Утвердившись на російському престолі, імператриця Катерина ІІ, як відомо, одразу ж доручила князеві В’яземському здійснити весь комплекс належних заходів, аби якомога швидше змусити українців «делікатним способом зрусифікуватися». І вже через сто років міністр внутрішніх справ Росії Валуєв вважав за потрібне переконувати весь світ, що українства «не было, нет и не может быть».
Про це згадалося, коли познайомився з книжкою професора-історика з Пензи Віктора Кондрашина «Голод 1932—1933 годов: трагедия российской деревни», випущеною недавно в Москві. Цей автор, узявшись дослідити голод 1932 — 1933 років у Поволжі, на Дону й Кубані, не побачив там, як можемо переконатися, українців, котрі принаймні в двох останніх регіонах були основними першопрохідцями-хліборобами: «Русские, мордва, татары, ингуши и другие народы проживали тогда и проживают в настоящее время в указанных регионах России. В то же время в настоящей работе делается акцент на русское население Поволжья, Дона и Кубани, поскольку именно оно исторически оказалось связано с зерновым хозяйством и стало поэтому первоочередным объектом сталинской насильственной коллективизации» (с. 51).
Чому Кондрашин хоче переконати читачів у відсутності в цих регіонах з самого початку хліборобського освоєння українців і не вважає їх тут «исторически связанными с зерновым хозяйством», стає зрозумілим з того панегірика, який автор вмістив самому собі у власній книзі: «В. В. Кондрашин активно выступает в СМИ и научных изданиях, в том числе и за рубежом, против идеи украинских историков и политиков о «геноциде голодомором» в 1932 — 1933 гг. украинского народа. В своих публикациях на эту тему он заключает, что голод 1932 — 1933 гг. является общей трагедией всех народов СССР, и эта трагедия должна не разделять, а объединять народы» (с. 29).

З огляду на таку самооцінку автора вже не виникає подиву, чому він не вважав за потрібне згадати українців серед основних хліборобських етносів у Поволжі, на Дону й Кубані. Але ж вони там були — за переписом 1926 року в усіх 40 кубанських станицях, скажімо, заснованих ще першими запорозькими козаками-переселенцями наприкінці XVІІІ століття, українці переважали: Батуринська (із загальної кількості жителів 7 086 осіб українців нараховувалося 5 034), Березанська (відповідно 10 885 і 9 297), Брюховецька (12 466 і 9 698), Васюринська (10 443 і 9 142), Вищестебліївська (3 251 і 2 400), Дінська (12 525 і 10 316), Дядьківська (7 324 і 6 665), Іванівська (14 209 і 12 983), Іркліївська (6 473 і 5 884), Канівська (17 248 і 13 878), Кальниболотська (10 998 і 8 606), Катерининська (13 391 і 11 824), Кисляківська (13 112 і 11 416), Конелівська (8 712 і 7 824), Коренівська (15 548 і 9 313), Крилівська (9 427 і 8 146), Кущівська (11 865 і 9 364), Медведівська (18 146 і 15 222), Незамаївська (12 133 і 10 150), Пашківська (18 000 і 14 166), Переяславська (8 781 і 7 552), Пластунівська (12 375 і 10 528), Платнирівська (13 925 і 11 628), Полтавська (14 306 і 10 985), Поповичівська (10 715 і 7 762), Рогівська (12 475 і 10 806), Сергіївська (4 714 і 4 127), Стародерев’янківська (7 230 і 6 529), Староджереліївська (5 413 і 5 158), Старокорсунська (12 273 і 10 477), Старолеушківська (6 521 і 5 857), Староменська (22 604 і 19 736), Старомишастівська (9 826 і 8 171), Старонижчестебліївська (12 273 і 11 356), Старотитарівська (9 536 і 8 552), Старощербинівська (17 001 і 14 453), Тимашевська (12 112 і 8 961), Уманська (20 727 і 17 008 українців), Шкуринська (9 749 і 8 864).
У цілому по Кубані тоді нараховувалося 915 450 українців, а на Північному Кавказі — 3 106 852. Тому для нас важко зрозуміти голод в цих станицях як трагедію тільки «российской деревни». Тим паче, що серед «особливо неблагополучних» районів Північно-Кавказького краю щодо поширення цього нещастя Кондрашин називає такі кубанські, як Єйський, Канівський, Коренівський, Краснодарський, Староменський, а також ставропільський Курсавський.

