Вважаємо, що відмову українського гетьмана Івана Мазепи від протекції московського царя Петра І напередодні Полтавської битви слід оцінювати з точки зору міжнародних політико-правових відносин, які склалися на той час на Європейському континенті. Тоді між державами-суверенами та державами-васалами існував суспільний договір, який складався із взаємних прав та обов’язків. Він передбачав, що в обмін на «захист і пошанування» з боку своїх володарів підлеглі обіцяли їм «покору, службу та вірність».
Такі домовленості складалися із взаємних добровільних зобов’язань, а їхніми основними елементами зі сторони суверенів –  королів, царів та імператорів –  мали бути повага та забезпечення «старовинних прав і привілеїв» своїх підданих, необхідність їхнього військового захисту тощо. У випадку невиконання протекторами своїх обов’язків щодо протегованих правителі менших держав –  князі, графи, барони, курфюрсти, господарі, гетьмани та ін. –  мали законне право на виступ проти володаря або ж зміну свого патрона на більш лояльного.
За гетьмана «ясновельможного Іоанна Мазепи згадана Московська держава, бажаючи довести свій лихий намір до завершення і віддаючи злом за добро, замість удячності й уваги за такі численні вірні служби і за гоніння на них до останнього знищення, кошти і утрати, за незчисленні відваги і воєнну криваву працю хотіло неодмінно перетворити козаків на регулярне військо, міста забрати в свою область, права і вольності поламати, Запорозьке Низове військо викоренити...», – наголошувалося на основних причинах відмови України від протекції Москви у «Правах і Конституціях Війська Запорозького» 1710 року.
Хоча у маніфесті московського монарха Петра І від 1 листопада 1708 року читаємо, що «гетман Мазепа... изменил Нам, Великому Государю, без всякой данной ему в том причины, и переехал к Королю Шведскому...» Тобто російський цар начебто не бачив жодних мотивацій відмови свого довголітнього васала від його монаршої опіки та в односторонньому порядку оголошував його дії «зрадою». Однак проведений науковий аналіз українсько-російських відносин початку XVIII століття дозволяє стверджувати, що московський цар першим зрадив попередні двосторонні домовленості (т. зв. Коломацькі 1687 та Московські 1689 рр. статті), які гарантували вільне існування козацької автономії під владою Москви. А тому вагомі причини переходу України на бік Шведського королівства все ж таки існували, а більшість з них мали не тільки глибоке історичне коріння, але й системний характер.

По-перше, Московське царство не бажало вирішувати справу об’єднання України шляхом повернення під гетьманську владу Правобережжя.
Проблема роз’єднання/об’єднання козацької України дісталася І. Мазепі у спадок від гетьманування І. Самойловича (1672 –  1687). Ідея з’єднання «двох берегів» Дніпра, незважаючи на розподільчий російсько-польський Вічний мир 1686 року, існувала у мазепинському уряді вже від початку його функціонування та чи не вперше проявилася на практиці зі спробою Мазепи та правобережного полковника С. Палія схилити Москву до відкритого протистояння з Річчю Посполитою у другій половини 1692 року. А після початку Північної війни 1700 року гетьман Мазепа вважав за можливе поширення своєї влади на Правобережну Україну за допомогою військової сили і дипломатично підштовхував до цього московське керівництво.
Незважаючи на це, до Нарвської угоди Речі Посполитої з Московською державою 30 серпня 1704 року внесли пункт, в якому відзначалося, щоб Палій «повернув добрим або злим способом» Польщі усі зайняті козацьким військом правобережні фортеці. З огляду на розвиток воєнних подій, лише 7 жовтня 1707 року гетьман отримав листа від царя Петра І з пропозицією «о возвращении будто Белой Церкви и Украины сегобочной в посессию Речи Посполитой Польской». На це Мазепа відповідав, що Правобережну Україну «неможливо їм в посесію віддати», хіба що цар видасть спеціальний указ з цього приводу. У листі від 10 грудня 1707 року до графа Головкіна гетьман зазначав, що зайняття Правобережжя польськими військами учинити неможливо, адже в Брацлавському і в Київському воеводствах «мало не всюди козаки живуть». У той же час Мазепа, не чекаючи вказівок від Петра І, віддав наказ правобережним полковникам не допускати польських жовнірів на зимовий постій.
За свідченнями сучасників, восени 1707 року Мазепа сказав такі важливі слова: «...але вірність мою до Царської Величності доти буду продовжувати, поки не побачу, з якою потенцією Станіслав (Лещинський) до кордонів Українських прийде і які будуть військ Шведських в державі Московській прогресса; і якщо не сила наша буде боронити України і себе, то для чого маємо і самі погибель мати, і Отчизну погубляти? І сам Бог буде бачити, що по нужді те учинили ми і, як вільний незавойований народ, старалися про спосіб цілості нашої...» Отже, саме невирішення царським урядом проблеми об’єднання України стало однією з головних причин, що спонукали гетьмана ще 1707 рок замислитися про вихід з-під влади Москви.

