АРХІВ
ГРОМАДИ

№4(124)
жовтень - грудень
2013 року

Ірина Магрицька:
                 Тема Голодомору в Україні державою замовчується»

Ірина Магрицька, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні, доцент Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля, кандидат філологічних наук і громадський діяч відповіла на запитання «Громади»

– Якою є мета Вашої поїздки до Угорщини?
– Я приїхала в Будапешт на запрошення української громади Угорщини як автор ідеї та продюсер документального фільму «Закляття безпам’ятства. Голодомор 1932-1933 рр. на Луганщині». Цю стрічку було знято ще 2008 року до 75-х роковин Голодомору, і її вже демонстрували в п’яти областях України на регіональних телеканалах. Цей фільм також подивилися українці Торонто в Канаді, причому ця документальна картина, за словами тамтешніх глядачів, викликала справжній фурор у тому сенсі, що її визнали найкращим твором документального-публіцистичного жанру на тему Голодомору. Цей фільм також побачили українці Польщі: я побувала цього літа у Кракові на запрошення завідувача кафедри українознавства Ягеллонського університету Володимира Мокрого. Студенти і викладачі цього вишу дуже приязно зустріли нашу кінороботу, тому що виконували ми її з автором сценарію та режисером Олександром Крамаренком за покликом серця. Ми глибоко перейнялись цією темою після спілкування зі свідками тих подій у трьохстах селах Луганського краю. Особисто я вдячна долі за те, що вона подарувала мені таку можливість. Ми знімали цих людей і фіксували їхні свідчення у 2004-2007 роках. Зараз переважна більшість цих людей уже померли... Нині дослідникам фактично нема від кого збирати ці документальні свідчення. І якби наша робота не була виконана, то був би втрачений величезний документальний пласт зі свідчень живих ще на той час людей. Я зіткнулася з байдужістю наших луганських істориків до цієї теми, які не провели жодної наукової експедиції в глибинку, хоча можна було це зробити. Тобто ця справа лягла виключно на плечі ентузіастів-подвижників, які без жодної спонуки (а йдеться ще про кількох наших місцевих краєзнавців) і за власним внутрішнім покликом збирали безцінний матеріал, який увійшов до книги «Врятована пам’ять» – це документальні свідчення з Луганщини про Голодомор. Книга об’ємна і має високу наукову вартість саме завдяки документальним свідченням пересічних людей. Я їх розшифровувала і жодним чином не редагувала, і цінність книги не тільки в її історичній, а й мовній документації, бо вона відбиває мовний образ нашого краю. Наші люди розмовляють прекрасною українською мовою, її слобожанським діалектом – на цьому я наголошую як фахівець. Цей факт засвідчує, що Україна – єдина як на Сході, так і на Заході, і нам не треба ділитися, а радше, навпаки, гуртуватись навколо теми Голодомору – це об’єднавчий національний фактор, хоч він і має негативне забарвлення. Народ, який добре знає свою правдиву, а не перекручену історію і, передусім, її трагічні сторінки, є нацією, консолідованою спільнотою людей, які ніколи не дозволять знущатися над пам’яттю предків і будуть гідними кращого майбуття.
– Скільки осіб Вам пощастило опитати в перебігу роботи над фільмом і книгою?
– Я спеціально не рахувала, адже в мене ще є не розшифровані свідчення до першого тому книги, а це майже півтисячі сторінок. Отож у цьому масиві документальних свідчень фігурує 296 свідків, але насправді їх значно більше. А фільм «Закляття безпам’ятства» теж базується на цих документальних розповідях, причому вони є мешканцями північних районів Луганської області (а це Слобожанщина), 95 відсотків яких становить саме українське населення. На перспективу маю плани розшифрувати інші записи, але вже навіть оброблених вистачило для того, щоби створити документально-публіцистичний за жанром фільм – він ніби ретранслює ті події на наше сьогодення. Ми з Олександром Крамаренком доходимо висновку, що наші сучасні негаразди беруть початок саме в 33-му році. На Луганщині, за розповідями наших інформаторів, вимирали цілі села. На будинках сільрад висіли чорні прапори, тобто смерть від голоду там була поголовною... У Біловодському, Міловському, Марківському районах, як стверджували очевидці, вимерло до 80-ти відсотків мешканців. В одному тільки селі Новобіла Новопсковського району до початку голоду мешкало 7 тисяч людей, а наприкінці 33-го року їх залишилося 3 тисячі... Уявімо собі: лише в одному цьому селі вимерло 4 тисячі мешканців! А в Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні (Луганська область), виданій за сприяння облдержадміністрації, йдеться лише про 31,5 тисяч померлих осіб на всю Луганщину. Але це просто смішна цифра на тлі тих свідчень, які наводять опитані нами люди, якщо навіть відштовхуватися від села Новобіла.
