ГРОМАДА - часопис українців Угорщини

Майже 3 роки в Україні триває неоголошена війна. Чимало наших солдатів повертаються з району ведення АТО з різними пораненнями. Вони потребують відповідного лікування та реабілітації. У рамках співробітництва між Угорщиною та Україною восени 2016 року в Угорщині проходили лікування та реабілітацію Сергій Ющенко та Євгеній Марусик. Війна, поранення на ній загартували чоловіків. І, розмовляючи з кореспондентом “Громади”, вони не скаржаться на недуги, а будують стратегії свого одужання, допомоги побратимам, подолання байдужості громадян України до проблем у державі тощо.
Сергій Ющенко після двох років військової повинності та 6 років служби по контракту в прикордонних військах із 2015 року перебуває на військовій службі у 24 бригаді. Його військова спеціальність – командир розвідки. 8 травня 2016 року з колегами по службі виконував завдання поза лінією оборони, в районі населеного пункту Кримське Луганської області. Команду вів слідопит, який не помітив однієї з розтяжок, зачепив ногою. Одна людина загинула, двоє дістало поранення. Серед них – Сергій. Першу медичну допомогу бійцеві надали побра- тими, вони доправили пораненого спочатку до мобільного пункту у Сватовому, а звіти – до Харківського військового шпиталю. Там зробили операцію, після якої 24 травня із Харкова Сергія переправили на подальше лікування до Львова у Військово-медичний клінічний центр Західного регіону. Опісля була реабілітація у Львівській обл., звідки його дорога привела в Угорщину. І хоча й досі Сергій пересувається лише на інвалідному візку, вірить, що реабілітація і щоденна робота над собою допоможуть стати на ноги; докладає усіх зусиль, щоб не втрачати час.
Чим відрізняється у Вашому випадку процес лікування та реабілітації в Україні та Угорщині?
– В Угорщині більшість часу приділяють діагностуванню. Існує бар’єр у мові: медперсонал не розуміє української, а я — угорської.
Обіцяють лікарі, що зможу ходити. Але конкретних рекомендацій ще не почув.
У Львові, у військовому шпиталі, відчув професійну підготовку медичного персоналу. Там мені чимало допомогли. У реабілітаційному центрі Модричі у Львівській області, куди подався після війського шпиталю, зі мною працювали інструктори, які спеціально займаються з хворими, у яких є проблеми хребта. За допомогою спеціальних процедур викликали імпульси для стимуляції роботи нижньої частини хребта та ніг. Але, скажімо, у Львові, є брак медсестер. Тому зі мною постійно перебувала Катерина, моя дружина, яка допомагала мені у всьому: від уколів до розмов з лікарями.
Ваше одруження ввійшло в історію, як перше весілля на території Військово-медичного клінічного центру Західного регіону.
– З Катериною я познайомився в АТО, де Катя проживала. Деякий час ми контактували. Після поранення, як прийшов до тями у госпіталі, нікому не хотів повідомляти про те, що зі мною сталося. Особливо Катерині. Однак, вона сама знайшла мене у харківському шпиталі. Тоді я остаточно зрозумів, що просто не можу її відпустити від себе!
З того часу ми завжди разом. Волонтери і знайомі організували для нас пишне весілля у лікарні у Львові, де я проходив лікування. Гостями були майже усі лікарі та воїни, які в той час перебували на лікуванні, приїхали батьки та друзі зі Сходу України. У невеличкому скверику на території закладу обладнали весільну альтанку, було багато квітів, повітряних кульок, жива музика.
Які плани на майбутнє?
– Одруження – це хороший старт для будівництва повноцінної сім’ї з дітками. Хочу збудувати свою хату. Але для цього спочатку треба почати ходити. Роблю все для того, щоб повноцінно використати кожен день. Я маю бажання, маю світлий розум та підтримку дружини і волонтерів.

