Ці слова болгарського революційного поета, якого не раз перекладав Дмитро Павличко, можна вважати і життєвим кредо його самого. За словами одного з організаторів виставки з нагоди ювілею письменника, в нього «той же бунтарський нестримний дух, той же потяг до світової культури, те ж бажання перекласти все найкраще, створене людством...».
Багатогранна за змістом, різноманітна за формою, енергійна, динамічна й новаторська творчість Дмитра Павличка вже понад півстоліття впливає на літературний процес українського суспільства. Загартована часом і виважена власним досвідом художня думка автора вказує читачу шлях до освоєння нового соціально-філософського простору. «...І от я бачу цей шлях, – продовжує думку відомий літератор і мистецтвознавець Іван Дзюба, – на тлі потужних процесів, що протягом другої половини двадцятого століття геть змінили обличчя землі, спосіб життя людства, всю історичну перспективу. І я бачу, як змінювався Дмитро Павличко, як зростав, мудрішав разом із своєю добою та своїми сучасниками – і як увесь час проломлювався крізь руїну трохи попереду своєї доби і своїх сучасників, відстоюючи для них і розширюючи «плацдарми» правди в слові».
Видатний український поет, критик, літературознавець, публіцист, перекладач і громадсько-політичний діяч. ЛауреатДержавної премії України ім. Тараса Шевченка (1977), літературних премій Словаччини, Болгарії, Латвії. Заслужений діяч культури Польщі. Нагороджений орденами Трудового червоного прапора, Дружби народів, «Знак пошани», «За заслуги» ІІІ ступеня (1997), князя Ярослава Мудрого (1999), Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Народився Дмитро Васильович Павличко 28 вересня 1929 р. на Івано-Франківщині у селянській родині. Від осені 1945 р. по літо 1946-го був ув’язнений за сфабрикованим сталінськими каральними органами звинуваченням у приналежності до УПА. В 1953 р. закінчив Львівський університет. Завідував відділом поезії журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті НСПУ. Протягом 1971-1978 рр. Дмитро Павличко редагував журнал «Всесвіт».
Біографію видатного поета можна прослідкувати за його творчістю. В літературному доробку автора – поетичні збірки «Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958). Рання творчість поета відзначається підкресленою публіцистичністю, громадянською напругою художнього слова, сміливими спробами пошуку... Але Павличко належав до покоління, позбавленого права вибору власної думки й індивідуального творчого вияву. Тому був змушений, як і більшість його сучасників, іти на певні компроміси з пануючою в той час ідеологією. Та вже збірка «Правда кличе» (1958), вихід у світ якої збігся з початком «хрущовської відлиги», засвідчила можливість появи сміливої, вільної і духовно багатої думки. Вісімнадцятитисячний тираж книжки був знищений за вказівкою партійних цензорів, а творча лінія поета ще стрімкіше відхилилася в бік ідеї захисту національної культури. Збірки поезій «Днина» (1960), «Пальмова віть» (1962), «Пелюстки леза» (1964), «Хліб і сіль» (1959), «Гранослов» (1968) стали етапними у творчості вже відомого читачу автора. В його віршах – і громадянський пафос, і нестримна енергія перетворень, і суспільно-психологічні суперечності. У вірші «Молитва», написаному в 1965 р., – ноти гніву і суму, розчарування й віри в силу і торжество людського духу:

***

Отче наш, Тарасе всемогущий,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі, як правда, сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім.
Ти, як небо, став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь;
Віку двадцять першого предтече,
Я до тебе одного молюсь.
Да святиться слова блискавиця,
Що несе у вічну далечінь
Нашу думу й пісню. Да святиться
Між народами твоє ім’я. Амінь.

