси… І повертаються в Печ…
Цікаво, хто створив першу у світі колодку, перший у світі замок? Чи думав цей «перший» про те, що колодка стане символом не просто захисту фізичного – замикання від звіра, ворога й вітру, а й духовного? Того захисту, який не здатна створити жодна мілітарія у світі, – коли людина не боїться тримати колодку свого світу відімкненою… Кажуть, найсильніший той, хто нічого не боїться…

Усе, на сьогодні філософії досить. Давай краще про щось практичніше.

Сьогодні вдосконалив систему вивчення угорської мови. Вивчаю, звичайно, спершу іменники, а також прості числівники, деякі прикметники і, зрідка, дієслова.
Пишу невідоме мені слово на листочку (угорі – угорською, унизу – українською), який тут же приклеюю до середньої тумбочки біля столу. Дивлюся, запам’ятовую, наводжу собі якісь асоціації… (Найлегше було з тими словами, які мають схожі відповідники в українській, польській, англійській, німецькій, латинській мовах, або звучать дуже цікаво; або ж ті, які я бачив на вітринах, на дверях, на вивісках).
Коли переглядаю їх знову і знову, то прикриваю рукою верхню частину листочка (де написано угорське слово), бачу тільки український відповідник і вгадую оригінал. Якщо правильно сказав майже без роздумів – переклеюю листочок на іншу тумбочку – верхню. Там їх клею згори вниз таким чином, що кожен листочок закриває наступний нижній. Таким чином усі угорські відповідники закриті, а побачити можна тільки сходинки з українськими словами. Там теж періодично перевіряю свої знання.
Хух! Методичний посібник можна складати…))))CCC

До граматики треба братися окремо! Спочатку все переписати – укласти свої таблиці, своєю рукою, систематизувати by myself. Тільки тоді зможеш зрозуміти, знайти для себе якісь власні асоціації. Наприклад, я запам’ятав закінчення всерединного відмінка (-ban, -ben), ніби це відлуння, луна, акустика, яка утворюється ВСЕРЕДИНІ. А закінчення біляпредметного (-nál, -nél) – за фотографією Кароя Мигеша «Біля вікна» («Ablaknál»). Ну, і так далі, розвиваючи фантазію…

19.07, субота

Це ж треба було так вчора порефлексувати про ті замки, що нині я потрапив у полон до одного з них.
Спочатку пройшовся центром, знову випадково натрапив на місце з колодками, знову порозглядав ті замки і колодки, побачив, що серед них є і сучасні замикачі велосипедів, фотографував деякі з видними написами і серцями, вишкрябаними на них…
Пройшовся через пару метрів – натрапив на огорожу з такими ж колодками, тільки, видно, ту другу, яку встановили, аби туристи не загаджували місто замками. На ній значно менше тих прикрас, поки що понанизувані на прути по одному. Але є й нашарування – колодка подекуди тримається іншої колодки, а не власне залізного прута огорожі. Думаю, через кілька років її чекає та сама доля, що й першу – її теж замотають, замулять, обмотають замками, як намочену клеєм, і буде вона сумно дивитися на людей, бачити крізь них, філософськи вважати себе частиною міста, а ці замки – своїми дітьми, внуками і правнуками.