– Невже в той час видались такі страшні неврожаї у тій стороні?
– На Луганщині дуже родючі чорноземи, подекуди завтовшки в один метр. Якби навіть випав голодний рік унаслідок якихось стихійних лих, повального мору людей все одно не було б. Свідки розповідали нам, що мешканці прикордонних із Росією українських сіл часто вимінювали по той бік адміністративної межі між двома союзними республіками вишиті рушники, сорочки, скатерті зі скринь на хліб, пшоно... На тому боці люди дивувалися: мовляв, як ви можете голодувати? А це ж відбувалося на відстані всього семи-десяти кілометрів від луганських сіл, де голоду не було. І це стверджували всі як один опитані без будь-якої координації їхніх розповідей! Ці свідчення були спонтанними, а, отже, правдивими, адже в Росії люди нормально господарювали, худобу розводили, а в нас матері від безумства, спричиненого голодом, їли власних дітей! Коли мені розповідали про ці моторошні речі, я плакала... Не можна слухати без сліз розповіді, як мати їсть свою дитину або як маля перед смертю об’їдає на власних пальчиках м’ясо... Люди помирали по-різному: хтось мовчки і зберігаючи людську гідність до кінця, інші ж просто божеволіли, і це стосується не тільки українців, це – психологія людська така в екстремальних умовах. Хіба це нормально, щоб матері різали і їли своїх дітей? У традиціях українського народу ніколи не було такого явища, як канібалізм.
– Чи доречно запитувати про належне ставлення місцевої влади до Ваших досліджень на тему Голодомору?
– У 2008 році, коли ще президентом України був Віктор Ющенко, місцеві адміністрації змушені були виконувати директиви з Києва, і чиновники ставилися до дослідників Голодомору більш-менш лояльно. Але все одно, коли ми вже зробили чорновий варіант цього фільму, зібралася така собі науково-адміністративна рада, яка забракувала нашу картину, вимагаючи від нас як авторів показувати дружні стосунки з Росією (а наші свідки одностайні в тому, що там голоду не було), так само не можна ставити в кадр луганські газети, які заперечують факт Голодомору, і тим більше – виставляти луганську владу в негативному світлі (ми ж розповідаємо про те, що депутати міськради не хочуть перейменовувати вулиці, названі на честь катів українського народу, тобто організаторів цього Голодомору), знову ж таки не можна наводити цитати Павла Штепи, бо він, бач, не є фаховим істориком. Подібні дорікання свідчили про спроби здійснити цензуру нашого фільму. Ми відмовилися від державної підтримки, зробивши картину в тому варіанті, в якому хотіли. Отож навіть тоді не було прихильного ставлення місцевої влади до фільму. А сьогодні я спостерігаю, що в навчальних закладах нашої області взагалі оминають тему Голодомору. Упродовж останнього місяця я відвідала з лекцією та презентацією свого фільму одну загальноосвітню школу в Луганську, ПТУ та університет. На громадських засадах я з радістю ділюся зі студентами своїми знаннями про Голодомор, оскільки я розумію, що ця тема важлива для молодого покоління в сенсі вивчення суспільствознавства, і вони не виростуть справжніми громадянами України, коли не знатимуть правдивої історії. Такі лекції я читаю на прохання моїх знайомих. Недавно я зустрічалася зі студентами-економістами рідного університету, в яких я нічого не викладаю. Я була приємно вражена тим, що після перегляду цього фільму та моєї лекції до мене підійшло троє студентів. Один хлопчина ледве стримував сльози через враження від почутого і побаченого. Студент мені подякував, сказавши, що він уперше з нашого фільму дізнався про Голодомор, отож я роблю з його зізнання висновок, що в школі учням цього не розповідали. Я не можу стверджувати, що абсолютно всі вчителі такі: є чесні й правдиві педагоги, але ж працюють і вчителі з радянським гартом. Багато з них були або і є чинними членами компартії. На Луганщині таких директорів є сила-силенна, вихідців із лав комсомолу, хіба ж вони дуже змінили свій світогляд? Навряд щоб... Невже вони будуть розповідати дітям страшну правду? Ні, вони і досі ганебно заперечують Голодомор. Коли бачиш, як Віктор Янукович ще у 2010 році на посту президента України   у Стокгольмі заявив, що Голодомор не є геноцидом українського народу, то як поводитимуться і думатимуть     потім чиновники нижчого державного рангу? Я спостерігаю, що на державному рівні в нас тема Голодомору замовчується. А під час відзначення ювілейних, вісімдесятих роковин хіба можна так ставитися до національної пам’яті?