Євген Марусик, позивний “Карандаш”, військову повинність не проходив, отримав військовий квиток вже по досягненню 25-річного віку. Коли тіла перших померлих буковинців привезли з АТО в Чернівці, звідки й походить Є. Марусик, для прощання, чоловік вирішив піти захищати українську землю від агресора. Тож зібравши речі, сам поїхав до «Айдару» в Луганську область. 7 вересня 2014 року вже був на базі, а через тиждень – на бойових виїздах своєї групи. 12 листопада в Трьохізбенці, як згадує Євген: “Щось почало падати, вибухати”. Після вибуху снаряду з’являлась хмара сіро-зеленого кольору. Згодом воїнам стало відомо, що це нітрогази з активним фосфором. Спочатку був кашель, який з кожним днем посилювався. Через два тижні Євген вперше від кашлю втратив свідомість. У київському інституті пульмонології діагностували астму. З діагнозом «Бронхіальна астма, персистуюча, тяжкого перебігу, фаза нестійкої ремісії» Є. Марусика визнали непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку. “Висновок я зробив один, що як військовій медицині, так і військовій системі в цілому простіше списати людину, чим ставити її на ноги…”, – обурюється Євген. – 27 березня 2015 року я звільнився за станом здоровʼя”.
За завзяттям не помітив травми також у тазобедрених суглобах. Терпів біль до тих пір, поки без милиць не міг зробити й кроку.
Євгене, за що Ви відповідали на службі?
– Я працював у групі, яка відповідала за безпілотний літальний апарат, за допомогою якого виявляли з неба позиції ворога і корегували вогонь нашої артилерії. Свій безпілотник ми називали пташкою. Вона врятувала не одне життя, в тому числі і моє. А також з її допомогою знищено багато одиниць військової техніки та живої сили противника. Сепаратисти давали 50 тисяч долларів, щоб ліквідували нашу групу разом з цією “пташкою”. Знаючи це, ми постійно діяли зважено, обдумливо та холоднокровно.
Чим займаєтеся, Євгене, після повернення з АТО?
– Разом із небайдужими борюся з бюрократією, чиновниками, допомагаю сім’ям побратимів, які загинули в АТО, домагаюся справедливості. Наприклад, вимагаємо зняття з керівних державних посад колишніх регіоналів. Буває навіть таке, що вони займаються і справами АТО та їхніх сімей. Те саме стосується працівників колишньої міліції, які переатестувалися і стали працівниками поліції. Живуть далеко не на одну зарплатню і в той час, як в АТО гинуть наші співвітчизники, їздять на відпочинок в Москву, там фотографуються з російською символікою, працівниками ФСБ і не соромляться ці фотографії викладати в соціальні мережі. Вважаю, що їх можна замінити достойнішими кваліфікованими кадрами.
Відстоюємо права учасників АТО на безкоштовний проїзд у громадському транспорті, оскільки документально право на це є, але реально скористатися ним перевізники не дають та ще й зневажливо ставляться до військових.
Допомагаємо хлопцям, які воювали, отримувати посвідчення учасника бойових дій, кому потрібно – інвалідність. Це виглядає смішно, але людині, скажімо, без ноги, треба ще доказати лікарям, що ти – інвалід. Допомагаємо вирішувати житлові питання ветеранам АТО і їхнім сім’ям.
І, звісно ж, поправляю своє здоров’я. В Угорщині, наприклад, мені зробили операцію: один зі суглобів замінили ендопротезом.
Як рідні Вас підтримують?
– Живу з дружиною і донькою. Вони сприймають мене таким, який я є: дружина від війни спочатку відмовляла, але й сама речі в дорогу пакувала. Моя мати проживає в Італії. Їй пояснити свої переконання, за що і з ким воював на сході України, було складно, бо там, де вона живе, на супутниковому телебаченні налаштовані лише російські канали . Навіть рідну маму російська пропаганда “з’їла” з головою. Але це було в минулому. Зараз вона – один з волонтерів в Італії, які передають гуманітарну допомогу бійцям в АТО.
Які шанси в учасників АТО змінити Україну на краще?
– Будь-яка війна закінчується капітуляцією однієї зі сторін, а ми здаватись не збираємось. Думаю, що дали раду на Сході, дамо раду і на місцях.

Віра ДЯЧОК