По-друге, цар Петро І та його оточення розпочали активно обмежувати політичні права українського гетьмана.
За свідченням генерального писаря П. Орлика, княгиня А. Дольська в одному із своїх листів до гетьмана Мазепи наводила слова генерала Рена, які той промовив під час зустрічі з нею та московським воєводою Шереметьєвим у Львові 1706 року: «Пожалься, Боже, того доброго й розумного Івана! Він бідний і не знає, що князь Олександр Данилович (Меншиков) яму під ним риє й хоче, його відставивши, сам в Україні бути гетьманом». Як згадував очевидець, прочитавши цю інформацію, Мазепа з гіркотою вимовив: «Знаю сам дуже добре, що вони й про вас думають, і про мене: хочуть мене уконтенувати княжінням Римської держави, а гетьманство взяти, старшину всю вибрати, міста під свою область відібрати і воєвод чи губернаторів в них постановити...» Окрім того, сучасники стверджували, що Мазепа дуже ображався на те, що цар Петро І, перебуваючи в Києві 1706 року, дав наказ російським та українським військам рухатися у напрямку Волині, а керівництво над об’єднаною армією доручив Меншикову –  й таким чином підпорядкував гетьмана московському князю.
1707 року до гетьманської канцелярії випадково потрапив лист Меншикова до українського полковника Танського. Йому в обхід гетьмана наказувалося на чолі свого полку рухатися на сполучення з московською армією. Прочитавши це, гетьман розсердився, що князь без його відома «ординанси до людей мого регіменту розсилає» й сказав, що, якби Танський виконав таке розпорядження, то він наказав би його «як пса, розстріляти». «...Же нас гетьмана, генеральну старшину, полковників і увесь Війська Запорозького провід, уродженими своїми закидами хочуть до рук прибрати, в тиранську свою неволю запровадити...» –  писав Мазепа у листі від 30 жовтня 1708 року до Скоропадського.

По-третє, Москва почала радикальні зміни адміністративного устрою Українського гетьманату.
18 грудня 1707 року Петро І видав указ про заснування Київської губернії, яка б охоплювала територію радіусом у «сто верстах» від Києва. Київська губернія ставала однією з восьми нових адміністративних одиниць, серед яких також були Московська, Інгерманландська, Смоленська, Архангелогородська, Казанська, Азовська, Сибірська. При цьому до утвореної Київської губернії мали належати такі міста, як Переяслав (центр Переяславського полку Українського гетьманату), Чернігів (центр Чернігівського полку), Ніжин (центр Ніжинського полку) та ін. Повноваження київського губернатора були такими: «Велено им в тех губерниях о денежных сборах и о всяких делах присматриваться, и для доношения ему, Великому Государю, о тех губерниях готовым быть». Невдовзі російським губернатором Київської губернії було призначено Голіцина. У цитованому вище «закличному листі» до Скоропадського гетьман Мазепа так оцінював зміни в адміністративному устрої Українського гетьманату на користь Московського царства: «...коли без жодної з нами згоди почала (Москва) міста малоросійські в свою область відбирати...»
По-четверте, московський уряд урізав права гетьмана у сфері економіки та фінансів, наданні земельних маєтностей козацькій старшині.
13 січня 1700 року в Москві була видана «жалувана» грамота Петра І на володіння суддею Миргородського полку Г. Зарудним селом Тухою. У цьому важливому для розуміння економічної політики царського уряду щодо України документі зокрема відзначалося, що без відома «нашої Царської Величності указу Наш Війська Запорозького обох сторін Дніпра гетьман Іван Степанович Мазепа дав йому в Миргородському полку в сотні Яресківській село Тух з людьми посполитими, на яке село він, підданий наш гетьман, йому, Григорію, універсал свій дав; а нашої, де, Великого Государя нашої Царської Величності, жалуваної грамоти на те село йому не дано і нам, Великому Государю, пожалувати його, веліти йому на це село для володіння посполитих людей дати... жалувану грамоту».
Отже, саме з початком Північної війни Петро І намагався перебрати на себе від гетьмана Мазепи досить важливу функцію надання земельних маєтностей (т. зв. рангових) козацькій старшині. Так, наприклад, на початку 1701 року київський полковник К. Мокієвський повідомляв Мазепі, що під час його перебування у Москві в складі посольства його вмовляли, щоб він прийняв царську грамоту на право володіння землями в Україні. На що полковник відповідав царському урядовцю, що «без відома вельможного пана мого (гетьмана) не можу й не маю право брати і мені й без маєтностей вільно взяти у добродія».