Але чи не найповніше талант Д. Павличка розкрився в його ліриці. Збірки «Сонети подільської осені» (1973) і «Таємниця твого обличчя» (1974) стали помітним явищем в українській літературі другої половини ХХ століття. Молодий поет проникає в найінтимніші куточки ліричного жанру, торкається пером еротичної лінії, яка відмежовувала можливе й існуюче від недозволеного й забороненого. Це була його перша (і досить вдала) спроба оживити занедбану віть багатовікового коріння традицій світової культури. Найінтимніша ж мелодія його душі – любов до рідної землі, до її людей, до материнської мови й пісні. «Дмитро Павличко – поет щедрого і своєрідного обдарування, в палітрі якого яскраво просвічуються барви українського поля, людської душі і філософського роздуму». Його слово бере початок з любові до матері, до рідного краю... Свої спостереження за творчим ростом поета неодноразово висловлює Андрій Малишко: «В поезії Дмитра Павличка розвинувся, задзвенів, розцвів у слові вічний катран прикарпатського Покуття, з смереками і дубами, з мозолистими шкарубкими долонями батька, з ріллею, що пахне плугом і посіяним зерном». Я не перестаю повторювати про себе рядки з улюбленого вірша, знайомого з юності чи не кожному з нас:

***

Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена...
А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо –
І я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці –
Немов траву безплідну, дику.
Топтала і не чула крику
Тих колосочків... Без оглядки
Ти йшла собі, а в мене згадки
Про те , як на чужому полі
Давно колись, ще у неволі
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате –
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати...
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно...
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.

Пахне хлібом трава,
Що купала мене з дитяти,
Пахнуть хлібом слова,
Що мене їх навчала мати.
Пахне хлібом терпка
Пісня батькової стодоли,
Пахне хлібом рука,
Що водила мене до школи.
Пахнуть хлібом гаї,
Де кохалися ми до згуби,
Пахнуть хлібом твої
Груди, очі, долоні, губи.
Пахне хлібом маля,
Що любов його народила.
Пахне хлібом земля,
Що дала мені сонце й крила.

Традиції пристрасного слова Івана Франка відроджуються в поезіях Д. Павличка «Спіраль» (1984), «Задивлений у будущину» (1986), «Поеми й притчі» (1986), «Рубаї»(1987), «Покаянні псалми» (1994), «За нас» (1995), «Ностальгія», «Засвідчую життя» (2000), «Наперсток» (2001). Вірші та поеми цього періоду різнопланові, глибокосюжетні. Це виборене самим автором право на філософські пошуки глибинної історичної суті. «Учителю! Стою перед тобою...», – звертався він до великого Каменяра, звіряючи по ньому свідомо торований мистецький шлях. Йому дорогий універсалізм Івана Франка – свого духовного вчителя, глибока особистість якого поєднувала риси пристрасного борця і талановитого поета. В поезії Павличка 80-х років яскраво виділяється лінія протистояння – часу, історії, особистості.

Заміна понять породжує сум’яття душі, яке переростає в протидію:
Я не взяв ні гроша. Тільки серце мені
Та опришківська ватра навік переплавила.
Сповіщав я про Бога, але в глибині
Свого духу – чекав на пришестя диявола.

Особливу віть творчості Д. Павличка складає поезія для дітей: «Золотий олень» (1970), «Дядько дощ» (1971), «Де найкраще місце на землі» (1973), «Смерічка»(1982), «Плесо» (1984), «Рідна мова» (1994). У дитячій поезії Павличка життєва виваженість гармонійно поєднується з хлопчачою запальністю. Мова для поета – джерело натхнення, життєвої енергії й сили.

У дитячому серці жила Україна –
Материнські веселі і журні пісні.
Та за мову мужицьку не раз на коліна
Довелося у школі ставати мені.
Непокривлену душу хотіли зламати,
Та лишилися тільки болючі киї...
Наді мною ночами відплакала мати,
Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.

Перу Д. Павличка належать антологія перекладів «Світовий сонет» (сонетна творчість європейських поетів, 1983), «Антологія словацької поезії ХХ ст.» (1990), «Сонети Шекспіра» (1995, 1998), «50 польських поетів» (антологія польської поезії, 2000) та літературно-критичні праці, зібрані в книгах «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988).
Дмитро Васильович – автор відомих пісенних текстів, написаних, зокрема, у співдружності з композитором Олександром Білашем: «Впали роси на покоси», «Лелеченьки», «Пісня про Україну» та ін. Пісня «Два кольори» (1964), в якій глибинні національно-культурні корені проросли в гармонійну цілісність часу, слова й душі, стала загальновідомою й народною.
Твори Дмитра Павличка відомі в близькому і далекому зарубіжжі. Вони перекладені на російську, словацьку, польську, естонську, угорську, грузинську, фінську та ін. мови світу.

