Ім’я Миколи Пимоненка – академіка живопису – прикрашає сузір’я найталановитіших людей України. Його життя – це приклад надзвичайного працелюбства, без чого будь-яке обдарування тьмяніє. Картини художника вражають реалістичним спрямуванням, пригадаймо такі полотна, як «Чистий четвер», «У розлуці», «Художник», «Весілля в Київській губернії», «Засватана», «Жертва фанатизму», «Страсний четвер», «Перед грозою», «Гопак» та інші.

Народився майбутній художник 9 березня 1862 року на околиці Києва (Пріорці) в родині Корнила Даниловича Пимоненка. Шлях художника в мистецтво був визначений уже з дитячих років – коли він ходив з батьком-іконописцем селами Київщини, допомагаючи виконувати замовлення для маленьких церков. Можливо, і призначено було йому продовжити батьківську справу, якби не зустріч із Миколою Мурашком, засновником Київської малювальної школи. Побачивши талановитого хлопчика, «старий учитель» пообіцяв зробити з нього «не богомаза, а справжнього художника».
У стінах школи (1879-1882) відбулося його знайомство з Іллею Рєпіним. Якось відомий майстер, узявши в руки палітру й пензель, дописав образ Христа, над котрим трудився юнак. Для художника-початківця це стало своєрідним благословенням.
Навчався в Петербурзькій академії мистецтв (1882-1884). За малюнки з натури був нагороджений двома малими та однією великою срібними медалями Петербурзької академії мистецтв, орденом Св. Анни II і III ст. Але закінчити Академію через хворобу не зміг. Далі повернення до Києва, робота в малювальній школі М. Мурашка, потім – у художньому училищі, викладання малюнка в політехнічному інституті, брав участь у розписах Кирилівської церкви разом з Праховим і Врубелем, експонував картини в академічних та пересувних виставках. У 1900 році був прийнятий у члени Театрального товариства, оформляв оперу М. Лисенка «Наталка Полтавка» і, звісно, щоденна праця у своїй майстерні – ось складові творчої біографії Пимоненка.
На щастя, слава до майстра прийшла ще за життя. Він став академіком, членом різноманітних художніх товариств Парижа, Мюнхена, Берліна – міст, де з успіхом експонувалися твори художника. Полотна майстра були придбані Луврським музеєм. До нього тяглася молодь, котра мріяла про мистецтво. Серед неї був і майбутній основоположник супрематизму Казимир Малевич: «Я їду до Києва. Знайомлюся з Пимоненком. Велике враження справили на мене його роботи... Багато мольбертів, на кожному картина, яка зображує життя України...»
Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер’єрі його майстерні. Перед ним на мольберті стоїть значних розмірів полотно «Гопак» із зображенням танцюючої дівчини. Такою – веселою, темпераментною «увірвалася» українська селянка в світ рафінованого паризького життя. Картина з успіхом експонувалася на виставці в паризькому Салоні (1909), і її придбав музей Лувру.
Для Пимоненка, як і для більшості передвижників, селянська тема ставала синонімом національної самобутності мистецтва. Але він відходить від соціальної проблематики, що визначала підвалини передвижництва, і створює ліричний образ України з її чарівними пейзажами й життєрадісним народом.

Як же вийшло, що городянин зумів так точно проникнути в суть селянських тем і образів? Очевидно, потяг до них був закладений в його корінні, яке йде від діда-кріпака Данила. Та й саме життя на Приорці, околиці Києва, своїм побутом більше нагадувало село, ніж місто. Була в його долі ще й Малютинка, де він допомагав батьку оформляти місцеву церкву, куди повернувся поправляти здоров’я після холодного Петербурга. Пізніше, узявши в оренду хату, він прибудував до неї велику світлу майстерню. Малютинка, де художник проводив із родиною все літо, стала для нього невичерпним джерелом натхнення – побут села підказував теми, а його колоритні мешканці виступили прообразами багатьох полотен.
Досі старожили села, дивлячись на твори Пимоненка, впізнають своїх предків. Художник малював їхні портрети в маленьких альбомах, із якими ніколи не розлучався. Він знаходив своїх героїв у сусідніх хатах, на гамірливих ярмарках, звідки (як згадувала його дружина) часто приводив додому «живу» натуру – то теля, то овечку. Він наряджав у святкове вбрання молодь і спостерігав за її веселощами, танцями, жартами. Так створювалися його «Ідилія», «Суперниці», «Гопак», численні сцени побачень, ярмарків. Він малював діточок, котрі пасуть гусаків і худобу, жінок, що працюють у полі. Ми не знаємо, де Пимоненко побачив свою жницю. Прекрасна кароока селянка з загадковою посмішкою Джоконди постає перед нами як певний символ краси народу, щедрості української землі. Золото спілої пшениці та прозора блакить неба ввібрали в себе споконвічні барви її пейзажу.
Природа в жанрових творах Пимоненка ніколи не сприймається як тло. Вона виступає рівноправним «героєм», котрий визначає образний і емоційний лад картини. З усіх пір року художник віддавав перевагу літу – як і в малютинських селян, воно було «гарячою порою» майстра. Пимоненко багато працював на натурі, добиваючись виразності в передачі сонячного чи місячного освітлення. Красу й соковитість літньої природи допомагав передати і пленерний живопис, у якому художник досяг великих успіхів. Відгомін його мистецтва ми зустрічаємо в працях О. Мурашка і Ф. Кричевського. Своїх жниць написав і авангардист Казимир Малевич. У них за умовно спрощеними формами фігур і пейзажу урочисто звучать яскраві фарби, які були на полотнах його першого вчителя.
Не стало чудового майстра пензля 25 березня 1912 року. Володимир Орловський важко пережив смерть зятя. Донька Олександра Володимирівна відвезла його до Італії на лікування, де він і помер. Поховано художників поруч на Лук’янівському кладовищі в їхньому рідному Києві.
Вражений смертю одного з найталановитіших своїх учнів, І. Рєпін написав критикові І. Ясинському: «Він був істинним українцем, не забудеться краєм за свої правдиві і милі, як Україна, картини…».
У Національному художньому музеї України творам цього майстра відведено цілий зал.

Олеся ГЕМБІК