АРХІВ
ГРОМАДИ

№1(125)
січень - березень
2014 року

Шлях до Шевченка

Передрук статті Євгена Маланюка, яка вперше була надрукована в 1942 році в празькому щомісячнику "Пробоєм"

Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти в його час. Лише так між нами й ним буде порозуміння. Праця Євгена Маланюка «Шлях до Шевченка» веде нас цим шляхом.

Ніде правди діти: постать Т. Шевченка була муміфікована віддавна й наміцно. [...] Не варто ніколи забувати, що ще живий голос пізнього Шевченка фактично лунав у порожнечі петербурзького усамітнення поета та, чим далі – тим більш, змалоросійщеної далекої України, яка вже не в силі була дати його творчості живий і оживлюючий резонанс.[...]
Сімдесяті й вісімдесяті роки – «пропащий час» – порожнечу ту поширюють і усталюють. В Україні одумирає шевченківське покоління.., що, в кожнім разі, було фізичними сучасниками Великого Вигнанця, що, в той чи інший спосіб, досвідчило на собі громи й блискавиці «Чигиринського Кобзаря» та «Гайдамаків».
На зміну приходить покоління «синів»... Воно вже не ставило собі батьківської дилеми «родіна – отєчество» чи проблеми «перти проти рожна» (мовляв Шевченко) чи, врешті, національно гинути, але гинути з повною свідомістю тієї загибелі. Ні, воно пішло по лінії новонародженого, вірніш, «новонадуманого» в уже зарисованій (по 1856 р.) будівлі імперії, імперського ж, безнаціонального й анаціонального «лібералізму», лібералізму таких Ґерцена й Чернишевського, учнів та спадкоємців засновника російського націонал-комунізму й батька пізнішого большевизму – Віссаріона Бєлінського. [...]
Спершу згоголізовані, згодом препаровані чернишевськими та нєкрасовими, переважно «мало»-російського ж походження, ці «патлаті нігілісти» з недовчених студентів і недокінчених семінаристів напливали на північ уторованим здавна шляхом українського культуртреґерства, щоб замінити здеґенеровану еліту попушкінської й помиколаївської Росії. [...]
Одначе Шевченківське зерно виявилося правдивим і повновартісним: нє оживєтъ, аще не умрєтъ. І воно справді вмерло в поколінні кінця минулого віку, щоб воскреснути, вибухнути цілою потугою своєї несмертельності в поколіннях пізніших, вже на наших очах.
Тільки геть пізнішим поколінням дано було вповні зрозуміти й пережити враження перших читачів Кобзаря. [...]
Справді, людям мого покоління, незалежно від того, чи були вони т. зв. «мартівськими» українцями, чи з дитинства чули вірші Шевченка з уст батьків, – образ поета, що відкрився на тлі [19]17 року, викликав, перш за все, образ вибуху, вулкану, Везувія... образ підземного полум’я самої нашої землі, що раптом прорвало якісь віковічні надмогильні плити і стрельнуло ввись, і розіллялося вогненним морем, і зарокотало пломінною карою, запалюючи й пропалюючи наскрізь.
Образ чуда. [...]
Пригадую собі, як всупереч фотографіям і, мовляв, «науковим даним», – серце, що пережило епопею 18–19 років, ніколи не могло погодитися, так би мовити, з «кожухом і шапкою» – аксесуарами, що, здавалося, раз на завше увійшли в канон Шевченкової іконографії... І саме цей підсвідомий бунт змусив по-дилетантському попорпатися в книжках і конспектах, щоб знайти раціональне підтвердження ірраціонального здогаду. І виявилося, з цілою певністю, що і отой кожух, і ота шапка, хоч і задокументовані на фотографіях, в дійснім житті Шевченка були, справді-таки, випадковою дрібницею: всього лише даниною моді, до речі – моді виразно-панській, що в зв’язку з пізнім слов’янофільством та раннім народництвом запанувала була по петербурзьких салонах та на Невськім проспекті кінця 1950-х років. «Маркевич ходить по Петербурзі в жупані, в шароварах, в кучмі й кобеняку... Макаров теж замовляє такий костюм», – писав р. 1857 Куліш до дружини в Мотронівку. Тим Маркевичем, до речі, був син відомого нашого історика. Або: «Навіть убрання його (Шевченка) – щось вроді жупана й високої шапки – не могло тоді (біля р. 1860) вразити мене екзотизмом: такі людові строї щодня попадалися на Невськім (проспекті), як рівно ж у товаристві, серед пишних пань і фраків...» Так пише в своїх спогадах про Шевченка відомий на свій час російський поет Яків Полонській.