Зрозуміло, це також подається як трагедія російського села. Однак перепис 1926 року зафіксував у Єйському районі 74 037 українців і 23 568 росіян, у Канівському відповідно 45 451 і 8 130, Кoренівському — 76 422 і 36 939, Краснодарському — 102 831 і 18 086, Староменському — 65 488 і 9 583, а в Курсавському — 57 665 і 8 767. Зрештою, нам небайдужа доля й тих 35 115 українців у названих Кондрашиним Армавірському й 11 514 в Курганинському районах, де кількісно на той час уже переважали росіяни.
Подібні факти компактного українського розселення на період Голодомору 1932 — 1933 років можемо навести й на Дону, і в Поволжі. В останньому регіоні, до речі, в Капустиноярському районі нараховувалося 49 відсотків нашого етносу, Єланському — 51,9, Котовському — 69,3, Красноярському — 72,4, Покровському — 74,9, Самойлівському — 79,3 Миколаївському — 81, Владимирському — майже 90. Тільки в Нижньоволзькому краї за переписом 1926 року нараховувалося 600 тисяч осіб, які продовжували ідентифікувати себе з українством, частина з них навіть не розуміла російської мови, про що свідчить такий факт: у Дубинському районі невиконання планів здачі збіжжя у 1929 році пояснювали тим, що «українські лозунги до хлібозаготівель було затримано в райвиконкомі, а українцям послано плакати на російській мові».
Що стосується українського розселення на Дону, то тут також велика кількість районів мала абсолютну більшість нашого народу. Особливо це різко проявлялося в групі таганрозьких районів. І всі ці українці зазнали великих втрат під час Голодомору 1932 — 1933 років.
Але треба визнати: першими відчули на собі це страхіття українці Кубані. І як тут не згадати станицю Полтавську, населення якої виступало за розвиток рідної культури, саме тут існував перший Всеросійський український педагогічний технікум. Її першою виселили на північ, заселяючи в хати козаків-ветеранів Червоної армії, а назву змінюючи на Красноармєйську, аби нічого не нагадувало про українське походження. Другою такої трагедії зазнала ще одна українська станиця Кубані — Уманська. Після виселення її назва була змінена на Ленінградську.

Щодо нечорноземної зони РФ, де також не виконували планів хлібозаготівель, подібних ухвал Кремля не віднаходимо...
Так, це не повторилося в масових масштабах в УСРР, бо в багатьох випадках тут не було вже кого виселяти — повимирали цілі села. Є документи, якими засвідчено про велику кількість російського й білоруського населення, яке завезли в сотні опустілих від Голодомору українських сіл.
А щодо «чорних дощок», то вони були заведені не тільки на Кубані, Дону, ЦЧО, Поволжі й УСРР, а й у Північному Казахстані за ініціативою республіканського керівництва. Однак, коли ознайомитися — з переліком населених пунктів, які зазнавали такої кари, то одразу ж можна пересвідчитися, що вони, як правило, — з переважною кількістю українського хліборобського населення. Приміром, ті села Усть-Каменогорського чи Федорівського районів, яких це стосувалося, виявилися в основному українськими, адже саме українці в цьому регіоні були основними виробниками хліба. Скажімо, за переписом 1926 року Федорівський район нараховував 28 302 жителі, з яких 25 408 були українцями.
Знайомлячись з книжкою пензенського історика Віктора Кондрашина, переконуєшся у тому, як він намагається насамперед підтримати нинішні політичні інтереси Росії, що стосуються невизнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом українського народу: «Мы не поддерживаем мнение украинских политиков и историков о национальном геноциде голодом на Украине в 1932—1933 гг. И не согласны с их определением «голодомора» как акции, организованной сталинским режимом с целью «уморения», уничтожения миллионов жителей Украины... Мы не разделяем позицию украинской стороны, потому что не найдены документы, в которых бы говорилось о наличии у сталинского режима замысла уничтожить украинский народ».

