АРХІВ
ГРОМАДИ

№3(131)
липень - вересень
2015 року

До своїх прийшов – свої його не прийняли
Левко Довгович – 80-річний

Уродженець Ужгорода Левко Довгович приїхав до Пряшева в листопаді 1963 року 28-річним юнаком, однак з немалим життєвим досвідом за плечима: шість років таборів ҐУЛАҐу, закінчене музичне училище в Ужгороді (хормейстер та диригент), середня медична школа в Усті-над-Лабем (дентист), чотирьохрічна практика в зубній лабораторії там же та шестирічне диригентська праця з українським хорами у Празі та Карлових Варах.
В Сибір Левко, як наймолодший політичний в’язень в ГУЛАГах, в яких він побував Союзу (в часі ув’язнення йому не було ще 15 років) він став улюбленцем старших політв’язнів, які загартували його української національної свідомості й подбали про його музичну освіту. В таборах він з успіхом керував чоловічим хором.
Першим місцем його роботи у Пряшеві був професіональний Піддуклянський український народний ансамбль, куди він потрапив по конкурсі і працював співаком та конференсьєром. Оскільки з ним тяглася негативна кадрова характеристика з Радянського Союзу, до улюбленої диригентської роботи його не допускали.
Після нецілих двох років він залишив роботу в ПУНА і прийняв місце методиста для українських дитячих та молодіжних хорових колективів і драмгуртків на Окружному комітеті Культурного союзу українських трудящих та завідуючого Українським клубом у „Руському домі“ у Пряшеві.
У березні 1965 року він заснував у Пряшеві молодіжний хор „Весна“ із студентів та студенток українських класів пряшівських середніх шкіл, який став найвизначнішим самодіяльним колективом Пряшівщини. Від 1967 року при хорі діяла танцювальна група, оркестр та драматичний гурток, який у 1969 році поставив п’єсу «Наталка-Полтавка. „Весна“ за шість років своєї діяльності дала понад 150 концертів у Словаччині, Чехії, Польщі та Україні. За цей період її членами було понад 600 молодих дівчат і хлопців.
З ансамблю „Весна“ вийшло кілька професіональних співаків, музикантів, акторів та визнаних культурних діячів-аматорів. В хорі Левко знайшов і свою дружину Олену Сувак, яка подарувала йому трьох синів і стала його вірною супутницею і помічницею.
В жовтні 1967 року Л. Довгович заснував у Кошицях драматичний колектив „ДУМКА“, який поставив кілька п’єс. У 1968 Л. Довович заснував у Кошицях хор „Ластівка“.
Та восени 1971 року в рамках т. зв. „нормалізації“ його було звільнено з роботи і на п’ятнадцять років заборонено працювати з будь-яким українським колективом. В декреті про звільнення наведено, що він  „ідеологічно негативно впливав на молодь і виховував її в національному дусі“.
В тому ж 1971 році його було звільнено з п’ятого курсу заочного відділу Філософського факультету Університету ім. П. Й. Шафарика у Пряшеві (спеціальність історія та українська мова і література).
Переселившись із Пряшева у Кошиці він до 1987 року працював у будівництві. У 1987 році вийшов на пенсію по інвалідності (туберкульоз легенів, здобутий ще у сибірських таборах).
У цей крайнє несприятливий період руку допомоги надали йому професори Карлового університету. В Карловому університеті у Празі він 1994 року успішно закінчив вищу освіту, а в 1979 році в Кошицях заснував сорокачленний дівочий хор „Май“.
У 1985 році керівництво ЦК КСУТ великодушно дозволило Л. Довговичу працювати і з українськими колективами. При ОК КСУТ у  Кошицях він заснував український хор „Карпати“, який вже тридцять років під його керівництвом успішно пропагує українську культуру і є найвизначнішим українським хором у Словаччині. За 30 років своєї діяльності хор дав понад 500 концертів  не лише у різних селах і містах Словаччини, але й в Австрії, Бельгії, Болгарії, Польщі, Угорщини, України та Чехії.
Після повної політичної реабілітації у 1989 році культурно-громадська робота Левка Довговича стала більш інтенсивною. В 1991 році він відновив довоєнну українську молодіжну організацію „Пласт“ і досі є головою Крайової пластової старшини Словаччини. Пласт під його керівництвом влаштував двадцять літніх таборів та вісімнадцять Літніх шкіл українознавства, в яких брало участь понад 2 000 учасників (включаючи керівників).
Від 1994 по 1997 рік Левко Довгович був першим заступником голови Європейського конгресу українців; від 1997 по 2005 рік – президентом цієї найвизначнішої української організації Європи, з 2006-2009 року – Почесним членом президії ЄКУ. У цих функціях він зіграв важливу роль у консолідації зарубіжних українських організацій Європи.
Від 2001 по 2006 рік він був членом президії Української Всесвітньої координаційної ради у Києві.
Нещодавно Левко Довгович видав свої спогади під назвою „Хроніка життя політичного в’язня №“ 2А 424“ (Пряшів, 2013. – 518 с.) – паралельно українською і словацькою мовами. Основу спогадів становить його засудження на 36 років таборів (від розстрілу зберегла його малолітність) та перебування у „сталінських курортах“ (с. 55-462). Це – найвизначніший твір мемуарної літератури у Словаччині.
За самовіддану працю на ниві української культури Левка Довговича було нагороджено кільканадцятьома орденами й почесними грамотами, серед яких є Орден президента України „За заслуги“, Орден „Хреста звитяги“, Медаль Братства ОУН-УПА, Срібна Медаль Міністерства внутрішніх справ Словаччини, „Медаль св. Володимира Великого“, Медаль приматора міста Кошиць, Почесна грамота Міністерства освіти і науки України та ряд інших.
Вітаємо Левка Довговича з 80-літтям, а до дальших років бажаємо йому доброго здоров’я, аби він і надалі міг працювати на ниві плекання й утвердження української самосвідомості та пропагації української музичної культури.
На многая і благая літа, тобі Левку!

15. 09. 2015.

Микола Мушинка