АРХІВ
ГРОМАДИ

№3(131)
липень - вересень
2015 року

Український правознавець-міжнародник, заслужений юрист України, Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор юридичних наук, професор Володимир Василенко.
З 2006 до 2010 — представник України в Раді ООН із прав людини.

Російсько-українська війна 2014 року:
причини, перебіг та політико-правові оцінки

(Продовження. Початок – у попередніх номерах.)

2.4. Як протистояти агресії. Помилки українського керівництва

В українському політикумі та міжнародних дипломатичних колах вельми поширеною є думка, що українсько-російський конфлікт, породжений збройною агресією Росії, не можна вирішити воєнними засобами. Але з огляду на цинічну позицію РФ цей конфлікт не можна вирішити лише дипломатичними засобами. Застосування дипломатичних засобів може дати позитивний результат у тому випадку, коли обидві сторони довіряють одна одній, ставляться одна до одної з повагою або, принаймні, прагнуть до порозуміння, відповідно до вимог демократії та міжнародного права.

На жаль, Російська Федерація позиціонує себе як варварська сила з минулого, що ігнорує сучасні правові та цивілізаційні цінності й загрожує не лише Україні, а й існуючому міжнародному правопорядку. Виступаючи 28 вересня 2014 року в
Конгресі США, президент України Петро Порошенко наголосив, що агресія Росії поставила Україну, Європу і світ перед вибором не між різновидами цивілізацій, а між цивілізацією і варварством.

Вдаючись до дипломатичних методів, Україна, проте, має право, може і повинна чинити збройний опір агресорові, хоча він є мілітарно потужнішим і володіє ядерною зброєю.

На дипломатичному фронті пріоритетом для України мають бути не спроби умиротворення агресора шляхом поступок, які підривають підвалини української державності та її територіальну цілісність, а посилення взаємодії з міжнародним співтовариством, насамперед в особі західних держав та інституцій, зокрема ЄС і НАТО.

Мета такої взаємодії полягає не у втягуванні Заходу в збройний конфлікт із Росією, а у використанні його можливостей для відновлення територіальної цілісності України. Зусилля української дипломатії мають бути спрямовані на переконання міжнародного співтовариства в необхідності посилити підтримку України шляхом надання їй сучасної зброї, військової техніки, розвідданих та консультативної допомоги, а також нарощування застосування проти Росії економічних, фінансових, політичних, дипломатичних санкцій аж до моменту припинення агресії та звільнення окупованих українських територій.

Західні держави, якщо вони дбають про власну безпеку, повинні рішуче стояти пліч-о-пліч з Україною в її протидії агресорові. Російська агресія порушує світовий правопорядок, загрожує глобальній безпеці й підриває режим нерозповсюдження ядерної зброї, а отже, створює загрозу кожному членові міжнародного співтовариства, зокрема й особливо західним демократіям.

Безпека Заходу не може бути досягнута шляхом умиротворення агресора і задоволення його протиправних примх за рахунок легітимних інтересів України. Для захисту своїх життєво важливих інтересів Захід не повинен допустити виникнення на геополітичному терені колишнього СРСР нової Російської імперії, яка за визначенням буде агресивним тоталітарним утворенням, вороже налаштованим до європейських цивілізаційних цінностей, принципів демократії та збереження фундаментальних прав і основоположних свобод людини, прагнутиме до територіального розширення та домінування у світі.

Первинну роль у протидії російській агресії має відігравати сама Україна, виходячи з розуміння, що Росія веде проти неї тотальну війну, війну на знищення української державності й української нації, і вестиме її навіть після зупинення застосування збройної сили, продовжуючи гуманітарну агресію, спрямовану на руйнацію державності України «мирними» засобами. Причому в майбутньому залишатимуться реальними і перспективи нових збройних нападів на Україну. Отже, Україна може захистити себе лише тотальною мобілізацією всього суспільства і всіх ресурсів держави для відсічі як збройній, так і гуманітарній агресії РФ.

Воєнна доктрина та Сектор національної безпеки

Від часу відновлення незалежної державності Україна прагнула розвивати з Росією добросусідські відносини й розглядала її як стратегічного партнера і навіть не потенційного супротивника.