Але набагато красномовнішою за все сказане про поета, безумовно, є сама поезія:
Дикі груші в лісах на Волині
По весні божевільно цвітуть,
Там рої злотокрилі бджолині
Медовину беруть і гудуть.
А долиною – сосни й бриндуші,
І ліщина, й грабина густа;
І горбок біля кожної груші,
Наче просить молитви й хреста.
Там лежать курінні у корінні,
Там стрільці і сотенні лежать.
На волинській моїй Україні
Дикі груші, як свічі горять.

Патріарх

Його кремлівські мучили сатрапи,
Та Бог привів скатованого в Рим.
І він свій хрест поклав під ноги Папи,
Жадав не святості, хоч був святим.
Для церкви, загнаної в тьму й підвали,
Жадав патріархату, та дарма...
Мовчали дзвони, камені мовчали,
І він збагнув, що правди в них нема.
Нема в Москві, але нема і в Римі.
Є тільки там, де батько й мати ждуть...
До Києва ведуть шляхи незримі.
У Львові – спочин, потім далі в путь!

На Майдані

Я не ридав од щастя на Майдані.
Я знав, що кожна власть – від сатани.
І ті грішитимуть, що Богом дані,
Добром сяйнуть диявола сини.
Між лютим пеклом і блаженним раєм,
Поміж добром і злом – нема межі.
А ми народжуємось і вмираєм
Самі собі – і рідні, і чужі...
І все-таки в зимову ту негоду
Я бачив з надмайданного горба,
Як Бог бичем з душі мого народу
Гнав геть епілептичного раба.

homo

Цей світ біжить до прірви і не може
Спинитися: не має він гальма.
Є хлібний стіл, і полюбовне ложе,
І жадібність добробуту німа.
Він в рух потугу всю свою вкладає,
Мов хоче перегнати сам себе,
Хоч, бувши в космосі, побачив, знає,
Що небо чорне, а не голубе.
Для побудови раю, як відомо,
Була нам Богом віддана Земля.
Та збудував тут пекло мудрий homo,
І сам тепер втікає звідсіля.

Європа

Зрадлива й вірна ти, ненависна й кохана,
Свята й обмацана руками королів.
Я знов до тебе йду шляхами Чінгісхана,
Сусід, що від жаги до тебе захмелів.
А, може, я твій син? Можливо, папська булла,
Климентом писана, то – метрика моя?
Та ні, я з тих віків, що ти про них не чула,
Тебе ще зроду не було, як народився Я...

Тематика творів Дмитра Павличка – багатогранна, різнопланова, контрастна. Його творче мислення сповнене художньо-філософської ідеї, духовно-інтелектуальної суті, культурно-історичної глибини. Поетична думка переконливо і впевнено пробивається до джерел життєвої правди. Поезія, написана в час розбудови і становлення української державності, місить у собі «вибухову» енергію. В кожному слові – поклик громадянського сумління і правди, відповідальності й обов’язку. В останніх його виданнях («Аутодафе», «Пам’ять», «Три сестри») – і виклик імперським заявам Москви, і небайдужість до воєн у Чечні та Грузії, і прагнення вирівняти політичні «зиґзаґи» в Україні. «Він нагадує великий радар, який пеленгує все...» – читаю на сторінках однієї з газет влучну метафору. Образ України у творчості Павличка – це її історичний шлях відродження, становлення й розвитку. Через його поезію можна прослідити долю українського народу і його місце у світовій цивілізованій спільноті.
Питання української мови – одне з найвідповідальніших у творчості Павличка-поета й Павличка-патріота. Висока ідея формування національної свідомості й відданість традиціям слова властиві чи не кожному з його творів. І навіть у відвертих акордах інтимної лірики останніх років – громадське й особисте сплітається в єдиний вузол. Я несподівано для себе відкриваю в образі Павличка нестримну силу природної стихії, яка наповнює життєвою енергією його поетичні твори. І захоплююсь, і дивуюсь, і трохи заздрю. Адже справжня поезія, як і любов, – непідвладна законам природи:  вона – поза часом. У книзі «Золоте яблуко» стільки чуттєвих акордів, пристрасті й еротичного шалу! В його поезію забрела велична Муза, відверто демонструючи «крізь призму Еросу чуттєвий і звабливий лик Жіночності».

