Спогади українського дипломата
3 частина
У грудні 1994 року в Угорщині відбувся самміт країн НБСЄ, на якому це об'єднання отримало нову назву – Організація по безпеці та співробітництву у Європі (ОБСЄ). Уперше на цей надзвичайно важливий форум було запрошено делегацію України на чолі з новим президентом Л.Д.Кучмою. У Будапешт разом із президентом прибули секретар РНБО В.П.Горбулін, глава адміністрації президента Д.В.Табачник, міністр закордонних справ Г.Й.Удовенко, його заступник Б.I.Тарасюк, голова комітету із закордонних справ ВР Б.I.Олійник та ще велика група супроводжуючих осіб.
Для невеликого колективу посольства цей візит був справжнім випробуванням. Річ у тім, що візити на подібні самміти в організаційному плані є надзвичайно складною справою. Приймаюча сторона бере на себе тільки забезпечення голови делегації транспортом та поліцейським супроводом, а все інше повинно робити посольство. Ось тут мені згодився комсомольський досвід та й інженерна освіта. Ми склали мережний графік роботи, кожний співробітник посольства отримав власне завдання, де його дії були розписані по хвилинах. Ситуація ускладнювалася ще тим, що у приміщенні Центру, де проходив самміт, було лише шість кімнат, де можна було проводити двосторонні зустрічі. А делегацій було більше п’ятдесяти.
Самміту передувала досить складна робота по узгодженню тексту Меморандуму «Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» – документа, який мав бути підписаний під час його проведення. Переговори проходили у готелі «Новотель». В них брали участь делегації країн підписантів Білорусі, Казахстану, РФ, США та України. В України грошей на відрядження не було, тому мені довелося очолити нашу делегацію. Питання багатосторонньої дипломатії для мене завжди були «темним лісом», а тут ще й ядерне. У той час у мене був мобільний телефон «Моторола», таким здоровенний чемоданчик, і я постійно телефонував Б. Тарасюку і радився з ним. Оскільки на цих переговорах я був старшим по рангу то мені довірили роль модератора.
Протокол проведення підписання передбачав підписання у форматі 3+1 (Великобританія, РФ, США + Україна) документа про надання Україні гарантій безпеки.
Проблеми виникли тоді, коли молодий казахський дипломат, виконуючи вказівку Центру, заявив, що його країна проти формату 3+1, тому що гарантії безпеки потрібно надати і Казахстану, і Білорусі. Відповідно формат має бути 5+1. Я передзвонив Тарасюку та повідомив цю новину. Реакція Бориса Івановича була надзвичайно різкого. Він дав мені вказівку відстоювати нашу позицію до кінця, оскільки Казахстан та Білорусія вже відмовилися від свого без'ядерного статусу. Казахи про таку постановку цього питання і слухати не хотіли.
На цей час американці прислали посла з особливих доручень, якому я здав модераторство. Ми разом з ним думали, як розв’язати це питання, але виходу не знаходили. I ось уночі мені приснився сон, що потрібно зробити формат 3+1 по три рази. Вранці я набрав Тарасюка і повідомив про такий варіант. Він помовчав, а потім сказав, що рішення дуже гарне, «але якщо ти думаєш, що за це тобі дадуть орден, то ти помиляєшся». Перед черговим засіданням робочої групи я повідомив американському колезі що пропозицію, вона йому сподобалася. Але щоб убезпечити нас від непоступливості казахів, ми домовилися, що ця пропозиція прозвучить від американської сторони. Так воно і сталося. Казахи та білоруси на цю пропозицію пристали.
Л.Д.Кучма приїхав за день до самміту. Розмістили ми всю делегацію у готелі «Гелерт» – одному з кращих старовинних будинків Буди. Ще з Києва я отримав команду селити Табачника в номер президентського рівня. Така можливість була, і команда Центру була виконана. Готель президенту та членам делегації сподобався, в комплекс входили також термальні купальні, так що вранці можна було їх відвідати.