Окрім того, 20 лютого 1704 року Петро І видав грамоту до «всього Війська Запорозького» про запровадження на українських землях в обіг тільки російських грошей, хоча до того тут довгий час користувалися різновидами європейської монети.
По-п’яте, Москва всіляко обмежувала політико-адміністративні повноваження української старшини.
Під час перебування Петра І та його урядовців у Києві 1706 року Меншиков вимагав від гетьмана Мазепи обмежити владні повноваження генеральної та полкової старшини. «Іване Степановичу, пора тепер прийматися за тих ворогів», –  неодноразово говорив московський князь гетьману, розуміючи під «ворогами» козацьких полковників. Після того, як цар зі своїм почтом від’їхав з Києва, Мазепа повідомив старшину про ці спроби Меншикова, які, очевидно, робилися не без відома його патрона. Реагуючи на це, представники української еліти відповідали: «...По указу Царської Величності, без всякого спротиву, вірним і послушним серцем, козаки своїм оброком служать далекими і довготривалими походами, з останньої худоби розорюються, кров свою проливають, і на різних містах, то в Інфлянтах, то в Польщі, то в Литві, то в Казанській державі, то в Донських городах, гинуть і зменшуються, а за ті служби і за попередні, за турецької війни (1686– 1700 рр.), і за цьогочасні не тільки жодної немає милості, але і ще лають нас і зневажають і неробами називають, і вірної нашої служби в полушку не ставлять, а на кінець і про погибель нашу промишляють».
Як засвідчував пізніше гетьманський небіж А. Войнаровський, вперше про невдоволення гетьмана Мазепи московською владою генеральна старшина дізналася під час ради в Києві взимку 1707 року: «...були тоді на Різдво Христове як звичайно в зібранні в дядька мого полковники. І ось тоді я чув звернені до них слова гетьмана: «Коли б не я за вас стояв, то вас би вже давно солдатами зробили».
По-шосте, Петро І розпочав «реформування» козацького війська, а його урядовці почали керувати українськими воєначальниками.

1705 року з-під Гродна козацький старшина І. Черниш прислав до Батурина копію царського указу про направлення до Прусії кожного п’ятого козака Київського і Прилуцького полків «для навчання і улаштування їх у регулярні драгунські полки». Окрім того, пізніше П. Орлик свідчив, що Мазепа отримав «указ Царскої Величності про улаштування козаків, подібно Слобідських полків, в п’ятаки, який так настрашив и розсердив був усіх полковників і старшину, що вони ні про що не говорили, тільки що той вибір п’ятаків є для улаштування їх в драгуни і солдати».
А 1706 року за наказом Петра І було утворено спеціальне військове формування –  Українську дивізію, яка була з’єднанням «городових» та охотницьких полків Лівобережної та Слобідської України. Командуючий цією дивізією призначався царським указом і під час походів перебирав на себе стройове та польове управління всіма козацькими полками та російськими підрозділами, що перебували на території України. В травні 1708 року на посаду командира Української дивізії було призначено майора лейб-гвардії Преображенського полку Долгорукова, якому наказувалося «быть со всеми москвичи, с столники, с стряпчими, с дворяны, с царедворцами, и со всеми городовыми и всяких чинов ратными людьми, и с конными драгунскими, и с пешими салдацкими, и з слобоцкими Черкасскими, и с кумпанейскими полками, и гетманскими многими региментами на Украйне командиром». А загальне керівництво над Долгоруковим та усім українським військом мав здійснювати київський російський воєвода Голіцин. Під його владу в листопаді 1707 року Мазепа передав «новоустроєну» Печерську фортецю разом з козацьким гарнізоном.
Загрозу традиційним формам політико-військового устрою України на початку XVIII століття її еліта небезпідставно розцінювала не лише як утрату контролю над військом та перетворення його на складову російської армії, але і як початок зміни всієї моделі традиційної влади та суспільних відносин взагалі.