Цей вишуканий образ пробивається крізь круговорот матерії й духу, вічності й миті. І навіть крізь «сталевий» сплав політики й ідейної боротьби:
На перших мітингах і вічах,
Коли вставали ми з могил,
Була ти в тлумах чоловічих –
Без ореола і без крил.
Та я любив тебе – зчорнілу,
Затиснуту в мужів юрбі,
І в мислях не святому ділу
Я присягавсь, а лиш тобі.
Як жінці, матері, дружині,
Як грішниці і божеству.
Відповідав я в тій хвилині –
Навіщо на землі живу.
Я пильно стежив за тобою
І чудом не було мені,
Що ти злетіла над юрбою,
Розкривши крила світляні,
Що ти сипнула із намиста
Зірками й стала в небесах,
Як над Почаєвом Пречиста
З державним прапором в руках.

Який же він насправді, видатний поет нашого часу, вагома постать якого займає почесне місце в українському суспільстві? Чуттєвий і пристрасний – чи стриманий і врівноважений, суворий – чи ніжний? Хто він насправді – полум’яний патріот чи талановитий майстер інтимної лірики? В енергії Павличкового слова – і спалах відвертого одкровення, і сила внутрішньої протидії, і філософсько-інтелектуальна глибина і... «дух, що тіло рве до бою». Це – «поет-лірик, спроможний розтривожити найніжніші струни людської душі; поет-філософ, здатний зробити точний образно-проникливий зріз часу й історії народу, проблем нації і окремої людини».

І взагалі він вважає, що «найважливіше мовиться й пишеться коротко», як, до прикладу, його сонети, терцини, рубаї:
Не смерті я боюсь, а темноти,
В якій не можеш сам себе знайти.
Благословенне світло дня і ночі,
Мисль, у якій засвічуєшся ти!

***
Мені нагадують людські серця
Крихке й тоненьке серце олівця –
Зламати легко, застругати важче,
Списати неможливо до кінця...

***
Колись я думав: радощі – то путь
У світ незнаний із моїх Покуть.
Тепер я знаю: радість – то дорога
До яблунь, що в Стопчатові цвітуть.

Я блукаю у Павличковій поезії, споглядаючи підкорені ним вершини, гублюся поміж рядками... Творча дорога талановитого майстра слова пролягає через людські душі і веде до першоджерел. Я відчуваю, як поступово наближаюся до витоків, а точніше, до суті. Заплющую очі, вдихаю пахощі згаслого літа, розминаюся з часом... і несподівано для себе починаю співати. Як до матері, горнуся до пісні, відчуваючи, як вона, слово за словом, переливається в мене, наповнює, живить.

Творчість Дмитра Павличка – «немов автобіографія, викладена мовою поезії, своєрідний поетичний автопортрет»:
Мій Господи! Тебе я не виню,
Що сотворив мене з води й вогню,
З брехні і правди, гніву й доброти,
Зі смутку й радості, любові й мсти...

***
Я вивчив десять мов, я бивсь за фінський ліс,
І за чілійську мідь, і за кубинську трощу...
А мав би згинути, де народивсь і зріс,
За пісню мамину, за мову найдорожчу.

***
Я дні свої стинав, немов цукрову трощу,
Пишавсь, як боровик під дубом по дощі,
Я обіймав життя, як жінку найдорожчу,
Що сходила з небес в блакитному плащі...