Самміт для делегації пройшов дуже успішно. Кучма провів двадцять шість зустрічей за два дні. Нам з Чернявським довелося це все узгоджувати як по часу, так і по місцю проведення. Під час чергового цейтноту з приміщенням я звернувся до директора готелю з проханням надати його кабінет у розпорядження українського президента. Він погодився, і проблема з приміщенням для зустрічей була вирішена. Найсмішніше було потім, коли вже самі угорці просили у мене це приміщення для своїх зустрічей.
Не обійшлося і без курйозів. Один дипломат, не буду називати його прізвища з етичних міркувань, перебрав спиртного і ліг відмокнути у ванну в номері. Мабуть, втома чи якась інша причина його зморили, і він заснув. Вода була включена, і в результаті він залив три поверхи готелю. Розмова з директором була дуже неприємна, ремонт коштував величезних грошей. Я пояснив директору, що цього дипломата виженуть з роботи і навіть якщо він продасть квартиру у Києві, то не зможе розрахуватися за ремонт. Добре, що з керівником готелю ми були в гарних стосунках і в той час цей заклад був у державній власності. Таким чином справу залагодили.
Під час самміту мені пощастило спілкуватися із Біллом Клінтоюном, Борисом Єльциним, Джоном Мейджором, Гельмутом Колем, Іоном Ілієску, Нурсултаном Назарбаєвим, Олександром Лукашенком, Едуардом Шеварднадзе та багатьма іншими політиками світового рівня.
Л.Д.Кучма був надзвичайно задоволений результатами своєї участі у самміті. Відлітаючи, подякував мені особисто, просив передати подяку колективу посольства. У Києві при зустрічі з пресою підкреслив, що надзвичайно ефективно спрацювало міністерство закордонних справ та посольство України в Угорщині.
Восени 1997 року я отримав звістку, що спеціальна фундація при Єврокомісії нагородила мене орденом «За особисті заслуги в об’єднанні Європи». Цієї нагороди удостоювалися, наприклад, разом зі мною і прем’єр-міністр Словаччини, і фотограф, який усе життя пропрацював у ЄС. Головна вимога – щоб людина справді зробила свій конкретний внесок у об’єднання Європи. Мені пощастило. Якраз на момент вручення ордена у Брюсселі Б. Тарасюк, вже тоді посол України в країнах Бенілюксу, НАТО та ЄС, проводив зустріч послів України у країнах ЦСЄ із керівництвом НАТО. Так що питання відрядження вирішилося саме собою.
На цю церемонію разом зі мною прийшли наші посли у Болгарії О.К.Воробйов та у Словаччині Д.В.Павличко. Протокол передбачав вручення грамоти, ордена та відзнаки наймолодшим дипломатом посольства України. Це був О.Олександров. Таким чином, із рук тодішнього третього секретаря нашого посольства у Брюсселі я отримав почесну нагороду ЄК. Борис Іванович, як завжди, жартував, що я і тут його обійшов.
Зустріч із керівництвом НАТО, а тоді посаду Генерального секретаря обіймав Хав'єр Солана, була дуже цікавого. Ми, звичайно, знали що таке Північноатлантичний альянс, але коли побували у штаб-квартирі, на об’єктах НАТО на околиці Брюсселя, багато речей стали зрозумілішими та прийнятнішими. Делегації велику увагу приділив Борис Іванович. Він організував нам екскурсію по місту, запросив до себе у резиденцію на вечерю, не кажучи про те, що улаштував безкоштовне проживання у готелі.
Ще про одну цікаву інституцію, яку я разом з моїми колегами з Болгарії та Фінляндії створили, хочу розповісти. У той час в Угорщині було більше десяти послів, які розмовляли угорською мовою. На всіх зустрічах ми спілкувалися між собою тільки цією мовою. I ось одного разу ми, три посли, виступили з ініціативою створити клуб угорсько-мовних послів. Фінський посол Перті Третіла закликав усіх до себе на прийняття і озвучив цю ідею від нашого імені. Усі її підтримали і вирішили, що головувати у клубі будемо по черзі. Засідання проводили у приміщенні посольства головуючого у клубі. Дуже важливим рішенням було те, що на кожне засідання ми вирішили запрошувати угорських посадовців, політиків, науковців.