Заздалегідь спланована збройна агресія, яка є лише одним із елементів широкомасштабної спецоперації, спрямованої на знищення України, стала моментом істини і поставила на порядок денний необхідність принципової переоцінки постулатів та пріоритетів Воєнної доктрини України, Законів України «Про основи національної безпеки України» та «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики».

Ці документи повинні зафіксувати, що Росія є стратегічним цивілізаційним і екзистенційним ворогом України, який під прикриттям міфу про братню спорідненість росіян і українців насправді налаштований на ведення тотальної війни проти українства, його державності, мови, культури і традицій. Із зазначених документів необхідно вилучити будь-які згадки про позаблоковий або нейтральний статус України та включити положення щодо курсу України на її повномасштабне членство в ЄС і НАТО. Відповідно до цього українська влада
повинна вжити рішучих заходів, спрямованих на системне відродження всього сектору національної безпеки та його належне і постійне фінансування.

Складовою цих заходів має стати ретельне розслідування причин бездіяльності Збройних сил України в перші дні російської агресії, внаслідок чого було втрачено Крим, а також очищення силових структур від ворожої агентури.

Щоб зміцнити і реформувати окремі елементи сектору національної безпеки відповідно до сучасних вимог, необхідно домовитися про надання Україні консультативної, технічної та матеріальної допомоги державами, які є гарантами безпеки України відповідно до Будапештського меморандуму, а також іншими державами, насамперед членами НАТО та ЄС.

У Стратегії програмних дій для стабілізації ситуації в Україні, яку презентував наприкінці серпня 2014 року прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк, поряд із завданням переорієнтації Воєнної доктрини, оборонної стратегії та стратегії розвитку сектору безпеки були намічені й інші першочергові кроки, спрямовані на зміцнення обороноздатності країни, зокрема інженерно-технічне облаштування всієї ділянки російсько-українського кордону (проект «Стіна»), розробка спеціальної системи безпеки та оборони суміжних із територією держави-агресора українських областей тощо. Важливо, щоб ці та інші заходи не залишилися на папері, а були оперативно втілені в життя.

Протидія гуманітарній агресії

Паралельно із заходами, спрямованими на протидію воєнній загрозі з боку Росії, чільну увагу слід приділяти загрозам національній безпеці України в гуманітарній сфері. Вони здаються матеріально невідчутними, але за своєю природою становлять стратегічну загрозу № 1, яка є міною уповільненої дії під спорудою української державності.

Україна має шанс вистояти у протиборстві з РФ лише як українська Україна. Тотально зросійщена (лінгвістично і змістовно) Україна становитиме лише периферійну частину «Русского міра», а не повноцінну національну суверенну державу. Не випадково сучасні російські імпершовіністи висунули гасло «Нам нужна не пророссийская, а русская Украина».

Головним знаряддям реалізації цього гасла є гуманітарна агресія, яку Росія здійснює одночасно в кількох напрямах, ведучи проти України інформаційно-пропагандистську, історіософську та конфесійну війни. Наступ на українську ментальність, традиційні цінності, мову, культуру, систему освіти, історичну пам’ять народу, національні церкви має стратегічну мету: знищення ідентичності української нації, яка є системоутворюючим складником громадянської нації та Української національної держави.

Планована в Кремлі й здійснювана за допомогою режиму Віктора Януковича гуманітарна агресія Росії цинічно ігнорувала конституційні права українців, які становлять більшість населення країни, руйнувала підвалини єдності країни і прирікала Українську державу на занепад і, врешті-решт, загибель.

Відсутність україноцентричної гуманітарної політики зробила населення Криму та південно-східних регіонів України об’єктом зомбування з боку кремлівської пропаганди, сприяла зародженню їхньої відчуженості від решти країни, створила живильне середовище для культивування сепаратистських настроїв, породила зраду в лавах силових і правоохоронних органів України під час збройної агресії Росії.

Презентуючи 25 вересня 2014 року пріоритетні напрями своєї «Стратегії-2020», Петро Порошенко виділив серед них реформу системи безпеки й оборони і заявив про намір збільшити витрати на оборону до 5% ВВП. Однак серед пріоритетних пунктів стратегії розвитку країни немає гуманітарної сфери. Виникає питання: чи розуміють президент та його оточення стратегічне значення гуманітарної політики, чи це свідоме ігнорування гуманітарних проблем, від вирішення яких залежить збереження державності України?