Але з якою ж підступною зручністю панове Бєлінскі і їх нащадки використали оті злощасні кожух і шапку! З якою цупкістю вчепилися вони в цю зовнішню дрібницю, щоб нею, власне, стягнути Шевченка з його національної височини і поставити на спільний «всеросійський» рівень з якимись Кольцовими чи Нєкрасовими. І той спотворений і спрепарований образ нав’язали вони землякам разом з хитрою легендою про «мужика-самоука», «крестянского», мовляв, цебто провінційного, а пізніш – «класового» поета.
Для справедливості варто зазначити, що про «дьоготь» у Шевченковій поезії першим висловився ніхто інший, лише тією поезією здемаскований землячок – Гоголь. [...]
Велетенське явище нашої культури й новітньої історії нашого народу, явище, що його ототожнюємо з прізвищем Шевченка, є занадто велике і складне, щоб по-старому підходити до нього з примітивними засобами святочної лірики з вчорашньої просвітянської традиції. Височина цієї постаті, виростаючи на очах покоління все вище й вище, змушує одночасно й нас до постійного зросту, вимагає від нас постійного напруження духа, постійного зарядження духовною енергією.
І може, саме в цім корениться найглибша таємниця цього єдиного в своїм роді поета, що являє собою ніби мікрокосмос нації, що стається її серцем і душею, вулканічним джерелом її життєвих сил, врешті, її судьбою, її призначенням. [...]
Року 1935 у київській академії наук вийшла спеціальна публікація під заголовком «Шевченко і російська революційна демократія» пера Є. Шабліовського. […] Вже сам рисунок на окладинці книжки вимовно говорить про її завдання: там в один ряд, ніби «злучені єдиним поривом», Шевченко з... Добролюбовим та Чернишевським яко менторами. А над їх головами мальовничо віє спільний стяг з написаним на нім гаслом «К топору зовите Русь!». Автором же того гасла, як виникає зі змісту книжки, і був саме «червоний» Ніколай Чернишевський, про якого відомий письменник Н. Леонов, людина мудра й чесна (автор прецікавих київських оповідань), пише, що «й сам Н.Ґ. Чернишевський шукав співробітництва у виданнях М.Н. Каткова (реакційного редактора і публіциста-«чорносотенця». – Є.М.), – та заходи ці були марні» («Загадочный человeкъ»).
От в яке товариство, виконуючи одержане завдання, пошив п. Шабліовський нашого генія, що фігурує на портреті на початку книжки, при такій оказії, розуміється, в неодмінних кожусі й шапці!
Завдання втягнення Шевченка за всяку ціну в лоно славнозвісної російської «інтелігенції» (та ще й 60-х років!), пришиваючи йому стичність з різними ліберал-всеросійськими «демократичними» обрусителями, – то було ударне завдання совєтської пропаганди, особливо від часу зліквідування Хвильового та його плеяди, коли-то усунено було, як здавалось, останні рештки невигідних свідків, отже, можна було «культурне будівництво на Україні» розгорнути на цілу всесовєтську широчінь... Найретельніший виконавець цього завдання в добі Постишева – п. Шабліовський, дійсно, зі шкіри вилазив, щоб довести, що Шевченко, можна сказати, днював і ночував з «учителем» Чернишевським та нашими «бєсами», змальованими Достоєвським у його знаному романі. Але в усій своїй брошурі, оперуючи