По-сьоме, Московське царство не забезпечило належної оборони України від шведського наступу.
Під час військової наради у Жовкві 1707 року гетьман Мазепа попросив у Петра І надати йому для оборони кордонів України десять тисяч російських солдат. На це сюзерен відповів своєму васалу, що «не тільки 10 000, але й десять чоловік не можу дати; як можете самі бороніться». Окрім того, цар наголосив на тому, що виснажуватиме армію Карла ХІІ неприйняттям вирішального бою та відступом своїх військ вглиб Московського царства. При цьому на шляху шведів мали знищуватися поселення, харчові припаси для солдат та фураж для коней. Передбачаючи можливий напад на Київ шведсько-польських військ у другій половині 1707 –  в 1708 року, Петро І наказував у четвертому пункті, щоб «во время неприятельского прихода, осадя и управя Печерский монастырь, уступить за Днепр, а старый Киев оставить пуст».
Відомо, що гетьман Мазепа через надісланого до царя генерального осавула Д. Максимовича висловив свою незгоду з тим, що «всі наші війська в далекій відстані знаходяться від України, і коли неприятель на Україну зверне, то проти нього стати й боронити України буде нікому». Постійний відступ російської армії й вимотування ворога локальними сутичками породжувало невдоволення серед козацької старшини та українського населення. Цим почав оперувати Мазепа, зазначаючи, зокрема, в універсалі від 15 листопада 1708 року, що «Москва... не може дати відсічі; а зараз і сама до своїх границь від військ Шведських відступає, залишивши нас і Малу Росію безборонну і безпомічну».
По-восьме, російські воєначальники та солдати здійснювали свавілля щодо українців.
Один із перших листів до Петра І від Мазепи, в якому гетьман скаржився на свавілля російських підрозділів щодо українського населення Лівобережжя, датується 16 червнем 1703 року: «... вже неодноразово як від старшини військової з товариством, так і від рядових міщан з усім поспольством, громадян міста Ніжина приходять до мене скарги і великі дошкульні їм неправди утиснення і побої від ратних ваших государських людей...»

Протягом 1705 року в Західній Білорусії перебували Київський та Прилуцький полк на чолі з наказним гетьманом Д. Горленком, які здійснювали спільні воєнні операції разом з російською армією. У листі до Мазепи Горленко скаржився на «численні образи, поношення, приниження, досади, грабунок коней і смертні побої козакам від великоросійських начальних і підначальних». Дійшло навіть до того, що наказного гетьмана підступно «з коня зіпхали і насильно з-під нього і з-під інших йому підлеглих начальних людей коні і підводи забрали».
З огляду на те, що від 1706 року розпочалося активне будівництво Печерської фортеці в Києві, козацька старшина неодноразово скаржилася до Батурина на те, що московські «пристави у тієї справи фортифікаційної козаків палками по головах б’ють, вуха шпадами (шпагами) обтинають і всіляке поругання чинять, що козаки, залишивши хати свої, косовицю і жнива, поносять на службі Царської Величності тяготу днів і вар, а там великоросійські люди хати їхні грабують, розбирають і палять, жонам і донькам їхнім насилля чинять, коні, бидло і всіляку худобу забирають, старшину б’ють смертними побоями».
Очевидці стверджували, що у відповідь на такі образи з боку московських урядовців Д. Горленко говорив Мазепі: «Як ми за душу Хмельницького завжди Бога молимо й ім’я його блажим, що Україну від іга лядського свободив, так противним способом і ми і діти наші у вічні роди душу і кості твої будемо проклинати, якщо нас за гетьманства свого по смерті своїй в такій неволі (російській) зоставиш».<