Після оглядин і спогадів про нічні візії дійшов і до Собору. Але поки гуляв попри нього, поки фотографував, насолоджуючись формою черепиці, поєднанням готики і романтики, самотніми янголами-одинаками на дахах, – подвір’я Собору замкнули… І на металевій брамі – колодка! Вечір надходить, нікого нема, подвір’я порожнє, сам-самісінький на всю Угорщину! До Собору треба пройти від центральної шляху маленьким провулком, який більше схожий на заїзд у приватний двір і зразу повертає вбік, так що з дороги його кінцевого пункту – Собору – власне, не видно (я не зразу вирішив зайти в цей провулок, тільки як роздивився… на свою голову). Тож людей біля Собору і в самому провулку немає зовсім. І, мислю собі, якщо провулок глухий, непомітний, то туристи тут нескоро з’являться, можливо, завтра під обід…
І, думаю, повинен же ж бути неподалік той, хто закрив цю браму! Брама переходить у довгий будинок, напевно, якісь канцелярські приміщення… Біля вікон – велосипед і авто. Велосипед «прив’язаний» до огорожі спеціальним замком (Знову замок! Знову огорожа!!!). Дверей, через які хто-небудь міг би вийти, аби відкрити на моє прохання браму, немає. Двері, навіть хвіртки і ворота – є, але з того боку. На них написи про собак і малюнки такі ж.
Навіть не знаю, як це мене так заціпило, що я сам не здогадався перелізти через браму… Вона висока, метрів чотири… Принаймні колодка була на рівні моєї голови. А вгорі – шпичаки, об які можна поколоти невідь-що…
Ну як же так?! Щойно любувався янгольськими постатями і щойно та брама… Я ж пройшов не крізь неї, а крізь простір! Отже, вона була відкритою! Інакше не могло бути!
…Провулком спускається жіночка. Дорогою до моєї брами повертає до авто, яке стоїть там, НА ВОЛІ. Кличу, вона дуже трохи розмовляє англійською, тому я пояснюю, максимально скорочуючи лексику до найнеобхіднішої… хтось замкнув ці двері… і тепер я не можу вийти… ви можете мені допомогти… ви могли б подзвонити у ті ворота (показую головою туди, де собаки намальовані; у ворота ті вона дзвонить, але там, напевно, не тільки собаки – навіть люди втратили слух)… ви кажете, я можу перелізти?... а, поставлю його тут (кладу фотокамеру на землю під ворота – там вузький простір – біля нього сумочку і… так швидко… і так легко… і так вдало, як ніколи досі… перелізаю!)… це було легко!... дякую за пораду! Концерт закінчено.
Жінка сідає в машину і їде. На прощання махає мені ручкою. Бачу в боковому дзеркалі її посмішку. Скалю зуби, махаю теж. І ще встигаю з переможною мордою сфотографувати ворота, які я сьогодні взяв.

20.07, неділя

Був нині в супермаркеті, бродив по книжковому магазині «Александра». Там – я вже розказував тобі – дуже багато книжок, красиве таке розміщення «купками» і альтанка посередині – для тих, хто хоче посидіти і почитати дещо, або просто почекати маму.
Був неприємно вражений. Знайшов розмовники середньо-східноєвропейські. Там є всі мови середньої і східної Європи, навіть російська. Крім української і білоруської. І карта тут же. Така красива, різними кольорами розмальована. А там, де Україна і Білорусь – світлі плями… Вірніше, брудно-зелені плями. Світлі плями у розмовах? Світлі плями в історії? Світлі плями у стосунках?
Знайшов тих розмовників кілька – у різних видавництвах і в різних форматах. Напевно, видавці сподіваються, що в Україні і так всі розуміють російську, тож прибульцям тут не буде проблем – їх кожен «поймёт». Або ж уявляють Україну і Білорусь як складову Росії. Або ж ще не зреагували на події сімнадцятирічної давності. І забувають, що коли була Чехо-Словаччина, то там кожен словак знав чеську, хоч не кожен чех володів словацькою, але таки подають у розмовнику їх обох – і словацьку, і чеську.
Стид і срам – нам! У першу чергу нам, бо це ми повинні себе представляти, себе показувати, заявляти про себе, а не бути é! Тому я хочу вивчити цю угорську, аби перекладати їхні твори на українську, а згодом, коли буду себе вільно в хунгарології почувати, робитиму зворотні тлумачення. Я сказав!
А слів вже знаю (приблизно, не на 100%, а так, з секундними роздумами, а то й без них) сто одинадцять!!! І впізнаю деякі нові відмінки! Наприклад, домежовий ІҐ (до такого-то дня), знахідний Т-ОТ-ЕТ (таку-то книжку) і всерединний БОН-БЕН (у такому-то році). Ну, а множину я давно запам’ятав: додається К, або ОК, або ЕК, а також ÖK-ŐK-ÜK-ŰK. ОК! J