Газетні шпальти всипані рецензіями, літературними дослідженнями, рефератами, пропозиціями, вітаннями... «Його книжкам присуджували державні премії і рубали на січкарнях ... Він переклав твори з 54-х мов світу і написав «Два кольори», які стали ментальною українською піснею... Він стояв біля витоків Народного Руху і уклав антологію світових сонетів... У нього молодий, гострий, гнівний розум і трагічні очі...» – читаю в одному з періодичних видань. Дмитро Павличко – «по-справжньому глибокий поет розуму й серця, поет любові й ненависті, боротьби і кохання». Він – ціла епоха в українській літературі. Крім того, шанована і впливова постать в українському суспільстві. Дмитру Павличку належить пропозиція про «створення в Україні громадського координаційного органу, спрямованого на консолідацію світового українства, об’єднання його навколо розбудови самостійної і незалежної держави та утвердження українства в новітньому світовому просторі». В серпні 2006 р. на ІV Всесвітньому форумі українців він був обраний черговим головою Української всесвітньої координаційної ради (УВКР). У нього – поета, перекладача, літературного критика – «щедрість природного обдарування поєднана з невсипущою працею й високою свідомістю громадянської місії художнього слова». Олесь Гончар знайшов надзвичайно влучні слова, що характеризують Павличка-громадянина: «...Могутній дух, гордість наша... Мислитель, продовжувач Івана Франка, Каменяр нової доби...».
За великий вклад у збагачення літературної спадщини українського народу, багатолітню плідну суспільно-політичну діяльність і у зв’язку з 80-літнім ювілеєм Президент України Віктор Ющенко нагородив Д.В. Павличка орденом Ярослава Мудрого ІV ступеня, відзначивши, що «Дмитро Павличко – рідке поєднання великого поета і мислителя, філософа й борця за нашу національну справу». Не залишилися осторонь однодумці поета, друзі й колеги по перу: Павло Мовчан, Роман Лубківський, Микола Жулинський, Іван Драч та ін.. Один із його сучасників – Роман Гром’як, який неодноразово писав про життя і творчість Павличка, згадує: «...з радістю їздив у його рідний Стопчатів, бо то така висота у часо-просторі Павличкового художнього світу, з якої вічно «буде видно, буде чути», як вирує і шумить Всесвіт...». Сам же поет на всі поздоровлення відповідає коротко й чітко: «Ювілей – це вітер, який відкриває багато речей, які треба витримати».

Як я малим збирався навесні
Іти у світ незнаними стежками,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними,
Червоними і чорними нитками.

...У дворі під старою вербою зібралися гості, а я «застряла» в Павличковій осені. Тихенько наспівуючи, повертаюся до них, приземляючи мелодію. Хтось із угорських друзів обережно вплітає свій голос у мою пісню, підхоплює ноту знайома словачка, «зі знанням справи» приєднуються до гурту земляки з України:

Два кольори мої, два кольори –
Оба на полотні, в житті моїм оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне то любов, а чорне то журба...

Пісня переповнювала наші душі, хлюпала через край, розливалася довкола... Ми єдналися в пісні, ріднилися ... А втамувавши спрагу, мовчали і плакали... Хтось порушив замріяну тишу – не то раптовим усвідомленням чи прозрінням, не то бажанням донести присутнім відому кожному українцю істину:
– Ви знаєте, а Павличко – геній...Справді, геній!
І раптово тиша розрядилася – розмовами про далеку домівку, про багату талантами українську землю, про енергетику слова, про його, Павличкове вісімдесятиліття.
– То за Павличка!
– За Павличка! – приєднався до гурту кришталевий дзвін осені...
...У затишному надвечір’ї блукав вересень, струшуючи на плечі поодиноке жовте листя. Прошелестіла крилами зграя птахів. Підморгнула комусь із присутніх зірка, напрошуючись у гості. А мелодії не вщухали, змінюючи одна одну... Кожен виливав свою душу в улюблену пісню – згадуючи свою родину, свої стежки, своє дитинство, свій рушник чи «згорточок старого полотна і вишите, і вишите, і вишите своє життя на ньому...»

Валентина Зінченко-Параска