По-дев’яте, московський цар переобтяжував козацьке військо постійними військовими походами.
Починаючи з 1700 року, українське військо щорічно активно використовувалося Москвою у далеких походах до земель Прибалтики, Саксонії, Півночі Росії, Литви, Польщі, Білорусії, Казані та Дону, хоча, за висновками сучасного московського історика В. Артамонова, російська війна за Балтику виходила за сферу національних українських інтересів. Маємо свідчення, що в червні 1706 року до гетьмана Мазепи звернулися жінки козаків Стародубського полку з проханням повернути своїх чоловіків додому, адже вони вже понад п’ять років перебували у військових походах проти шведів. З огляду на це Мазепа просив Петра І видати відповідний указ про повернення Стародубського полку до України на відпочинок.
Окрім того, постої та дії російських військ в Україні призводили до її спустошення. Сам цар у грамоті до гетьмана від 24 червня 1707 року писав: «...Что войску Нашему Запорожскому од непрестанных нынешних трудных служб и походов, так наипаче жителям Малыя России от переходов Наших Царского Величества великороссийских и Низовых, от провозу на Киев и сюда в главное войско всяких военных припасов и казны, наносятся немалыя тягости...»
По-десяте, каральні дії армії Московського царства в Україні спричиняли розорення і нищення її населення.
Російський історик В. Возгрін стверджував, що Україна у 1708– 1709 роках стала навіть об’єктом своєрідного геноциду: «Отходившие к югу русские войска выжигали территории, прежде всего днепровского Правобережья. При этом уничтожались населенные пункты, запасы продуктов у населения и лесные массивы не только на пути шведов, но широкими (по 40 –  45 км) полосами справа и слева от их предполагаемого маршрута. Кроме того, сжигались города, заподозренные в поддержке казаков –  сторонников Мазепы, а их жители подверглись тотальной ликвидации. Эти карательные меры стоили украинскому народу огромных жертв». Інший відомий вчений Є. Тарле підтверджував, що Мазепа «боялся полного разорения Украины от наступающего Карла и отступающего или параллельно идущего русского войска».

Таким чином, від початку Північної війни 1700 –  1721 років питання функціонування автономного Українського гетьманату для Московського царства вже не вирішувалося згідно з положеннями попередніх двохсторонніх угод у рамках відносин «протектор-протегований», а розглядалося Петром І лише у межах політичної доцільності. Тобто він як суверен України не вважав за потрібне виконувати монарші зобов’язання щодо захисту «прав і вольностей» своїх українських підданих. Хоча, як стверджує документ, цар все ж таки усвідомлював існування договірних стосунків між Москвою і Батурином. Адже, дізнавшись про перехід гетьмана Мазепи на бік шведського короля, відразу ж наказав своїм чиновникам віднайти тексти попередніх російсько-українських «статей». У зв’язку з цим, Петру І поклали на стіл «две книги, из которых в одной списки с постановленных статей гетманов Юрья Хмельницкого 168-го (1659 р.), Ивана Брюховецкого 171-го (1663 р.), в другой книги список же с статей Мазепы 195-го году (1687 р.), данной ему ж Мазепе на права и вольности...»
У запальній промові перед своїми солдатами за декілька годин перед Полтавською битвою 27 червня 1709 року цар Петро І все ж таки «проговорився» про справжні причини несподіваної для нього політичної рокіровки колишнього підданого: «Король Карл и самозванец Лещинский привлекли к воле своей гетмана Мазепу, которые клятвами обязались между собою... учинить Княжество особое под властию его, в котором ему быть Великим Князем...»
Переконливі військові перемоги короля Швеції Карла ХІІ на початковому етапі Північної війни, капітуляція монарха Речі Посполитої Августа ІІ на користь шведського ставленика короля С. Лещинського, виснаження людських і матеріальних ресурсів козацької України на «балтійському» та «східному» фронтах Північної війни, що посилювалося накопиченням претензій української верхівки до свого довголітнього протектора Петра І, змусили Мазепу відмовитися від зверхності «зрадливої і тиранської» Москви на користь утворення самостійного Українського князівства. На думку гетьмана Івана Мазепи та його уряду, таке державне утворення мало кращі шанси на існування під захистом лояльніших до своїх підданих монархів Європи. Однак Полтавська битва зруйнувала всі сподівання бунтівливого козацького володаря.