Радість малим, втіха дорослим

Маргарита Тичина, заступник голови національного самоврядування українців ХІ району Будапешта:

– Цього року в нашому конкурсі було понад півсотні учасників як з числа дітей, так і серед дорослих, більше, ніж торік. Нас тішить те, що інтерес до «Джерела» з боку наших земляків та угорців росте. Ми раді, що підготували цікаву програму. У міру наших скромних можливостей намагаємось залучити охочих взяти участь у конкурсі, переконуємо, що це хороша справа, особливо коли йдеться про нашу здібну малечу. Для нас дуже важливо, щоб діти змалку розмовляли рідною мовою. Судячи з того, як виступають наші гості, свято української поезії вдалося. Ми плануємо організовувати конкурси художнього читання щороку, аби вони стали традиційними в нашому районі й отримували ширший розголос серед наших земляків. Думаємо також залучати до них й українців з сусідніх держав. Треба добре поміркувати над цим і дружно, як кажуть усією громадою, взятися за цю справу. Нам гріх також жалітися на брак доброї волі з боку нашого керівництва – Центрального органу самоврядування Українців Угорщини на чолі з пані Ярославою Хортяні, наших побратимів з інших місцевих самоуправлінь українців, подяка моїм колегам з Нової Буди, зокрема, голові Ласлу Тиводару, Емілії Горват та іншим добровільним помічникам, яких не встигла назвати по імені. Усім щире й велике спасибі!

Олександра Немет, член самоврядування українців м. Секешфегервар:

– Конкурс дуже сподобався. На ньому я побувала вперше. Це ніби просто додому мене запросили. Згадала про школу рідну на Івано-Франківщині. Одразу сльози з’явилися на очах... Яскраво згадалося дитинство, юність. Навіть не віриться, що щось подібне буває закордоном, в Угорщині... З Секешфегервара від нас виступили два хлопчики. Непросто було їм спочатку, а потім справа краще пішла. Я їм так і сказала: «Хлопці, та ви вже як справжні українці!» Діти від цього повеселіли, дуже раді були. Та й для нас, дорослих, це велика втіха: відчувається насправді, що тут звучить своє, рідне слово. Слухала до болю близькі вірші Шевченка, так само хвилюють вони українську людину, як багато років тому.... Я ніби знову стала дитиною. Моєю вчителькою була Елеонора Теодорівна Крецун, зараз покійна вже. Коли чуєш нашу поезію, живу нашу музику, то немов засвічує вона в тобі всі ті колишні яскраві образи дитинства. Аж не віриться, що пройшло вже 35 років, як закінчила школу. Пролетів цей час, як у сні якомусь, ніби вчора це було. Я навіть до сьогоднішнього дня пам’ятаю, як хто з однокласників сидів у класі. Мені кажуть: «Яка в тебе добра пам’ять!» Ну, а яка? Мабуть, звичайна, як у всіх. Ти ж і вчишся, і спілкуєшся з ровесниками. Ото пам’ятаю за Івана Пташника, за Стримкульського. Він сидів у першому ряді на третій парті зліва. Пам’ятаю, ми йому гукали ззаду: «Міша, кинь шпаргалку з математики!» Хіба це забудеш? Ото як повертаюся з Пешта додому, сідаю за стіл така розчулена від зустрічей, розслаблена, без сили волі. В молоді роки не думає особливо людина, де опиниться, гадає, що якось обійдеться без своїх людей, а потім на неї накочується ностальгія за рідним краєм. Навіть за тою хатньою важкою роботою скучиш, за тим, як готувалися дома до свят, як ходили по ягоди, гриби в ліс навпростець через болото, щоб швидше було... Ах ти ж, Господи! Пам’ятаю, мама наповідали нам, малим, мовляв, ви ж дивіться, з порожніми руками не вертайте з лісу. І ми наввипередки бігли зривати лисичку, лижня, голубіночку. Радість подвійна, бо це ж і грибочок гарний, хоч малюй його, та й на стіл буде що покласти удома – не менша втіха малій дитині на селі... От скільки усього одразу приємного згадалося. А здається, ну що там віршик якийсь – один напише, інший собі прочитає. Аж ні, як добра поезія, то й за душу бере!

Наш кор.