– А що можна сказати про пересічних Ваших краян у цьому сенсі?
– Минулого року в День жалоби за жертвами Голодомору я провела невеличкий експеримент, пройшовшись вулицями і кварталами мого рідного Луганська, і побачила у вікнах лише дві запалені свічки. А ходила цілу годину по величезному житловому масиву... Про що це свідчить? Про відсутність історичної пам’яті в наших людей. Якщо глибше поглянути на це явище, то доходиш висновку, що ця амнезія є прямою загрозою нашій державності. Прикро й те, що, згідно з результатами останнього офіційного перепису населення в Україні 2001 року, на Луганщині мешкає 59 відсотків українців, 38 відсотків назвали себе росіянами і всього 3 відсотки припадає на представників національних меншин. Більшість усе-таки становлять українці в нашому краї. За чіткої державотворчої ідеології без крайнощів і базування на знаннях національної історії, культури та мови всі ці світоглядні перекоси зникнуть, як і в нормальних європейських країнах. Ще у 1990-ті люди готові були сприймати ці ідеї. Адже що таке українізація? На моє переконання, це повернення Україні власного національного обличчя, бо наша держава називається Україна. У ті роки в Луганську відкривалося багато українських шкіл, куди батьки з радістю віддавали своїх діток. Я знаю навіть кілька родин, які зовсім не є українцями, і вони без вагань зробили це. Одна така мама приїхала до нас із Росії, а батько прибув із Пакистану. Двоє їхніх дітей навчаються в українських класах. Коли я питаю батьків, чому вони так учинили, вони відповідають: «А як же інакше? Ми живемо в Україні, і діти мають бути громадянами цієї держави. А без знання мови цього не станеться». Я переконана, що Україна ніколи не перетвориться на європейську державу, поки не матиме власного національного обличчя.
– Пані Ірино, на кого Ви можете опиратися у своїх дослідженнях та громадській діяльності на Луганщині?
– Зараз справа наша тримається тільки на подвижниках, яких дуже мало... Тим не менше, хочеться сподіватись, що наша країна і її політичні та культурницькі еліти, нарешті, згадають про те, що потрібно об’єднувати націю через плекання і розвиток рідної мови, культури, правдиву історію. Я не знаю, коли це станеться, але надій не полишаю, бо часто спілкуюся з молоддю. Юнацтво, з точки зору педагогіки, – благодатний матеріал. Учням шкіл і студентам вишів треба розповідати правду про історичні події без перекручень і купюр. Щоб охопити все школярство чи студентство нашого краю в цьому сенсі, зусиль однієї чи навіть кількох людей мало. Хочеться просто вірити в чесність і порядність тих же вчителів, директорів шкіл, які виховують і вчать молоде покоління.
– Як українці діаспори ставляться до Вашого з чоловіком фільму?