навіть сумнівними документами та цілком шулерськими аргументами, він так-таки й не міг довести навіть звичайного знайомства Шевченка з обидвома «патлатими нігілістами», що то так інтимно позують разом з Шевченком на окладинці брошури. Розуміється, для кожного, хто хоч трохи уявляє собі характер Шевченка та його форми життя у Петербурзі, праця п. Шабліовського видається справді сизифовою. Шевченко, який вибачав все, опріч фальшу та ницості, тим більш підлоти й дволичності «нігілістів», ніколи б на поріг до себе не пустив того роду людського примірника. [...]
Немає більшого заперечення справжнього Шевченка, як ота, вульгаризацією і своєрідною «традицією» вироблена суміш «крестьянскаво поэта» з Тарасом (теж своєрідна «помста» Гоголя!) Бульбою, як отой «дядько в шапці», просвітянська ікона, перед якою, як перед символом зубожіння нації, відправлялося рік-річно некрофілічно-слізливі «академічні» відправи.
Він був не лише пророк і Кобзар Нації, не тільки поет і не тільки маляр, і не тільки діяч чи історична постать... Це щось зовсім інше. І в плані лише історії, і в плані лише культури – він все виглядатиме сплощеним і обкраяним. Він, що якось дивно сполучував у собі і Ґонту, і Мазепу, і тайну української жіночості, і втілення чоловічості, він, що увесь шарів найчуйнішого ніжністю і що за хвилину вибухав бурею пекельного гніву, він, що до кінця любив і так само до кінця ненавидів, і що в нім ненависть і любов, помста й ласка якось гомерично зливалися в одну потужну мелодію, – то соборний витвір самих землі, підсоння, краєвиду, повітря нашої Батьківщини. То – найглибший вибух раси, що в добі історичного занепаду – саме ним – відновила душу й тіло народу.
І ще одне. Не треба забувати (бо це прикро омертвляє його живу постать), що він був і талановитим портретистом, і чарівним співаком, і дотепною товариською людиною, що мала слабість до гарного одягу (звідсіль же й ота шапка з кожухом!), розумілася на добрих стравах, закохувалася (не завше щасливо, але завше – повно)...
Чи складав він читанку для майбутніх (ой, як же майбутніх !) шкіл, чи шкіцував проект власної хати, чи вибирав собі місце для садиби, чи студіював ритівництво і пишався заслуженим титулом академіка гравюри, – у всьому він був повною, довершеною людиною, повним, довершеним українцем, без сліду національного каліцтва, хоч у життєписі його багато було б для того каліцтва підстав.
Музичною мовою кажучи, то був велетенський діяпазон: від «погибнеш, згинеш, Україно» до «Поставлю хату і кімнату», від сцени Ґонти з синами, від якої мороз іде поза шкіру, до анакреоністично-безжурного «Великомученице-кумо». І в усьому шумує побідне життя, уняте в несмертельну вічність ґеніяльного твору.
81 рік тому фізично тяжко хворий, але духово одержимий непереможною жадобою праці й творчості, – бо він мусив творити сам за мільйони незрячих, – раннім ранком 9 березня він спішив із своєї кімнати вниз до майстерні, де чекали його недокінчені мідерити.
Зламаний засланням та виснажений хворобою організм нараз зрадив: він впав зі сходів, щоб тілом вже не встати.
У цьому пориві до творчості в останній смертний час, у цьому творчому русі увесь він. Він, що був живою Обітницею і що залишив нам і досі нездійснений заповіт.

Збережена мова оригіналу

ПРО АВТОРА
ЄВГЕН МАЛАНЮК (1897–1968). Український поет, критик, культуролог. Під час Визвольних змагань – ад’ютант при командувачі Армії УНР. З 1920 по 1949 рік жив у Польщі, потім – у США. Один із найяскравіших інтелектуалів українського націоналізму. Як критик прославився «Книгою спостережень». У поетичній царині звертається до витоків української державницької традиції