Поряд із відродженням всього сектору безпеки та підвищення обороноздатності Збройних сил України серед державних пріоритетів має бути системна україноцентрична гуманітарна політика, покликана дати ефективну відсіч російській гуманітарній агресії та слугувати інструментом зміцнення єдності українського суспільства й підвалин незалежної державності України.

Євроатлантичний вектор

Нарешті, пріоритетним елементом національної безпекової стратегії має стати і подальше поглиблення співпраці між Україною та НАТО з метою якнайшвидшого одержання Плану дій щодо членства та набуття повнокровного і повномасштабного членства в Альянсі у майбутньому.

Сьогодні внаслідок тривалих і системних зусиль кремлівського владного істеблішменту, дипломатії, спецслужб та пропаганди в Україні й поза її межами серед окремих представників політикуму й експертного середовища сформувалася думка про недоцільність та навіть неможливість і небезпечність членства України в НАТО, оскільки це не влаштовує Росію, спричиняє напруженість у її відносинах із Заходом, криє в собі небезпеку глобального збройного конфлікту і шкодить досягненню українсько-російського порозуміння. У цьому контексті представники нинішньої української влади також зробили заяви про те, що «членство України в НАТО не є на порядку ден-
ному» (Павло Клімкін, міністр закордонних справ України, 23.06.2014 року) і що «Україні від НАТО потрібно все, крім членства» (Валерій Чалий, заступник голови Адміністрації президента України, 10.09.2014 року).

Українському керівництву і західним лідерам слід зрозуміти, що справжня загроза міжнародному миру й безпеці виникне не тоді, коли Україна стане членом НАТО, а тоді, коли Росія увірує в нездатність Заходу чинити спротив її агресивним зазіханням, у свою безкарність і спроможність досягати цілей шляхом шантажу, погроз силою та її застосування проти окремих країн.

Сукупний потенціал країн – членів НАТО, який лише посилиться з приєднанням України до Альянсу, сьогодні в політичній, технічній, воєнній та інших сферах у рази перевищує потенціал Росії, що виключає її відкритий збройний напад на держави-члени Альянсу. Звичайно, за умови наявності в них колективної волі й реальної готовності дати рішучу відсіч агресії.

РФ виступає проти членства України в НАТО не тому, що постає загроза її безпеці, а тому, що стає неможливою реалізація її агресивних цілей щодо України. Відмова України від членства в Альянсі не змінить ані ворожого ставлення Росії, ані її кінцевої стратегічної мети щодо України, а лише заохотить до подальших зусиль у напрямку нищення української незалежної державності.

Будь-які домовленості з Кремлем – таємні або відкриті – за формулою «мир в Україні в обмін на її відмову від членства в НАТО» стануть зрадою національних інтересів України, оскільки призведуть не до миру, а до війни з огляду на російську традицію ігнорування міжнародного права та зухвалого нехтування українсько-російськими договорами.

Наша влада повинна керуватися не примхами Росії, а національними інтересами України. Вже сьогодні вона має забезпечити системне інформування українського суспільства про НАТО, сприяти організації та проведенню референдуму за народною ініціативою щодо приєднання України до Альянсу. За своїм значенням такий референдум дорівнює грудневому референдуму 1991 року, коли більшість українців підтвердили Акт проголошення незалежності України. Найближчою метою співпраці України з НАТО та її поглиблення має стати не лише одержання допомоги в реформуванні українського безпекового сектору, а й підготовка до отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО, як це передбачено п. 23 Бухарестської декларації, ухваленої на саміті Альянсу в 2008-му. У серпні 2014 року генеральний секретар НАТО Андерс фоґ Расмуссен, посилаючись на згадану Декларацію, підтвердив, що «Альянс залишає двері відчиненими для України і визнає, що кожна країна має право на власне самовизначення».

Українському керівництву, щоб увійти в ці двері, потрібно припинити спроби умиротворення Росії, не піддаватися на її шантаж, погрози, позбутися комплексу малоросійської меншовартості, проявити рішучість і політичну волю, продемонструвати спроможність мислити стратегічно та діяти практично у відповідності до найвищих життєвих інтересів України та українського суспільства.

(Продовження – у наступному номері.)