У зв’язку з цим виникає запитання до Кондрашина: а директивні документи про ліквідацію українізації на теренах компактного розселення українства (щодо інших націй нічого подібного в 1932—1933 роках не було вчинено) — вони хіба не свідчать про те, що сталінський режим мав на меті знищити мільйони українців, принаймні духовно? І те, що перепис 1939 року ствердив зменшення українського населення на території нинішнього Краснодарського краю на 1 мільйон 437 151 особу порівняно до 1926 — це не примушує замислитися історика Кондрашина щодо цілеспрямованості удару по українській нації?
А постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року про заборону виїзду тільки українського і кубанського селянства за хлібом в інші регіони — це також не свідчення цілеспрямованого приречення на голодну смерть українців? Як же тоді розуміти ось таке твердження В. Кондрашина: «Прямой организацией голода можно назвать драконовские директивы Сталина — Молотова о борьбе со стихийной миграцией крестьян, запиравшие их в голодающих селениях и обрекавшие на голодную смерть. Именно поэтому голод 1932—1933 гг. можно считать организованным голодом, и этот голод — одно из самых тяжких преступлений Сталина» (с. 376).
На нашу думку, тільки ознайомившись з великою кількістю документів, які засвідчують геноцид українства, Кондрашин міг підсвідомо написати й таке: «Голод помог Сталину ликвидировать на Украине, по его мнению, потенциальную оппозицию его режиму, которая из культурной могла вырасти в политическую и опереться при этом на крестьянство. На этот счет имеются факты, в том числе в третьем томе документального сборника «Трагедия советской деревни», посвященного голодомору, где характеризуется деятельность в украинском селе органов ГПУ» (с. 242).
Виставляючи за основний аргумент відсутність конкретних документів про сплановане народовбивство українців, В. Кондрашин покликається на ухвалу Міжнародної комісії юристів, яка, мовляв, дійшла висновку, що «она не в состоянии подтвердить наличие преднамеренного плана организации голода на Украине с целью обеспечения успеха политики Москвы» (с. 18).

На жаль, Кондрашин не процитував далі цього документа, де наголошується: «Однак більшість членів комісії вірить, що радянська влада — навіть якщо б вона і не планувала голоду наперед — раз він заіснував, вона напевно використала цей голод, щоби змусити прийняти політику, якій вони противились».
Крім того, члени Міжнародної комісії юристів (в ній, до речі, не було жодного українця) на чолі з шведським професором Джекобом Сундбергом дійшли і такого висновку: «Хоч немає прямих даних, що голод у 1932—1933 рр. був систематично підготовлений, щоб зломити українську націю раз і назавжди, однак, згідно з думкою більшості Комісії, радянські чиновники свідомо вжили цей голод, аби завершити їхню політику денаціоналізації України».
Треба наголосити, що професор В. Кондрашин замовчує той факт, що ніяких архівних документів радянський уряд цій комісії не надав, узагалі відмовився з нею співпрацювати, організовуючи листи протесту проти її діяльності з боку комуністичних істориків. Автор монографії також не наводить і тих висновків комісії, які на основі відкритих переписів 1926 і 1939 років визначають демографічні зміни населення СРСР.
Так от, якщо за вказаний період кількість людності в Радянському Союзі збільшилася на 16%, у РСФРР — на 28%, у Білорусі — на 11,2%, то в УСРР вона зменшилася на 9,9%. І це було вагомою підставою для авторитетних правників з різних країн світу визнати Голодомор 1932— 1933 рр. цілеспрямованим ударом проти українства.
Не можна обійти увагою й ще одне принципове питання, яке зачепив у своїй книжці Кондрашин. Визнаючи, що «бездумная коллективизация и чрезмерные госпоставки разорили казахских скотоводов и земледельцев, вызвали массовые откочевки в Китай, смертность от голода сотен тисяч жителей Казахстана», цей автор наголошує: «в то же время казахские ученые не пошли по пути их украинских коллег и рассматривают трагедию 1932—1933 гг. в русле подходов российских исследователей» (27).

У той же час сам В. Кондрашин стверджує, що казахи мали можливість, скажімо, в Поволжі навіть працевлаштуватися цілими господарствами в період Голодомору. Наприклад, у Сорочинському районі Середньо-Волзького краю трудилося 81 господарство в кількості 391 особи (с. 188).
Тобто казахам не забороняли шукати продукти харчування за межами своєї республіки. Про це, до речі, свідчать десятки архівних документів, виявлених у Казахстані. І тільки стосовно голодного українського населення знаходимо драконівські, за висловом Кондрашина, директиви щодо позбавлення його можливості врятуватися від смерті в сусідніх регіонах.
Професор В. Кондрашин кілька разів запевняє нас, що не знайдено конкретних документів. Але це не аргумент, бо 20 років тому нас також запевняли з Москви, що немає таємних додатків до пакта Молотова — Ріббентропа про розподіл сфер впливу в Європі, підписаних у Кремлі 23 серпня 1939 року. Однак згодом ці документи знайшлися. Цілком очевидно, що й заява Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС про намір Сталіна виселити всіх українців до Сибіру також колись знайде документальне підтвердження. Зрештою, чому документом подібного характеру Кондрашин та інші російські історики не визнають телеграму Сталіна секретареві ЦК КП(б)У Менделю Хатаєвичу від 8 листопада 1932 року про те, що «Політбюро зараз розглядає питання про те, як поставити на коліна українського селянина»?
Трагедія Голодомору повинна не розділяти, а об’єднувати народи, постійно наголошують російські автори. Але це станеться тільки тоді, коли вони відійдуть від ідеологічної напрямної, а визнають історичні реалії.