На перше засідання запросили президента Угорщини Арпада Гьонца, Успіх клубу був надзвичайно великий, до нього потягнулися навіть ті посли, які знали кілька слів по-угорськи. Коли настала моя черга головувати, я запропонував послам поїхати в Закарпатську область. Більшість послів зголосилася на мою пропозицію, і ми на чергову суботу-неділю вирушили в Ужгород. Поїздка була чудовою. Нас прийняло керівництво області, потім були екскурсії в музей під відкритим небом, Ужгородський замок. Вечеряли у лісництві під Ужгородом. Яких українських страв там тільки не було! Наша гостина затягнулася далеко за північ. Перті попросив гітару і фінською мовою почав співати пісні В.Висоцького. Після чого ми з Данутою – дружиною польського посла – танцювали польку.
На другий день поїхали в угорське село Боржава, Берегівського району, і кожного з послів розібрали по сім'ях угорської інтелігенції. Там вони познайомилися з життям українських угорців, добре пообідали, після чого поїхали до Будапешта. Вже в Угорщині зупинилися в одній чарді при дорозі і підвели підсумки поїздки. Усі були дуже задоволені, дякували, і посол Хорватії Шандор Шульц запропонував наступну поїздку здійснити вже в його країну. Після України ми побували в Хорватії, Сербії, Словенії, Словаччині, Чехії. Ми здружилися сім’ями, добре розуміли один одного, допомагали в роботі. Дружбу, яка виникла у ті роки, ми підтримуємо і сьогодні. На жаль, у другу каденцію мого перебування в Угорщині мені не вдалося створити щось подібне, та й послів, які знають угорську, у Будапешті зараз практично немає.
У березні 1995 року мене призначили послом України в Республіці Словенія за сумісництвом. Вже у квітні місяці я вручив вірчі грамоти президенту країни Мілану Кучану. Ми довго з ним говорили про перспективи українсько-словенського співробітництва. Словенський президент був добре обізнаний з політичною, економічною ситуацією в Україні.
I тут треба було починати все з нуля. Створювати договірно-правову базу, налагоджувати політичні контакти, розвивати економічну співпрацю. Раз у місяць я їздив у Любляну і проводив там три-чотири дні. Зустрічався з міністрами, діловими колами, простими людьми. Словенці дуже схожі на українців, і навіть мова, якщо уважно слухати, для нас зрозуміла.
Не дивлячись на те, що країна маленька, орної землі на душу населення 14 соток, а це найменший показник у Європі, Словенська економіка є найрозвиненішою серед колишніх соціалістичних країн. Причина цього феномену у тому, що словенці вибрали вірний шлях реформування своєї економіки, і скільки разів я звертався до МЗС України, до тодішнього керівництва країни із пропозицією вивчити досвід Словенії, це нікого на наших теренах не зацікавило.
В одну з поїздок у Любляну зі мною сталася така кримінальна історія. Я пішов у місто. Було спекотно, тож піджак залишив у номері. Коли повернувся, двері у номер були вибиті. Я їх відчинив, і мені назустріч вийшов якийсь чоловік. На моє запитання, що він тут робить, той відповів, що поліція. Я схопив його за руку та почав кликати водія Імре, який жив у кімнаті на іншому боці коридору. На жаль, Імре мене не почув. I тут я згадав, як нас учив досвідчений дипломат в академії, що ніколи не потрібно вчиняти опір нападникам, краще віддати гаманець, ніж життя. Довелося відпустити непроханого гостя, який одразу побіг сходами вниз. Я заскочив у кімнату, перевірив наявність дипломатичного паспорта. Він був на місці. Дочекався ліфта, але злодій уже втік через запасний вихід.
Працівники готелю викликали поліцію, але на цьому інцидент було вичерпано, бо у мене з номера нічого не пропало. Потім з Імре ми визначили, що шукав злодій. Ми приїхали на дорогому мерседесі, і він, швидше за все, хотів знайти ключі від машини.
За роки моєї роботи у Словенії вдалося організувати візити у цю країну президента Л.Д.Кучми, прем’єр-міністра В.П.Пустовойтенка, міністра закордонних справ Г.Й.Удовенка.