– Мене запрошували минулого року до Нью-Йорка американські українці, але я не змогла поїхати. В Канаді наш документальний фільм подивилися без мене, і враження у глядачів були дуже позитивні. У Кракові я побувала на запрошення кафедри українознавства Ягеллонського університету, де щороку набирають до 30 студентів, які вивчають українську мову, культуру, етнографію, літературу, історію. Вони роблять це свідомо, але, відвідавши Україну з метою покращити свої знання про неї, вони дивуються, що не чують у Києві української мови. А недавно я почула від двох своїх луганських студентів, яким розповідала про Голодомор, таку дивну річ. Вони сказали мені, що не хочуть слухати цю інформацію, бо, мовляв, треба жити сьогоденням і майбутнім, а про минуле вони нібито і так добре знають. І що ж ці дівчатка знають про Голодомор насправді? От одна з них і каже з цілковитою впевненістю: «А я от читала в школі роман Михайла Шолохова «Піднята цілина»! Як то кажуть, на вербі груші, а на осиці кислиці… Тому ми й наголошуємо на всіх зустрічах, що Луганщина найбільше постраждала від Голодомору, будучи його епіцентром, тому що в нашому краї нема лісів чи великих лісосмуг, річок, де б водилася дика звірина і риба та росли гриби. У Центральній Україні селяни за рахунок цього виживали, а в нас помирали поголівно, бо збіжжя і харчі у них влада відібрала, і люди були приречені на довгу і мученицьку смерть. Парадокс у тому, що пам’ять про ці події на Луганщині збереглася у населення найменше. У Галичині Голодомору не було, але подивіться, як люди вшановують пам’ять невинно убієнних через Голодомор. Це було штучне явище, і організатори геноциду хотіли знищити українську національну еліту, яка народжується саме на селі. Чому ми зараз маємо такі численні негаразди у всіх сферах нашого життя? А тому, що коріння їх знаходиться саме в Голодоморі. Українці до цієї трагедії були типовими європейцями – вони були господарники на зразок фермерів, що обробляють свої ділянки землі. Мені луганчани похилого віку розповідали, що на селі були великі сім’ї по 10-12 дітей у середньому. Але нерідко траплялися родини, де народжувалося по 13, 15 і навіть 18 дітей! І всіх виховували, турбувалися про них, всі діти були при ділі, допомагаючи батькам по господарству, доглядаючи худобу, працюючи з реманентом у полі без найманої робочої сили, тобто все робили самотужки. То як такі люди можуть добровільно піти в колгосп? І саме тих індивідуальних трударів радянська влада назвала куркулями, яких виселяли з рідних місць на Соловки чи у Сибір. А так званих підкуркульників вивозили десь далеко від рідної хати в чисте поле під зиму без засобів на виживання і покидали напризволяще. І більшість цих селян і помирали на морозі просто неба... Середняки і бідняки пішли в колгоспи, але заможний середній клас був знищений.
– До речі, пересічні угорці із розумінням ставляться до великої національної трагедії українців, бо й тут проходило розкуркулювання, забирали у людей збіжжя і продукти, були переслідування селян...
– Ви знаєте, місяць тому ми з Олександром Крамаренком побували в Києві на з’їзді Міжнародної асоціації вчених-україністів, присвяченому 200-літтю з дня народження Тараса Шевченка і 80-річчю Голодомору. Секція голодоморознавців була найчисельніша. Дуже приємно, що там працював досвідчений угорський професор історії Петер Вереш. Він говорив дуже з великою симпатією та розумінням правду про Голодомор, і видно, що угорських вчених теж хвилює ця тема, адже важливо, щоб ці відомості доходили і до світової спільноти. І дуже прикро, що виступи двох працівників Інституту національної пам’яті України, яким керує комуніст товариш Солдатенко, були зведені до інакомовного заперечення Голодомору, але було зрозуміло, що у промовців отих було таке завдання – створювати нові міфи, заперечувати геноцидний характер Голодомору. Тим не менше професор Петер Вереш дуже обурився їхніми виступами, вигукнувши: «Як ви можете? Ану давай вийдемо потолкувати окремо». Але якщо тим людям платять зарплату. щоб вони свідомо перекручували факти, то як їм можна довести, що вони помиляються? Я низько вклоняюся перед такими чесними вченими, як Петер Вереш. А ще хочеться сказати таку річ: можна дуже гарно і багато розводитися про українську справу і називати себе патріотом, а можна виконувати конкретну справу, як пані Ярослава Хортяні, котра зробила у сто разів більше, ніж деякі так звані патріоти серед українських політиків. Вона своїми стараннями і переконливими бесідами довела угорським парламентарям, що Голодомор був геноцидом, і його було визнано і засуджено Національними Зборами Угорщини. І я теж низько вклоняюся перед пані Ярославою за цю велику справу служіння Україні та її народу, бо вона розповідає про приховану правду.

Василь Плоскіна